Украинский Азеф
Прошло уже полвека, как перед арестом Ивана Дзюбы его исключали из Союза писателей. Один из тогдашних его руководителей, мой отец, взял слово: «Два роки тому ми вже говорили про всі ці речі, про поведінку Івана Дзюби. Але є речі непоправні.
Коли людина, боєць тікає з поля бою, то якщо він навіть одумається і повернеться в шеренгу знову, навіть стане героєм, все одно ті десятки чи сотні людей, які загинули через його боягузтво або зраду, полишаться на його совісті. І йому ніхто цього не подарує».
С точки зрения триумфаторов 1991 года, адептов «свидомого украинства», все ясно с Павлом Загребельным. Он душил культуру, служил режиму большевистских оккупантов. В противовес ему Иван Дзюба - герой движения сопротивления «черносотенной и неочерносотенной украинофобии», «галычаноненавистникам» и так далее. «Борец с Кремлем» Дзюба не тушуется и подробно, без малейшего угрызения совести за поломанные чужие судьбы, живописует, каким образом в СИЗО КГБ, на Владимирской, письменно сдался на милость ненавистных поработителей извечно рыцарского украинского духа:
«Заява 1973 року багато разів редагувалася. Писав я сам - за мене її ніхто не писав. Хоча дехто вважав, що я ту заяву, мовляв, лише підписав. Зі мною таких речей вони собі не дозволяли. Поводження зі мною було дуже коректне за цих півтора року в тюрмі. Інша річ, що тут коректність і законність були на службі дикого беззаконня - такий от парадокс. Я писав заяву сам, але разів чотири чи п’ять переробляв. Потім я шкодував, що відмовився від перших варіантів, де було більше моєї позиції. Я це розглядав як самозахист: мене звинувачують у тому, що я - антирадянщик, а насправді це - неправда, і я нічого спільного з цим не маю і не хочу мати. Але в останньому варіанті заяви, що вийшла друком, це було значно менше видно.
Отак це сталося. Хоча ані тоді, ані зараз до цього однозначно не ставився. Мене це завжди мучило, це не було так просто. Потім я побачив, що спочатку від мене деякі люди відвернулися, деякі були просто перелякані, але багато людей до мене прийшли вже у перші дні: Микола Лукаш, Григір Тютюнник, Оксана Компан, Віктор Некрасов та інші. Багато хто приходив і відновлював нормальні стосунки. А деякі рік чи два мовчали, було таке, що на інший бік вулиці переходили. Але потім ця ситуація змінилася, і десь за 2-3 роки все абсолютно повернулося на своє місце. Спочатку справді думали, що я зламався, перекинувся на інший бік, що я буду бозна-ким. Тому таке ставлення було зрозумілим. Але з часом, коли всі побачили, що нічого подібного, що я просто шукаю шляхи, аби повернутися на своє місце і свою справу робити, - усе змінилося. Навіть ота книжка «Грані кристалу», яка повинна була показати мій новий образ і шлях: якщо вчитатися - вона теж на захист національної культури і національної мови, щоправда, з дещо іншою аргументацією...».
Политзаключенному Ивану Гелю в карцер в мордовской зоне в 1976 году изобретательные чекисты принесли занимательное чтиво. Вот его рассказ:
«Коли людина голодує двадцять чи тридцять днів, - продовжував Іван, - то вона ще жива людина, тіло ще є. Після тридцятьох діб в неї живе тільки дух, і якби людина не мала сили духа і внутрішньої сили волі, то голодовки не витримала б, інакше наступає вже смерть. У цьому стані починаєш почувати себе наче на рівні з Богом, може це звучить як блюзнірство, але інакше цього стану не пояснити, думки в тебе тільки про високе: про Бога; про вічність; неначе проводиш іспит совісті про ціле своє життя. Ось в такому стані мене кинули до одиночки, і хоч почали помалу годувати, той стан все ще тривав. В одиночці немає що робити, нудно, і тут кагебіст приносить мені покаянну брошурку Івана Дзюби «Грані кристала» та ще й знущається: “Ось почитайте, Іване Андрійовичу, що пише Ваш соратник. Ви ж на нього молилися, тепер Ви сидите, а він живе на волі й працює...».
В своих «Щоденниках», 27.12.92, Олесь Гончар поведает, что в семидесятых лично (!) Владимир Щербицкий настаивал, чтобы Олесь Терентьевич похвалил дзюбовские «Грани...». Рассердился за отказ и все допытывался, ну почему нет? А далее великий украинский писатель прямо пишет о том, почему, по его мнению, «диссидент» и «борец против русификации» стал так угоден власти. Сомневается он лишь в одном, когда началось плодотворное пресловутое «сотрудничество» с людьми с горячими сердцами, холодной головой и чистыми руками: «А міг би ж догадатись... Неясно лише одне: коли він зламався? Чи в ізоляторі на Володимирській, чи ще раніше був новітнім Азефом?». И упоминание Азефа здесь Олесем Гончаром отнюдь не случайно. Известно, скольких веривших ему до конца людей этот самый знаменитый агент охранки без малейшего угрызения совести отправил на казнь или каторгу. И жил после этого в полном достатке, даже любил морализировать… Разница была лишь в том, что один привлекал их в Боевую организацию, а другой активно знакомил со своей книгой «Интернационализм или русификация?».
А как же сопротивлялся «русификаторам» Иван Дзюба? Изобретательно. Оказывается, увесистые тома литературоведческих спекуляций Ивана Михайловича с руками вырывали в большевистских печатных домах. Как сегодня роман супруга А. Герман - в национально чистых. По словам издателя расово проверенной антикоммунистической литературы и одного из непотопляемых вождей Национального СПУ М. Слабошпицкого: «Мы охотимся за такими рукописями».
Дзюбу издают в 78-м, 81-м, 82-м, еще раз в 82-м, но уже на русском в Москве под приснопамятным названием «Грани кристалла», в 84-м. Тем временем Олесь Бердник, украинский Иван Ефремов, находится там, куда, по его собственному замечанию, Макар телят не гонял. Повторный срок Олесь Бердник, узник ГУЛАГ в 1949-1956 гг., получил в результате того, что наивно решил взять у автора «Интернационализм или русификацию?». Эту историю подробно рассказала дочь писателя Мирослава Бердник в своей публикации в журнале «Архивы Украины» (2012, №3): «Вже після роботи в архіві СБУ з документами мені стало відомо про фатальний вплив показань Івана Дзюби на долю нашої родини. Коли я, після свого запиту, отримала дозвіл на ознайомлення зі справою батька, мені порадили насамперед звернути увагу на так звані “первинні документи”. Виявилося, що таким первинним документом була кримінальна справа Івана Дзюби, де він називає прізвища багатьох осіб, яким давав для ознайомлення свою роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Варто зазначити, що я дружила з онуком письменника Івана Сенченка та історика Олени Станіславівни Компан, у яких збиралася літературна і наукова інтелігенція, обговорювала багато питань суспільного життя столиці і, природно, після арешту Дзюби і все, пов’язане з цією темою. Людей насамперед уразило те, що цей документ кілька років вільно, не ховаючись, обговорювали, тому що знали, що він в якості офіційного документа надійшов для розгляду в ЦК КПУ. Тому арешт Дзюби і наступні події стали для всіх потрясінням. Виявилося, що незадовго до цього з відповідними коментарями ця робота була прочитана закордонними “голосами” і опублікована в бандерівській пресі…У слідчій справі батька є постанова - після свідчень Івана Дзюби про те, що він у 1965 році давав батькові для ознайомлення свою роботу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, - про виділення матеріалів із кримінальної справи Івана Дзюби і “в оперативний відділ КДБ для перевірки”. Саме на підставі цього у нас було зроблено перший обшук…
Нещодавно інтернет-видання “Ревізор” надрукувало протокол допиту Дзюби від 19 жовтня 1972 року співробітниками прокуратури (цю обставину хочу особливо підкреслити) і КДБ, коли він з власної ініціативи називає багато прізвищ людей, яким давав на ознайомлення свою роботу, у тому числі й Олеся Бердника. Зрозуміло, які наслідки це мало для них…».
В 1984 году Олесь Бердник обретает свободу. Его не восстанавливают в СПУ. То есть запрет на профессию лишают в силе. А в писательском справочнике за 88-й год об исключении Дзюбы даже упоминания не найдешь. Его труды видят свет в 86-м, 87-м. Благополучный украинский советский литературовед в комфортабельной даже по сегодняшним капиталистическим меркам квартире в «доме писателей» на улице Олеся Гончара стоически готовится к перипетиям судьбы. Они себя ждать не заставили.
Освобождение Украины от москальского гнета Иван Дзюба встречает в облике «морального авторитета». Как и вчерашний парторг Института литературы Брюховецкий. И примкнувшие к ним... Ничтоже сумняшеся, они зачищают образование и культуру, запрещают преподавать школьникам русский язык и литературу. Заставляют штудировать авторов из диаспоры, о которых в странах их пребывания никто никогда слыхом не слыхал.
Процитирую вновь «Щоденники» фронтовика Олеся Гончара, в которых более чем прозрачно говорится о вырастивших Дзюбу «ювелирах с известной улицы». Тем более обращение к ним, надеюсь, поможет избежать обвинений автора сих заметок в тенденциозности. Потому что нигде до этого и, очевидно, после (время идет) не прочитаю столько горьких рассуждений современника, очевидца о моем отце, как в «Щоденниках». Поначалу болезненно реагировал на них. Потом задумался. Стараюсь понять. И на самого себя пристальнее вглядеться в зеркале...
«19. 07. 93. Опубліковано й досить переконливе та дошкульне дослідження під назвою «Дефект кристалу» про міністра культури Дзюбу. Як виблискував цей «кристал» у 60-х роках, і що зосталось від цього «кристалу», коли він пройшов шліфування в досвідчених ювелірів із відомої вулиці, де й було скомпоновано книжечку «Грани кристалла», видану в Москві видавництвом «Мысль» 1982 року... З усього видно, як багато зробили декотрі, щоб довести цього «кристала» до міністерського крісла... Цей безпорадний «кристал»... зате він слухняний, зручний для своїх босів... Виступив навіть проти відбудови Михайлівського Золотоверхого!».
Дзюба дает следующую самооценку: «Повинен сказати, що я страшенно не хотів бути міністром. Але тоді була така ситуація, що ми нібито отримали шанс підняти національну культуру. Мінявся уряд, і на мене накинулися всі наші патріоти: і Павличко, і Танюк, і Драч, і Жулинський. Усі казали, що треба йти в уряд. Я, як міг, відбивався, але, зрештою, мене переконали, і я пішов. Відчував себе не в своїй тарілці, не на своєму місці».
Вот каким увидел Дзюбу и примкнувших к нему «авторитетов» Олесь Гончар: «26.11.93. У президента зібралася чиновників ватага, лизоблюдів одомашнених, міністр культури сидить, ображено підібгавши губи шнурочком, як у старої Кайдашихи... Типовий захід для «галочки». Камерно, вузько. Щоб боронь Боже, хтось не вискочив, гострого слова не сказав про державну байдужість до культури, байдужість просто-таки злочинну... Щоб настрою ніхто начальству не зіпсував. Щоб і далі можна було душити культуру тихо, подушкою...».
Академик (замечу, что этот человек не имеет даже кандидатской степени!) Дзюба не раз подтверждал выводы прозорливого Олеся Гончара. В феврале 2009-го подписывает приговор Олесю Ульяненко в составе непреклонной, как ревтрибунал, Нацэксперткомиссии по вопросам защиты общественной морали. Текстовочка, обвинения отнюдь не сводились к запрету романа «Женщина его мечты». Недавно прочитал книгу интервью с Олесем, где он повествует об угрозе тюремного срока до семи лет!
Иван Дзюба терпеть не может и книги Дмитрия Табачника. В своих пасквилях на них академик демонстрирует уверенную и велеречивую память. Создается впечатление, будто его чрезвычайно мучает желание вернуться на полстолетия назад. Почувствовать себя Воландом. Мгновенно предрешать ход тех или иных событий. Ломать судьбы одаренных и честных людей, как, скажем, в протоколе допроса в 72-м, после которого семья Олеся Бердника превратилась в изгоев. А сам Олесь Павлович, автор более двадцати всесоюзных бестселлеров, знаменитый трибун и непреклонный противник хуторянства, шароварщины, после семи лет преследований получил пять лет каторги.
Подросла академику надежная смена. Подобная Оксане Пахлевской. В своем учителе в опусах из итальянского далека Пахлевская увидела аж звездочета с большой буквы: «Больно, как если бы ты видел Астронома, вынужденного изучать звезды в перерывах между очисткой канализации. Глаз телескопа одиноко блуждает в небе, но Астроному некогда. Однако Астроном знает, что если в настоящий момент не отремонтировать канализацию, то в ее сточных водах утонет и его телескоп, и вся его лаборатория…».
В начале двадцатых годов ХХ века еще один горе-исследователь поделился наболевшим: «Надо же, говорит астроном. Звезды должны располагаться по-другому, а не так. Таким образом, некая скрытая сила влияет на звезды и вызывает их отклонения. И используя свои наблюдения, астроном делает длительные вычисления и совершенно точно вычисляет дотоле неизвестную и невидимую планету…», - замечал будущий фюрер Третьего Рейха Дитриху Эккарту. И растолковал товарищу и другу, что историк: «Объясняет отклонения только цитатами выдающихся государственных деятелей своего времени. Историку и в голову не приходит, что могут действовать скрытые и неведомые ему силы, которые изменяют ход событий. Но, однако, эта сила тут! Эта сила присутствовала всегда с начала самой истории!..».
Маниакальное стремление расправиться с «этой силой» вдохновила и В. Барку, создателя настольного для столпов национализма романа «Желтый князь». Более откровенного пересказа (для двоечников, в стиле текстового комикса) идеологии «Майн кампф» мне пока не доводилось встречать. Достаточно задаться вопросом - что собой представляет «князь». А ведь Барка, подобно Аркаше Любченко, после 1991 года стал для академического официального укрлитведения «нашим все». Как Пушкин для Достоевского. Поэтому то, что благодаря мужеству Дмитрия Табачника это творение было вычеркнуто из школьной программы, вызвало звериную ярость последователей интегрального национализма и примыкающих к ним «интеллигентов» из бывшей агентуры Пятого управления.
В конце пятидесятых Дзюба и Загребельный заведовали отделами в журнале «Витчизна». У прозаика начали выходить романы. Купил двадцать первую «Волгу» с оленем на капоте. Критик Дзюба заработал на велосипед. Наматывал по доброй сотне километров в выходные. Однажды на Полтавской трассе разбил колено. Загребельный проезжал мимо. Остановился помочь коллеге. Разговор вышел задушевным, с шутками-прибаутками. Как нам недостает в украинской культурной жизни стремления понять ближнего. Доколе продолжатся «душения», «защиты», развешивание ярлыков, навязчивое морализаторство? От наших споров «за» и «против» двуязычия на мотив из «Платона Кречета», «барабаны эпохи бьют», у слона голова заболит. Тем временем мир вокруг находится в движении. Там - «рух». На (хотите - в) Украине книжная розница приказала долго жить. В России уже стала больше, чем в СССР! Туда с лекцией приехал основатель «Фейсбук». Его приняли на высшем уровне. Возможно ли подобное в Киеве? Ведь фамилия у него может Василию Шкляру показаться неблагозвучной. И женат на китаянке. Да и начальный капитал помог собрать какой-то богач из России... Ох, как бы Астрономы наши не всполошились!
Михаил ЗАГРЕБЕЛЬНЫЙ
В тему:
Иван Дзюба: Украине нужна плебейская духовная аристократия
Как Дзюба сдал КГБ читателей его работы «Интернационализм или
русификация?». Протокол допроса от 19.10.72. Информация Александра
Чаленко
Мозг нации или ... ?