CПОВІДЬ РАГУЛЯ
Я перестав любити місто як раніше.
В студентські роки любив безпричинно блукати вуличками центру , минати арки прохідних дворів, сидіти на лавочці вдаючи, що чекаю важливої зустрічі.
Місто видавалось витонченим, загадковим, недоступним.
Про Львів взагалі мовчу.
Місяць вступних іспитів був місячником щастя , дотиком до незрозумілої, неповторної монументальності яка п’янила і заворожувала.
За кам’яними стінами не могли жити звичайні люди, так не буває.
Там жили львів’яни.
Івано-Франківськ також перехоплював подих своїми австрійськими мурами , польськими костьолами та єврейськими будинками.
Таких як я франківці називали ходакАми.
Слова рогуль тоді не було.
Я , звичайно не мав довгого немитого волосся і не носив величезний пластмасовий гребінь у задній кишені штанів, але я був з райцентру , що навіть наближено не відповідав масштабам і шику міста.
Міські трималися окремою групою, до нас в гуртожиток навідувались не часто і їхні відвідини нагадували походи людей до зоопарку.
Ми то все розуміли , старались тримати порядок в кімнатах і всіма силами прагнули змавпувати розв’язність франківчан, але не можливо було зкопіювати їхній лоск.
Вони інакше виглядали ззовні.
У них були біліші обличчя, пряма постава і вільний незатравлений погляд.
Це не можна було навіть зіграти.
Так як на Заході ви легко впізнаєте нашу людину серед європейців так саме легко впізнати студента з села.
З часом ми стали майже як вони.
Копіювали їхні зачіски, одяг, манеру розмови.
Вже років за три в селі, на вигляд, легко визначав хто з молоді поступив в інститут, а хто попав в армію чи пішов працювати.
В селі вже наслідували нас.
В райцентрі були свої ходаки з сіл.
Врізалось в пам’ять розмірковування нашого фірмана.
«От, дивИсі»- казав він. «Йдут бабИ з базарУ. Я зразу кАжу котрА наша, а котрА з села. Наші такой віглядают шо пані.»
Навіть після закінчення навчання ми не стали повністю міськими.
Ми були жителями міста, але не стали франківчанами.
І не тому, що не могли.
Ми не хотіли.
Ми зрозуміли, що місто не є абсолютне благо.
Щирості та доброти і в селі не багато, але в місті її ще менше.
В місті більше інтелігентних людей, але це зовсім не означає; більше людей порядних.
В місті більше фальші і маскується вона за багатовіковими мурами значно краще ніж за копицями сіна.
Коли на вулиці до мене, посміхаючись, підходить людина і починає питати про життя - буття і згадувати як ми вчились в 22, 18, 13-ій школі я все таки витискую з себе:
-Вибачте, Ви помиляєтесь. Я не з Франківська.
Місто тепер інше бо ми залишились жити в ньому.
Ми його зіпсували.
Щоденно чуючи мати на вулиці, переступаючи через розкидане сміття, об’їзжаючи запарковані в неположених місцях авто я зле проціджую крізь зуби:
-Село.
Та злість та скоріш на себе.
Треба визнати: ми самі винні.
Ми забрали найкраще з села і не зробили кращим місто.
Ми все зіпсували.
Найгірше з міста ми привезли в село.
Ходаки стали рогулями: це все чого ми досягнули.
Наші діти побудували нове місто.
Велич сірого каменю вони замінили африканською строкатістю, дерев’яні вікна згоріли в пластиковій вакханалії, металеві огорожі з’їла цегляна іржа.
Нема навіть в кого просити вибачення.
Навкруги не має городян.
Навкруги тільки ми.
Пробачте нас сучасні мега-села Львів, Івано- Франківськ, Тернопіль…..
Якщо зможете.