ЗЕМЛЯ І КОСМОС СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА
МАЕСТРО КОСМОС
Зустріч із Сергієм Параджановим за кілька місяців до його смерті
Григорій БУЛАХ
«У світі є дві речі, які тим більше вражають, чим більше думаєш про них. Це - небо, сповнене зірок над нами, і - закон моралі усередині нас».
Імануїл Кант
- Жодних інтерв’ю!
Жодних!
Глибока пауза.
Важкий аритмічно-надривний вдих крізь зранені захриплі груди:
- Для України?
Жодних?
•
І, як відлуння отого хрипу, з північної стіни - суворий Божий лик і перст пересторожливий - Жодних!..
- Чому?
- Не хочу!
Приплющені очі. У зламі синіх вуст, як у ечміадзінського монаха, застиглий спазм болю.
- Вони знищили моє життя… і все…
Різкий відкид голови, як від бік правого плеча. - біблійного Профіль - біблійного пророка-страдника. Високе, порубане кривими зморшками чоло, на тлі древньої ікони, інкрустованої уламками порцеляни, чорного базальту й парчі, здається опроміненим якимсь космічним сяєвом. На скроні темно-синя п’явка.
Пульсуюча.
Жива.
- Замість того, щоб дати мені змогу зняти «Inttermezzo», зняти «Слово…»- кинули мене на п’ять років у тюрму. Без звинувачення і слідства…
Глибоко закашлявся. Лівою вхопивсь за груди. Грубий светр прочавився крізь пальці.
- Кого я не влаштовував? Шелеста? Щербицького? Чи когось іншого? Надаремне мене сьогодні про щось питати. Все стерто і все забуто!..
Сергій Параджанов.
Біль.
Неупокореність.
Страждання.
Самота.
Чи - Космос?..
•
Він змучено відкидає сиву голову назад. За плечима скрипнула гнута спинка венеціанського стільця. А з-під густих кострубатих брів до високої стелі - смолянисто-чорні й округлі, як у Святого Георгія з кахетинських фресок християнської церкви Алаверди, натомлені, в червоній оправі набряклих червоно повік, очі, що мов зумисне підфарбовані тотальним недосипанням кривавиць.
Він мовчить.
Про що мовчить?
Чиї обличчя виринають пере ним?
Які міста, країни, обрії, світи?
Мені лиш видко, як в його очах тремтять разючо схожі на далекі зорі вогники вірменської люстри, прикутої ланцюгами до надтріснутого неба його високої батьківської оселі. З розщелини отого неба, немов крізь прорване шатро пустельника-вигнанця, оддає грудневим холодом і темрявою, у глибині якої - уламок далекої зорі… А далі, там, у потойбіччі - Космос…
З напіввідкритих вуст глибокий, на єдиному суцільному подихові, надсадний зойк:
- Вай! Вай-вай… Як тяжко…
Ці короткі, надривні зойки звучать не жалібно-благально, а іронічно. Отак глузувати над смертю уміють, мабуть, лише вірмени…
•
Розшукати його в Тбілісі здається ніби й просто. Насправді ж - це не так.
Телефонний довідник: - Не значиться.
Спілка письменників: - Адреси не маємо.
Телецентр: - Жодного уявлення.
Будинок кіно: - Невідомо. В якійсь лікарні.
Кіностудія: - Точно не знаємо. Кажуть, у Москві. Так, у (Москві…) Інститут легенів. Здається, на операції…
Перехожий: - Параджанов вдома. Кето Месхі - 10. Туди, - махнув рукою в небо,- туди, на ту он гору,- а на прощання, зоддалік, гукнув: - привіт Маестро Космос!
- Від кого?
- Від усіх! - і, мабуть, відчуваючи, що буде запитання «Чому Маестро Космос?», вже імпульсивно прокричав: - Бо він не земний…
Камінний брук, немов із середньовіччя. Вузькі зигзаги покручів пливкого тротуару і височінь. Шалена височінь! Невідомо куди. І кожен раз на запитання «Де вулиця Кето Месхі?», зустрічне запитання: «Ви до Параджанова?»
Вражаюче!
Узгір’я бере круто вгору, сягаючи у піднебесся дахами древніх забудов, похмурої неторканості хмар. Дорозі цій увись, здавалося, ні краю, ні кінця, як щедрості зустрічної і зовсім юної ще картвелянки, з долонь якої світився запашний тбілілаваш: «За хліб у нас не платять». Всміхнулась, очима зблиснула і додала: «Ви до Параджанова?».
Ну, просто неймовірно!
Це було схоже скоріш на кимось зрежисовану зумисну гру… Мій супутник Родіон Єфіменко був знічений до краю. Розгублено розвів руками і в одчайдушші зупинив старезного грузина, вирішив зламати цю гру лукавим запитанням:
- Пробачте, батьку, а чи не знаєте ви, де Параджанов тут живе?
Старий грузин спинився, поправив на голові сванетку, зімкнув до купи дуги брів і, тицьнувши вздовж вулиці самшитовою палицею, сказав:
- Как не знат? На Кето Месхі, дарогой, на Кето Месхі десят.
І пішов. А Родіон підкошено присів на виступ камінного паркану, дістав цигарку і зареготав:
- Фантастика! Скажи кому, й не повірять. Диво! Так може бути тільки в Сакартвело!
Старий двоповерховий будинок на Кето Месхі, 10, відомий багатьом. Відомий понад усе тим, що двері будинку не мають замків. Слово «замок» взагалі несумісне з жодним порухом душі господаря. І це не примха, а характерна риса і нього ще з дитинства. Обидві київські квартири - також не замикалися ніколи. Про це у Києві теж багато хто знав… Уявіть, якою мукою були для нього оті стонадцять тюремних кованих замків…
Кінооператор Сурен Шахбазян, якось простуючи по Брест-Литовському проспекту, спинився посеред тротуару, і, знявши капелюха, звів очі до неба й прокричав на всеньку площу Перемоги:
- Привіт вікнові Параджанова!
Перехожі, поспішно перебігаючи через перехід, здивовано лиш озирнулись, а він всміхнувся і додав:
- Так! Господар оселі поки що у тюрмі, але колись на цім будинку відкриють меморіальну дошку першому в світі кінорежисерові, який не мав на власних дверях жодного замка! Нехай це знають всі! - і засміявся голосно, весняно.
Кетомесхетинська вуличка, тиха і вузенька, впирається бруківкою у невеличке параджанівське обійстя. Мансардою назвати другий поверх аж ніяк не можна, хоча . покрівля так круто спадає на майдан великої веранди, що вікна дивляться у двір, немов з-під капелюха. Невеличка і похила хвіртка чорного кову прочинена. Мініатюрний напівовальний двір. Посередині недіючий фонтанчик.
Правіше від входу - розп’яття дерева з залізним баскетбольним німбом для м’яча, дванадцять ажурно-литих сходинок, а потім круто вгору - іще сімнадцять, в обрамленні сліпучо-білих поручнів. І вже при самім вході на веранду, раптова несподіванка - шляховий знак «вхід заборонено», який читається, як знак «без усмішки - не входити»… Оригінальність господаря вчувається і ще здалеку…
Так скільки ж тих доріг зійшлось на цім порозі? Гуде в провислім дроті вітер грудня і шкреботить десь на стовпі бляшанка ліхтаря, а трохи вище - захмарене грузинське надвечір’я. До цямрини дверей зосталось кілька кроків, та все ж не віриться ще й зараз, що тут, за цими вікнами живе, вмира, народжується й мучиться - Художник і Пророк, ізгой і містифікатор, кінорежисер XXI віку - Параджанов.
•
Здається, ще вчора, на цьому древньому тбіліському узгір’ї, в старім, розхитанім літами і вітрами дворищі, юрмилися похмурі реставратори-майстри. Вижв’якував фуганок, млоївся ацетонно-нітро-фарбний дух, просотувавсь аж до кісток крізь гупотняву молотків, так схожих, часом, гукотом глухим на стукіт в чорне віко… Та все ж таки, оддаючи при тім, казково-млосною ядучістю, котру не раз пожадно й так любовно пив, утисячне схилившись над монтажним столиком…
То що ж на цей раз у кадрі?
Зустріч?
Чи прощання?
Він лежав горілиць на пістрявому гуцульському ковралові, мов на розпластанім крилові беркута, що ніс його кудись у вись… Очі міцно склеплені, а на мембрані жовтих тіціанівських повік - бринів дрібний танок карпатських похоронних мар і тихий схлип стояв, мов дощ, над ізголов’ям у Івана…
Цей схлип, цей стукіт усе частіш і все настирніш не приходить, а проривається у пам’ять із далеких «Тіней…», з високих гір і полонин, то німбом вогняним гуцульської ікони Богоматері, то згубленою з вінка Марічки стрічкою небес, що таїною святиться у похоронному вінку, то любистковим згубним чадом жаги земної Палагнених зіниць…
Невже ж за все, як за любов, платити треба тільки болем? Майстри оновлювали прогнилі поручні і сходини, пілястри і поміст, веранду і острішок, і лиш до стелі, до тріщинки на ній, доткнутися не смів ніхто. Бо там, по той бік тліну - вічна таємниця волі й замурувати вихід той єдиний, означило би: смерть! Для всіх земних то просто тріщина на стелі для нього ж то - вікно у Космос!
Його очі спалахнули, брови - зімкнулись, а стиснуті пружинисті слова, відчувши волю, забриніли, мов тектонічний сплеск. Здіймались груди високо і рвучко, а конвульсивний жар уже опікав вуста. Суцільний вир експресії ніс його, повергнутого навзнак, і він хрипів, закашлювавсь, кричав:
- Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже… Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім…
Руки вп’ялись у залізне пруття ліжка. Він жив чи грав страшний спектакль? Не знаю. Але слова були такі вогнисті, що друзк окалини, здавалось, так і порскав жаром.
- Заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені на дорозі й вважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь і залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина.
Він якось ураз ослаб, примовк, перейшов у штиль. Гаряча голова качалась на подушці вліво-вправо, із пересмаглих вуст чувся тільки шепіт:
- Скрізь я стрічаю твій погляд: твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїх зіницях. Я не можу розминутися з тобою… Ти не тільки ідеш поруч зо мною, ти залазиш усередину мене. Ти кидаєш у моє , як до власного схову, свої страждання і свої болі, розбиті ; надії і свій розпач. Свою жорстокість і звірині інстинкти. Весь ; жах, увесь бруд свого існування. І Яке тобі діло, що ти мене мучиш?
І враз схопивсь на лікоть. Скуйовджений, захеканий, беззахисний. Залізне ліжко хилитнулося, мов човен, мов колиска. На шиї жила напнута, як мотуз, розпечені до крові очі, сповнені вогню. Забуто біль вирваної легені, забуто серця спазм, живучий грім пробудженого голосу, здавалося, стрясав не тільки цю хатину самоти, а й цілий світ:
- Відчинити вікна! Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А люди йдуть. За одним другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі… Сонце! Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ловлю останній промінь, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з усміху дитини, з очей коханої.
Простяг наперед тремтячу руку і перстом, як багнетом, хвилинну тишу наколов, очима зблиснув:
- Вам хочеться сучасності? Ось вона! Ходиш між людьми, як між вовками. Одне - стережешся. Скрізь нашорошені вуха, скрізь простягнені руки. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть одне одного. Як нам ще світить сонце і не погасне?! Як можемо жити?
Він перевів подих охриплий і важкий. Відкинувся навзнак. Рука, у лікті зігнута, упала на чоло, з-під рукава палючо-сива борода.
- У цього диво-чоловіка є все! Михайло Коцюбинський! Яка поезія! Яка правда! Це ж є сьогоднішній наш день. Я в цьому й зараз весь, і це моє нездійснене, моє убите intermezzo серед безладдя, тиші і чистоти… І справа не в мені, бо не лише мене, окрадено нас усіх! Україна, боже, яка країна! Прекрасна і страшна! «Повія ханів і царів», не знаю, хто сказав, але разючо точно! Здається, Бажан. Яка земля! І це тавро - Чорнобиль! Цей сатанинський геноцид!
Потрібно відійти хоча би на два роки і ти побачиш все… Цей жах, цю безнадію…
Він захлинався, кашляв і стогнав.
Цей монолог, цей шквал експресії думок, це безкінеччя рваних кінострічок оповивало його і душу, а він, в нестямі, то шматував, і то зточував сюжети, і вже ніяких сил, щоб зрозуміти - де він, де Коцюбинський, де нездійсненне intermezzo, яке спіралилось, горіло і жило… Це був лише прелюд і параджановського аудовізуального кіно, один лише штришок і поезії його видінь. В міжбрів’ї рисочка тремтіла, здригались кутики гарячих вуст. Здавалося, з далекі видива не полишали ще і його очей.
- А що, майстре, дала вам, …Україна?
- Дуже багато… Жалість дала до себе… Вай! Вай-вай! Як пече! У мене рана аж звідси і сюди… І Україна… Боже мій! Українське весілля, село, музики, стрічки, коровай, наречена і жених, а вишиванки! Це щось чаклунське й неосяжне. Це ж… «обалдеть». І страшно! Страшно зняти сьогодні весілля в Києві і на Полтавщині, це просто - страшно!
Читати продовження