Сніг останнього дня весни
Продовжуємо подорож південним берегом Іссик-Куля, і на черзі заключна із трьох ущелин, які ми бачили на власні очі. Вона несхожа на дві попередні, окрім того, тут була можливість піднятися в гори, на найвищу висоту за всю поїздку - близько 3900 метрів над рівнем моря. Це настільки високо, що на той момент там досі лежав сніг, а було, на секундочку, 31 травня. І звісно, найвище побачене місце справило одне з найсильніших вражень від Киргизстану.
Узагалі навіть на таких висотах умудряються жити люди, але південніше. У Таджикистані на Памірі мешкають невеликі киргизькі общини, а в Тибеті так взагалі є 250-тисячне місто Лхаса. Але Тянь-Шань знаходиться у більш сурових широтах і для життя його плато непридатні. Сюди б і не вело жодної дороги (бо навіщо?) і не було б як піднятися… якби не Кумтор.
Кумтор - це киргизький клондайк, найбільше родовище золота у центральній Азії. Розробкою його займаються канадці, вони ж мають від того й найбільший зиск; але видатків на користь Киргизії вистачає, щоб наповнювати скромний бюджет країни чи то на чверть, чи навіть на третину.
До рудника прокладена хороша дорога, яку підтримують у належному стані й оперативно чистять від заметів. Туди-сюди нею постійно ганяють вантажівки, ні, не з золотом, а возять на шахту обладнання й пальне. Як же евакуюють згори дорогоцінний метал, то знають тільки обрані.
Залишивши речі на стоянці в ущелині, щоб розвантажити мікроавтобус, починаємо плавний підйом. Паралельно дорозі тече річка Барскоон, а масштаби навколишньої величі ще не усвідомлюються.
Проїхали відносно символічне КПП. Його видно на фото нижче, і розмір будиночків укупі з тянь-шаньськими смереками має краще передавати розмах громадин навкруги.
Надто коли на черговому витку серпантину те ж саме буде видно уже далеко внизу, а потім ще далі, ще… В принципі серпантин широкий і безпечний, але для рівнинних жителів то все одно виглядає дуже ефектно.
Переїхали перший перевал - Сари-Мойнок, 3442 метри. Перевали відмічені жовтими якірцями у виді фляжки для кумису.
Далі треба подолати іще один завиток серпантину, тільки ж як радикально змінилася місцевість навколо:
І гори, оці вічно засніжені вершини, бачені звідусіль за попередні дні - тепер вони не десь високо й далеко, а поруч, майже в рівень з тобою.
Зупинились навпроти одного з водоспадів. Їх там декілька, але не скрізь можна ставати, та й губляться вони на тлі величі гір; зате називаються всі красиво: Сльози Барса, Борода Аксакала, Чаша Манаса… Як зветься саме цей, на жаль, не скажу; на навігаторах він відмічений, але не підписаний.
Робимо ще декілька завитків…
…і ось нарешті другий перевал. Барскоон, 3819 метрів. Далі піднялися ще трохи вище, можливо, й не дотягнули до круглої цифри 3900. Але для мене це все одно особистий рекорд, я й близько раніше не був, певно, і на половині від таких висот.
За перевалом неочікувано опиняємось на широчезному плато. Його називають також Барскоон або Арабельський сирт.
Дорога далі стає значно гіршої якості, вона прострілює гори аж на протилежний бік, до села Кара-Сай, а там і до кордону з Китаєм рукою подати. Шлях на рудник уходить в сторону, там туристам не будуть раді. Ми ж зупиняємось біля маленької покинутої шахти і нарешті можемо вільно пройтись по плато. Все ж чудесно, що можна дістатись на такі захмарні висоти, не будучи професійним альпіністом.
Навкруги гірська тундра, дещо абсолютно для мене нове й раніше не бачене:
Сніг на плато - не вічна мерзлота, просто ще не встиг розтанути з зими. По мірі його сходження стає видно численні гірські озерця… чи просто великі калюжі, втім межа між першими й другими тут досить розмита.
Ось такі мініатюрні квіточки, загублені в камінні - максимум, що може вирости на цій суровій землі. Жодного деревця чи кущика ви тут не побачите.
І хоча по факту то просто величезна холодна порожнеча, не було ніяких сил відірватися від її прадавньої сурової чарівності. А дух захоплювало як в прямому, так і переносному сенсі: на такій висоті з незвички кисню відчутно не вистачало.
Машину і людей, що деінде потрапляли в кадр, неважко було б зафотошопити, та не хай будуть. Для кращого усвідомлення масштабу Пустоти.
Далеко від дороги по полям не походиш: мох навкруги наскрізь просякнутий талою водою.
Самотня дорога також добре вписується в навколишні пейзажі, така собі єдина зв’язна ланка з цивілізацією.
Раз по раз по ній пролітали вантажівки чи білі джипи з охороною. Кажуть, вони більше приглядають за місцевими робітниками, щоб ті не зливали бензин «наліво» і т. д.
Прямо айсберги:
А потім почала псуватись погода, як завжди у горах, швидко й різко. Тож довелось помалу спускатись назад.
На зворотному шляху, уже нижче обох перевалів, влаштували фотосесію місцевому стаду баранів та його пастуху.
Поки незіпсовані масовим туризмом, місцеві люди самі охоче позують для фото. Певно, так триватиме ще недовго.
З іншого боку, куди б він подівся від сучасних ультразумів, коли навколо геть відкритий простір…
Барани ж на тлі цих величних гір - що піщинки:
І люди, і машини теж. Бачите блакитну легковушку на серпантині?
На такій висоті квіти вже солідніші:
Другою фотозіркою став бабак. Їх там багацько взагалі, але не сфотографуєш, бо хутром вдало зливаються з фоном і швидко тікають. І тільки цей якийсь час посидів біля нори, посвистуючи в знак ймовірної небезпеки.
Далі ми спустились в ущелину. Порівняно з зеленими й квітучими Джети-Огюзом і Чон-Кизил-Суу, її краса більш холодна й сурова.
На ночівлю зупинились у родини, що мешкає тут літом і вже багато років приймає невеличкі групи туристів із різних країн. Вкотре вражає аскетичність умов, у яких мешкають киргизькі кочівники.
Притому що мимо стоянки проходять дроти (то чи електрика, чи зв’язок до Кумтора), у господарів немає світла, а мобільні не ловлять мережу. І якщо спілкуватись з ними чи прожити тут хоча б кілька днів, починаєш розуміти, що воно їм і дійсно-то якось не потрібно.
На передньому плані баня, далі гостьові вагончики, за ними дім господарів, кухня та господарство:
Наші лакшері номери на найближчу ніч.
Ем-жо і гори:
Узагалі не люблю собак, але навіть вони тут якісь найдобріші в світі.
Далі того дня був лише відпочинок. Походити навкруги й повечеряти в дуже теплій та сімейній атмосфері, яку для нас створили зовсім чужі люди з іншої цивілізації.
На прощання бажаючі могли написати по маленькому відгуку в старому грубому журналі, куди господар ретельно збирає враження гостей, що змогли знайти для себе цей далекий таємничий край. Можливо, колись комусь із вас попадеться й моє послання, а ви самі зможете написати поруч, що бачили на власні очі одне з найгарніших місць на цій планеті.
Узагалі навіть на таких висотах умудряються жити люди, але південніше. У Таджикистані на Памірі мешкають невеликі киргизькі общини, а в Тибеті так взагалі є 250-тисячне місто Лхаса. Але Тянь-Шань знаходиться у більш сурових широтах і для життя його плато непридатні. Сюди б і не вело жодної дороги (бо навіщо?) і не було б як піднятися… якби не Кумтор.
Кумтор - це киргизький клондайк, найбільше родовище золота у центральній Азії. Розробкою його займаються канадці, вони ж мають від того й найбільший зиск; але видатків на користь Киргизії вистачає, щоб наповнювати скромний бюджет країни чи то на чверть, чи навіть на третину.
До рудника прокладена хороша дорога, яку підтримують у належному стані й оперативно чистять від заметів. Туди-сюди нею постійно ганяють вантажівки, ні, не з золотом, а возять на шахту обладнання й пальне. Як же евакуюють згори дорогоцінний метал, то знають тільки обрані.
Залишивши речі на стоянці в ущелині, щоб розвантажити мікроавтобус, починаємо плавний підйом. Паралельно дорозі тече річка Барскоон, а масштаби навколишньої величі ще не усвідомлюються.
Проїхали відносно символічне КПП. Його видно на фото нижче, і розмір будиночків укупі з тянь-шаньськими смереками має краще передавати розмах громадин навкруги.
Надто коли на черговому витку серпантину те ж саме буде видно уже далеко внизу, а потім ще далі, ще… В принципі серпантин широкий і безпечний, але для рівнинних жителів то все одно виглядає дуже ефектно.
Переїхали перший перевал - Сари-Мойнок, 3442 метри. Перевали відмічені жовтими якірцями у виді фляжки для кумису.
Далі треба подолати іще один завиток серпантину, тільки ж як радикально змінилася місцевість навколо:
І гори, оці вічно засніжені вершини, бачені звідусіль за попередні дні - тепер вони не десь високо й далеко, а поруч, майже в рівень з тобою.
Зупинились навпроти одного з водоспадів. Їх там декілька, але не скрізь можна ставати, та й губляться вони на тлі величі гір; зате називаються всі красиво: Сльози Барса, Борода Аксакала, Чаша Манаса… Як зветься саме цей, на жаль, не скажу; на навігаторах він відмічений, але не підписаний.
Робимо ще декілька завитків…
…і ось нарешті другий перевал. Барскоон, 3819 метрів. Далі піднялися ще трохи вище, можливо, й не дотягнули до круглої цифри 3900. Але для мене це все одно особистий рекорд, я й близько раніше не був, певно, і на половині від таких висот.
За перевалом неочікувано опиняємось на широчезному плато. Його називають також Барскоон або Арабельський сирт.
Дорога далі стає значно гіршої якості, вона прострілює гори аж на протилежний бік, до села Кара-Сай, а там і до кордону з Китаєм рукою подати. Шлях на рудник уходить в сторону, там туристам не будуть раді. Ми ж зупиняємось біля маленької покинутої шахти і нарешті можемо вільно пройтись по плато. Все ж чудесно, що можна дістатись на такі захмарні висоти, не будучи професійним альпіністом.
Навкруги гірська тундра, дещо абсолютно для мене нове й раніше не бачене:
Сніг на плато - не вічна мерзлота, просто ще не встиг розтанути з зими. По мірі його сходження стає видно численні гірські озерця… чи просто великі калюжі, втім межа між першими й другими тут досить розмита.
Ось такі мініатюрні квіточки, загублені в камінні - максимум, що може вирости на цій суровій землі. Жодного деревця чи кущика ви тут не побачите.
І хоча по факту то просто величезна холодна порожнеча, не було ніяких сил відірватися від її прадавньої сурової чарівності. А дух захоплювало як в прямому, так і переносному сенсі: на такій висоті з незвички кисню відчутно не вистачало.
Машину і людей, що деінде потрапляли в кадр, неважко було б зафотошопити, та не хай будуть. Для кращого усвідомлення масштабу Пустоти.
Далеко від дороги по полям не походиш: мох навкруги наскрізь просякнутий талою водою.
Самотня дорога також добре вписується в навколишні пейзажі, така собі єдина зв’язна ланка з цивілізацією.
Раз по раз по ній пролітали вантажівки чи білі джипи з охороною. Кажуть, вони більше приглядають за місцевими робітниками, щоб ті не зливали бензин «наліво» і т. д.
Прямо айсберги:
А потім почала псуватись погода, як завжди у горах, швидко й різко. Тож довелось помалу спускатись назад.
На зворотному шляху, уже нижче обох перевалів, влаштували фотосесію місцевому стаду баранів та його пастуху.
Поки незіпсовані масовим туризмом, місцеві люди самі охоче позують для фото. Певно, так триватиме ще недовго.
З іншого боку, куди б він подівся від сучасних ультразумів, коли навколо геть відкритий простір…
Барани ж на тлі цих величних гір - що піщинки:
І люди, і машини теж. Бачите блакитну легковушку на серпантині?
На такій висоті квіти вже солідніші:
Другою фотозіркою став бабак. Їх там багацько взагалі, але не сфотографуєш, бо хутром вдало зливаються з фоном і швидко тікають. І тільки цей якийсь час посидів біля нори, посвистуючи в знак ймовірної небезпеки.
Далі ми спустились в ущелину. Порівняно з зеленими й квітучими Джети-Огюзом і Чон-Кизил-Суу, її краса більш холодна й сурова.
На ночівлю зупинились у родини, що мешкає тут літом і вже багато років приймає невеличкі групи туристів із різних країн. Вкотре вражає аскетичність умов, у яких мешкають киргизькі кочівники.
Притому що мимо стоянки проходять дроти (то чи електрика, чи зв’язок до Кумтора), у господарів немає світла, а мобільні не ловлять мережу. І якщо спілкуватись з ними чи прожити тут хоча б кілька днів, починаєш розуміти, що воно їм і дійсно-то якось не потрібно.
На передньому плані баня, далі гостьові вагончики, за ними дім господарів, кухня та господарство:
Наші лакшері номери на найближчу ніч.
Ем-жо і гори:
Узагалі не люблю собак, але навіть вони тут якісь найдобріші в світі.
Далі того дня був лише відпочинок. Походити навкруги й повечеряти в дуже теплій та сімейній атмосфері, яку для нас створили зовсім чужі люди з іншої цивілізації.
На прощання бажаючі могли написати по маленькому відгуку в старому грубому журналі, куди господар ретельно збирає враження гостей, що змогли знайти для себе цей далекий таємничий край. Можливо, колись комусь із вас попадеться й моє послання, а ви самі зможете написати поруч, що бачили на власні очі одне з найгарніших місць на цій планеті.