НАПИС НА СОЛДАТСЬКІЙ МОГИЛІ
Ян Таксюр, литератор, публицист
Тут лежу у землі, мені двадцять було,
Я - сержант, з Ірпеня, звали Вася.
Ми стріляли крізь дим, все ревло і гуло,
Ну, а потім я вмер. На Донбасі.
Пам’ятаю рибалку, в саду солов’ї,
І як мама будила уранці.
Тільки маму пригадую, очі її,
І ще хлопця одного в Слов’янську.
Був той хлопець високим, білявим, худим.
І навіщо він вибіг з підвалу?
Тільки влучив снаряд, був старим його дім,
І ні дому, ні хлопця не стало.
Я впізнав той будинок без даху й стіни,
Як у місто зайшла наша рота.
І хлопчина той мертвий лежав на спині,
Трошки крові текло в нього з рота.
Черевики, як в мене, один впав з ноги.
На цю стрижку і в нас була мода.
І хоч нам говорили, що скрізь вороги,
Того хлопця було мені шкода.
Потім вибух, і ще. Рідна ж мати моя!
Затремтіла невидима сила.
І той дім, що як привид без даху стояв,
Раптом впав. І мене задавило.
Так лежали ми вдвох, розділивши біду,
На землі, що звалась Україна.
Було важко мені, тільки…бачу в саду
Божу Матір і Божого Сина.
Матір Божа молилась до Сина Свого,
Землю нашу позбавити муки.
Вбитий хлопець був поруч, і крові його
Мені впало три краплі на руки.
І Господь подивився з любов’ю Отця,
Не суддею суворим, не катом.
І розвіявсь туман. Я збагнув до кінця:
Значить, брата я вбив, значить, брата…
Я лежу під землею і бачу свій край -
Річка, поле, просте і кохане.
Люба мамо, простіть, загубив я свій рай,
Мов отрути хтось дав чи дурману.
Мамо, рідна, благаю, ідіть та знайдіть,
Де тепер мого брата могила,
І моліть кожен день, кожен час, кожну мить
Його матір, щоб мене простила.
Бо коли запече кров із братових ран,
То не бачу я Божого Сина.
І моліться, щоб зник той пекельний туман,
Що на землю упав України.