Місто з клеймом війни, ч. 2
Заключна замітка моєї придністровської вилазки, присвячена місту Бендери.
Архітектурою Бендери зовсім несхожі на Тирасполь, тут вона вже куди більш «молдавська». Це видно уже з перших кроків по центру.
Головна площа у місті - Визволення. На неї дивиться міськрада, за котрою сховався собор.
Преображенський кафедральний собор (1820) - один з найбільших у Бессарабії. Навіть дивно, як йому пощастило вижити у такому сусідстві.
А міська рада відноситься до цілком стандартних радянських адміністративних коробок, і на неї взагалі б не варто було звертати уваги, якби не бічний фасад, спеціально не потинькований в ході останнього ремонту.
Тут зовсім недавно була війна:
На протилежній стороні площі знаходиться оригінальний музей під відкритим небом, де основні віхи в історії міста зобразили у вигляді кованих скульптур. Одну я виніс на титульний кадр, а ось ще пару:
Самі війни і протистояння…
А ми йдемо далі дивитись місто. Поблизу центру спочатку ніби звичайні сталінки, але як же несхожі на наші. І які чудесні. Вулиця Радянська:
На ній же у пожежних є такий чудо-агрегат.
Вулиця Лазо:
Конструктивізм також симпатичний. Ну що тут сказати, як не «Слава Україні»?
Найдалі на захід від центру я зайшов до вокзалу станції-привиду «Бендери-1». Після війни станція опинилась у тупику, і пасажирські поїзди (яких і так через ПМР ходить півтори штуки) тут більше не з’являються (зупиняючись на маленькому вокзальчику «Бендери-2» набагато далі).
Привокзальна площа без людей, машин і в мертвій тиші виглядає сюрреалістично. Тим не менш, як можна оминути цього гігантського красеня?
Ну а в місті пам’ятників тут просто не могло не бути паровоза. Із якимись мужиками на революційно-трудову тематику.
«Сбербанк» ПМР, на перший погляд, дуже схожий на російський, але насправді локальний. Як і всі інші місцеві банки та платіжна система.
Післявоєнні будинки в Бендерах виконані з пісковика, масштабні і вигадливі. От тільки за зміни фасаду і вивіски їхнім магазинам та банкам іноді варто було би вправити руки.
У такому ж стилі - кінотеатр:
Також в своєму роді раритет.
А ще, так як ми в межі осілості, тут зберіглося одразу декілька синагог. Хоча вони всі давно використовуються не за призначенням, тому часто цього не вгадаєш. Ось, наприклад, «синагога бондарів» (1914), яка уже насправді юнацька спортивна школа:
Це, здається, теж. Знаходиться на одній з основних вулиць, але з фасаду прикрита тролейбусною зупинкою, так що нормально не сфотографуєш. Переродилась у школу боксу.
Іще будинки старого міста:
У Бендерах зберіглося і чимало повітової архітектури. Звісно, це максимум 19 століття, але при тій кількості війн, що пройшлись по цьому місту за віки його існування, також непогано.
І якщо п’ятачок навколо центрального ринку та площі Визволення людний та шумний, то далі на вулицях кидається в очі тотальне безлюддя. І це не просто спокій вихідного дня у сонній провінції, а якась особлива напружена тиша міста, де не так давно велись вуличні бої.
Блукаючи в цій гулкій тиші навмання, якраз найдоречніше згадати, що з 1991 року населення Бендер зменшилось на третину.
Навіть котики тут сумні або сурові.
Інь-Янь:
Хижак в засаді:)
Мурал побачив усього один, але ж настільки реалістичний і химерний:
Від красивої будівлі міського суду вертаюсь у центр.
Там я ледь не пропустив ось такі милі будиночки по вул. Радянській, у яких зараз краєзнавчий музей:
Не менше уваги заслуговує і решітка між ними.
Якщо з вільної частини Молдови на сувеніри везуть вінішко, то в Придністров’ї треба брати коньяк. Виготовляється він на заводі «Квінт» у Тирасполі (і належить усюдисущому «Шерифу»), але фірмові магазини є і в Бендерах. За відгуками, досить якісний (сам привіз, але ще не було нагоди спробувати).
Обідав по традиції в уже знайомому La Placinte, якого теж ціла мережа в обох містах. Цього разу мені дісталась зама - густий молдавський суп на заквасці.
В їдальню «СССР» на автостанції теж заглянув би, більше заради інтер’єру, але у вихідні вона зачинена.
А потім настав час прощатись з цим надзвичайно цікавим, але геть чужим містом. Переїзд через Тирасполь убік кордону, його швидке, хоч і нервове проходження назад і рідна галіма маршрутка до Одеси.
В Одесу приїхав із заходом сонця, хоча часу до поїзда залишалось із запасом: побродити абсолютно темним пляжем уздовж лінії прибою, кататись на одеських трамвайчиках і ховатись у Макдоналдсі від вокзальної алкашні.
І ще ніколи я не був настільки щасливий від усвідомлення того факту, що повернувся в Україну.
Архітектурою Бендери зовсім несхожі на Тирасполь, тут вона вже куди більш «молдавська». Це видно уже з перших кроків по центру.
Головна площа у місті - Визволення. На неї дивиться міськрада, за котрою сховався собор.
Преображенський кафедральний собор (1820) - один з найбільших у Бессарабії. Навіть дивно, як йому пощастило вижити у такому сусідстві.
А міська рада відноситься до цілком стандартних радянських адміністративних коробок, і на неї взагалі б не варто було звертати уваги, якби не бічний фасад, спеціально не потинькований в ході останнього ремонту.
Тут зовсім недавно була війна:
На протилежній стороні площі знаходиться оригінальний музей під відкритим небом, де основні віхи в історії міста зобразили у вигляді кованих скульптур. Одну я виніс на титульний кадр, а ось ще пару:
Самі війни і протистояння…
А ми йдемо далі дивитись місто. Поблизу центру спочатку ніби звичайні сталінки, але як же несхожі на наші. І які чудесні. Вулиця Радянська:
На ній же у пожежних є такий чудо-агрегат.
Вулиця Лазо:
Конструктивізм також симпатичний. Ну що тут сказати, як не «Слава Україні»?
Найдалі на захід від центру я зайшов до вокзалу станції-привиду «Бендери-1». Після війни станція опинилась у тупику, і пасажирські поїзди (яких і так через ПМР ходить півтори штуки) тут більше не з’являються (зупиняючись на маленькому вокзальчику «Бендери-2» набагато далі).
Привокзальна площа без людей, машин і в мертвій тиші виглядає сюрреалістично. Тим не менш, як можна оминути цього гігантського красеня?
Ну а в місті пам’ятників тут просто не могло не бути паровоза. Із якимись мужиками на революційно-трудову тематику.
«Сбербанк» ПМР, на перший погляд, дуже схожий на російський, але насправді локальний. Як і всі інші місцеві банки та платіжна система.
Післявоєнні будинки в Бендерах виконані з пісковика, масштабні і вигадливі. От тільки за зміни фасаду і вивіски їхнім магазинам та банкам іноді варто було би вправити руки.
У такому ж стилі - кінотеатр:
Також в своєму роді раритет.
А ще, так як ми в межі осілості, тут зберіглося одразу декілька синагог. Хоча вони всі давно використовуються не за призначенням, тому часто цього не вгадаєш. Ось, наприклад, «синагога бондарів» (1914), яка уже насправді юнацька спортивна школа:
Це, здається, теж. Знаходиться на одній з основних вулиць, але з фасаду прикрита тролейбусною зупинкою, так що нормально не сфотографуєш. Переродилась у школу боксу.
Іще будинки старого міста:
У Бендерах зберіглося і чимало повітової архітектури. Звісно, це максимум 19 століття, але при тій кількості війн, що пройшлись по цьому місту за віки його існування, також непогано.
І якщо п’ятачок навколо центрального ринку та площі Визволення людний та шумний, то далі на вулицях кидається в очі тотальне безлюддя. І це не просто спокій вихідного дня у сонній провінції, а якась особлива напружена тиша міста, де не так давно велись вуличні бої.
Блукаючи в цій гулкій тиші навмання, якраз найдоречніше згадати, що з 1991 року населення Бендер зменшилось на третину.
Навіть котики тут сумні або сурові.
Інь-Янь:
Хижак в засаді:)
Мурал побачив усього один, але ж настільки реалістичний і химерний:
Від красивої будівлі міського суду вертаюсь у центр.
Там я ледь не пропустив ось такі милі будиночки по вул. Радянській, у яких зараз краєзнавчий музей:
Не менше уваги заслуговує і решітка між ними.
Якщо з вільної частини Молдови на сувеніри везуть вінішко, то в Придністров’ї треба брати коньяк. Виготовляється він на заводі «Квінт» у Тирасполі (і належить усюдисущому «Шерифу»), але фірмові магазини є і в Бендерах. За відгуками, досить якісний (сам привіз, але ще не було нагоди спробувати).
Обідав по традиції в уже знайомому La Placinte, якого теж ціла мережа в обох містах. Цього разу мені дісталась зама - густий молдавський суп на заквасці.
В їдальню «СССР» на автостанції теж заглянув би, більше заради інтер’єру, але у вихідні вона зачинена.
А потім настав час прощатись з цим надзвичайно цікавим, але геть чужим містом. Переїзд через Тирасполь убік кордону, його швидке, хоч і нервове проходження назад і рідна галіма маршрутка до Одеси.
В Одесу приїхав із заходом сонця, хоча часу до поїзда залишалось із запасом: побродити абсолютно темним пляжем уздовж лінії прибою, кататись на одеських трамвайчиках і ховатись у Макдоналдсі від вокзальної алкашні.
І ще ніколи я не був настільки щасливий від усвідомлення того факту, що повернувся в Україну.