Велика червона вода
Друга ущелина південного берега Іссик-Куля, в яку ми заїхали, має назву Чон-Кизил-Суу. Вона утворена однойменною річечкою.
Дорогою трапляються юрти і вагончики - літні стоянки киргизьких чабанів. Стаціонарних поселень тут немає.
Притому в глибині ущелини у нас була запланована ночівля.
Я сказав, що поселень немає? Ну зате присутні ось такі будиночки, без електрики, мобільного зв’язку та централізованого водопостачання. Навіть не знаю, як їх назвати. База відпочинку? Котедж? Гестхаус?
Це була наша перша (із трьох) киргизька ночівля в такому дикому форматі.
Всередині теж усе доволі скромно. Двері в принципі не зачиняються на замок, та і нема від кого - така особливість місцевого відпочинку. Із заходом сонця в горах різко холодає, але топити пічку не довелося.
Це сортир старої модифікації, а так там уже є більш пристойний:)
Замість душу - купання в гарячих джерелах. Їх там багацько, можуть витікати ось так просто посеред дороги:
Мовчазний добрий пес потемну старанно супроводжував усіх до туалету:)
Ефекту також додавали коні, віслюки та ще хрін знає які тварюки, усі підряд, хто там товкся. Коли пробираєшся поночі, а навкруги від ліхтарика сахаються у різні боки якісь здорові туші, єднання з природою особливо відчутне.
Та незважаючи на віддаленість від цивілізації та невідомість широкому загалу, люди все ж змогли тут відмітитись.
Поки було світло, прогулявся пару кілометрів убік виходу з ущелини.
Коні на схилах - як піщинки:
І на фото нижче їх повно, бачите?
На вечір сонце уже встигло сховатися за найближчий кряж, половину ущелини вкрила темрява. Тому фотки такі собі але, сподіваюсь, загальне враження передають.
Запам’яталась ця каменюка: з якою силою і завзяттям її точить річка… і колись таки подолає:
По дорозі назад показалось більше мешканців гір. Місцева дітлашня щось до хрипоти кричала вслід, і байдуже, що єдине зрозуміле слово від них було «Хеллоу».
Вечеря:
У горах повно красивих чи хижих птахів, але піймати в кадр мало кого встигнеш.
Стрічати захід сонця полізли на гору над табором. Знизу вона здається такою маленькою і пологою, правда?
Корівки за рівнем няшності прямо з реклами «Мілки»:
Через кущі проскакав вухань.
Гори навкруги почали заливатись рожевим та помаранчевим:
Пагорб над табором насправді виявився досить таки високим і складним. Благо, побачити захід можна було і зі схилів, бо залізти на самий верх я б уже не осилив.
Половити останні промінці:
І поки хоч щось видно, спускатись назад.
Наступного дня були ще фотозупинки на зворотньому шляху.
На виїзді з ущелини гори набувають особливого червоного відтінку (ми бачили їх ще напередодні, але саме зранку підходяще освітлення). Вони й дали назву річці Чон-Кизил-Суу, «велика червона вода».
Панорама:
Якщо обернутись назад - там вищі й засніжені вершини.
А попереду уже видно Іссик-Куль, в який річка і впадає.
Дорогою трапляються юрти і вагончики - літні стоянки киргизьких чабанів. Стаціонарних поселень тут немає.
Притому в глибині ущелини у нас була запланована ночівля.
Я сказав, що поселень немає? Ну зате присутні ось такі будиночки, без електрики, мобільного зв’язку та централізованого водопостачання. Навіть не знаю, як їх назвати. База відпочинку? Котедж? Гестхаус?
Це була наша перша (із трьох) киргизька ночівля в такому дикому форматі.
Всередині теж усе доволі скромно. Двері в принципі не зачиняються на замок, та і нема від кого - така особливість місцевого відпочинку. Із заходом сонця в горах різко холодає, але топити пічку не довелося.
Це сортир старої модифікації, а так там уже є більш пристойний:)
Замість душу - купання в гарячих джерелах. Їх там багацько, можуть витікати ось так просто посеред дороги:
Мовчазний добрий пес потемну старанно супроводжував усіх до туалету:)
Ефекту також додавали коні, віслюки та ще хрін знає які тварюки, усі підряд, хто там товкся. Коли пробираєшся поночі, а навкруги від ліхтарика сахаються у різні боки якісь здорові туші, єднання з природою особливо відчутне.
Та незважаючи на віддаленість від цивілізації та невідомість широкому загалу, люди все ж змогли тут відмітитись.
Поки було світло, прогулявся пару кілометрів убік виходу з ущелини.
Коні на схилах - як піщинки:
І на фото нижче їх повно, бачите?
На вечір сонце уже встигло сховатися за найближчий кряж, половину ущелини вкрила темрява. Тому фотки такі собі але, сподіваюсь, загальне враження передають.
Запам’яталась ця каменюка: з якою силою і завзяттям її точить річка… і колись таки подолає:
По дорозі назад показалось більше мешканців гір. Місцева дітлашня щось до хрипоти кричала вслід, і байдуже, що єдине зрозуміле слово від них було «Хеллоу».
Вечеря:
У горах повно красивих чи хижих птахів, але піймати в кадр мало кого встигнеш.
Стрічати захід сонця полізли на гору над табором. Знизу вона здається такою маленькою і пологою, правда?
Корівки за рівнем няшності прямо з реклами «Мілки»:
Через кущі проскакав вухань.
Гори навкруги почали заливатись рожевим та помаранчевим:
Пагорб над табором насправді виявився досить таки високим і складним. Благо, побачити захід можна було і зі схилів, бо залізти на самий верх я б уже не осилив.
Половити останні промінці:
І поки хоч щось видно, спускатись назад.
Наступного дня були ще фотозупинки на зворотньому шляху.
На виїзді з ущелини гори набувають особливого червоного відтінку (ми бачили їх ще напередодні, але саме зранку підходяще освітлення). Вони й дали назву річці Чон-Кизил-Суу, «велика червона вода».
Панорама:
Якщо обернутись назад - там вищі й засніжені вершини.
А попереду уже видно Іссик-Куль, в який річка і впадає.