We belong to sea
Якщо в Одесу, хоч на пару годин, хоч би і проїздом - то найперше убік моря. Тим більше, тут я не був майже чотири роки і встиг скучити і за Чорним морем, і за самим містом.
Трішки арт-наркоманії для затравочки:
Уже й забув, як непросто і не скрізь можна пройти до води. Цілком реально заблукати в тупиках і лабіринтах вулиць. Але ось нарешті вільний простір і попереду мета:
На схід сонця я так чи інакше не встигав, але й нестрашно, бо виповзло воно прямо в хмари.
Ще ближче:
І ось нарешті море. Трішки візуального екстазу перед непростою поїздкою.
У хмарах і березневому тумані розчиняються прибережні висотки.
Трохи пройшовся і містом, благо, Одеса вміє радувати деталями.
Хотів потрапити на Карантинний узвіз, а попутно відкрив для себе інший узвіз - Деволанівський. Він такий… словом, такий, що перпендикулярні вулиці воліють проходити над ним на відстані:
Певно, то найбільш контрастна та трешова вулиця Одеси. І це хвилин за п’ять ходу від центру!
Але є тут і воістину геніальний шедевр:
На Карантинному узвозі хотів побачити серію шикарних монохромних графіті, які пропустив під час уже давнього першого візиту. На жаль, за ці роки їх добряче попсували куди більш примітивною мазнею, тегами і рекламою наркоти.
А яка була краса. Україна вцілому потворна, бо її мешканці іншого й не заслуговують.
Рідко де ще не встигли зіпсувати.
Мешканець узвозу:
І ще пару картин:
Вечір наступного дня. І знову до моря - знайомим провулком, повз розмальовані трансформаторні будки і канатну дорогу, що поки простоює у передчутті нового сезону. Ще раз послухати в абсолютній темряві гомін хвиль і вертатись назад, углиб великої землі…
Трішки арт-наркоманії для затравочки:
Уже й забув, як непросто і не скрізь можна пройти до води. Цілком реально заблукати в тупиках і лабіринтах вулиць. Але ось нарешті вільний простір і попереду мета:
На схід сонця я так чи інакше не встигав, але й нестрашно, бо виповзло воно прямо в хмари.
Ще ближче:
І ось нарешті море. Трішки візуального екстазу перед непростою поїздкою.
У хмарах і березневому тумані розчиняються прибережні висотки.
Трохи пройшовся і містом, благо, Одеса вміє радувати деталями.
Хотів потрапити на Карантинний узвіз, а попутно відкрив для себе інший узвіз - Деволанівський. Він такий… словом, такий, що перпендикулярні вулиці воліють проходити над ним на відстані:
Певно, то найбільш контрастна та трешова вулиця Одеси. І це хвилин за п’ять ходу від центру!
Але є тут і воістину геніальний шедевр:
На Карантинному узвозі хотів побачити серію шикарних монохромних графіті, які пропустив під час уже давнього першого візиту. На жаль, за ці роки їх добряче попсували куди більш примітивною мазнею, тегами і рекламою наркоти.
А яка була краса. Україна вцілому потворна, бо її мешканці іншого й не заслуговують.
Рідко де ще не встигли зіпсувати.
Мешканець узвозу:
І ще пару картин:
Вечір наступного дня. І знову до моря - знайомим провулком, повз розмальовані трансформаторні будки і канатну дорогу, що поки простоює у передчутті нового сезону. Ще раз послухати в абсолютній темряві гомін хвиль і вертатись назад, углиб великої землі…