Місто з клеймом війни, ч. 1
На сході історичної Бессарабії на березі Дністра лежить давнє (відоме з 1408 р.) місто Бендери. На його долю випала велика кількість війн та конфліктів, останній із яких мав місце усього 27 років тому. Саме з провокації в Бендерах почалась повноцінна війна між Молдовою і самопроголошеним Придністров’ям, саме тут проходили основні вуличні бої, відповідно з найбільшою кількістю руйнувань та жертв.
А ще тут знаходиться одна з найкраще збережених фортець у регіоні, яка й була для мене основним мотиватором для входження в сіру зону. Причому усього кілька років тому її побачити не могли навіть мешканці самого міста. Але про все по порядку.
Із Тирасполя в Бендери можна дістатись за тарифами міського транспорту, маршрутками або міжміським тролейбусом. Останній - екзотика, яка з’явилась уже в 1993 році, при ПМР, і для них самих є одним із символів самостійності. Навіть його №19 не випадковий - цього дня у червні 1992 р. почались бойові дії.
Завдяки транспорту два міста злились фактично воєдино; тролейбуси майже не поступаються у швидкості маршруткам, їхати півгодини чи трохи більше. Між містами - Дністер і найбільше в ПМР село Паркани (10 тис. чол.), населене переважно болгарами.
Першу вилазку я зробив у кінці першого дня, на розвідку і пофоткати фортецю в променях вечірнього сонця.
Через дорогу від першої ж зупинки в місті - меморіальний комплекс Пам’яті та Скорботи. Узагалі ж кількість меморіалів та пам’ятників у Бендерах, певно, рекордна на метр квадратний. Місто, повністю розвернуте лицем у минуле і занурене у власний історичний біль.
На тлі стели з іменами загиблих у конфлікті-1992 - російський генерал Лебедь, який тут прославився як миротворець. Бойові дії він дійсно зупинив, хоч і своєрідно: наведенням «градів» на Кишинів, поклавши на міжнародне право і позначивши старт окупації частини чужої країни. Ще через 10 років він загине у дивній вертолітній аварії в красноярській глибинці.
«Как говорил один мой знакомый - покойник - я слишком много знал...»
Одразу за тим місто закінчується Дністром та мостом убік Тирасполя, з якого і є найкращі види на фортецю. Але з обмовками: по-перше, частково її прикриває паралельний залізничний міст, по-друге, саме перед мостами досі стоїть пост «миротворців», які намертво окопались біля стратегічного об’єкту.
Хоч я і фотографував демонстративно спиною чи боком до них, один з руссішен зольдатів все ж доїбався, мовляв, що я там клацаю - схоже, суто щоб продемонструвати, хто тут головний.
Дністер за течією, справа місто і невесела набережна:
А це вид у протилежний бік, заради якого і приїхав. Як закінчуються арки залізничного мосту, відкривається вид на цитадель фортеці та гарнізонну церкву.
Із-за залізниці не можна пройти і під мостами, максимум наблизитись до охоронної зони і клацнути через колючий дріт:
Щоб вернутись у Тирасполь, до найближчої зупинки треба було йти у місто - знову повз блокпост, чого зовсім не хотілось. Тому рушив у протилежному напрямку, півтора кілометри до зупинки в Парканах. Над головою темніло чуже небо, а за спиною лишалась така знайома річка.
З цієї ж причини наступного ранку тут не виходив, обмежившись фото з вікна тролейбуса. Ракурс той же, освітлення зовсім інше:
Сліди різних війн - ще на під’їзді до міста:
Місто від початку називалось Тягянякача, потім трансформувалось у більш милозвучне Тігіна (офіційна Молдова і зараз визнає саме цю назву). Фортецю ж збудували турки в 1540-х роках, а керував будівництвом Сінан, один з найвідоміших османських зодчих. У 19 ст., уже в складі Російської імперії, її підправив по-своєму не менш знаменитий Едуард Тотлебен.
Сама фортеця величезна (в периметрі кілометри три!), але зовнішні укріплення традиційно не надто вражають візуально. Більше того, чого за ними тільки не вмістилось: тролейбусне депо, завод, військова частина…
Саме остання і була причиною того, що зсередини фортецю простим смертним не побачити. Лише кілька років тому військові почали відступати, а до цитаделі стали пропускати нечастих відвідувачів.
Правда, вхід з північної сторони, звідки до цікавинок ще півкілометра топати роздовбаною промкою. Туди я найперше і пішов; поруч з входом у фортецю - радянсько-раритетна прохідна заводу:
Але там мене не пропустили. Як виявилось, цей вхід вже недійсний, є новий, від центру міста - треба вертатись.
Та раз уже дістався аж сюди, вирішив пройтись до Тріумфальної арки неподалік.
Такий типовий для наших міст пейзаж: панельки і тралік. Тролейбусна система в самих Бендерах з’явилась також у 1993 р.
Власне арка, на честь 600-річчя міста (тобто новобуд, як виявилось). На задньому плані - один з магазинів «Шерифа», що тримає монополію не тільки на супермаркети, а й на купу інших важливих штук.
Поруч - колонада із Потьомкіним на передньому плані, яка є входом військове кладовище.
Ще північніше знаходиться район міста під назвою Варниця, про який також варто згадати. Це - цілий геополітичний казус, він залишився під контролем Молдови, але невизнане Придністров’я цього факту… не визнає. У Варниці засідає влада Тігіни «у вигнанні».
Ще далі за ним - мікрорайон Північний під контролем ПМР і, щоб потрапити з нього в центр або назад, треба перейти два кордони в один бік.
Я ж вертаюсь до нового входу в фортецю. Біля зупинки черговий меморіал, російської слави. Поставлений в 1912 р. на честь 100-ліття перемоги над Наполеоном.
Аскетичні «тотлебенівські» вали ведуть до відбудованої брами.
…яка залишає дуже суперечливі враження: відтворена з гівгяної силікатної цегли, але дах уклали справжньою, хорошою черепицею. Який-небудь анекдот про молдавських будівельників згадайте самі.
Відносно фото кількарічної давнини військові потіснились ще більше (їх територія зліва від цього кадру). А перед цитаделлю та церквою Олександра Невського (1833) зробили зону відпочинку:
Направо можна помилуватись Дністром, за яким видно Паркани.
Туди ж націлені гармати. І тут теж вліпили меморіальні таблички, уже не пригадаю з якого приводу.
Пам’ятник Олександру Невському, певно, з відсилкою до церкви.
Цитадель строго квадратна і симетрична, хоча вежі різної форми. Ця частина платна, вхід 25 рублів (38 грн.).
Під стінами виставили своєрідний пантеон російських воєначальників: Барклай-де-Толлі, Румянцев-Задунайський і т. д.
З бастіонів відкривається вид на зовнішні вали фортеці, що каскадами спускаються до Дністра. Невідреставровані і прекрасні у своєму дикому стані:
З Бендерами також тісно переплелись долі деяких українських діячів. Сюди утік після поразки під Полтавою і тут помирав Мазепа. Тут же народжувалась конституція Пилипа Орлика, на честь чого встановлено пам’ятний знак (ніби навіть єдиний у світі).
З’явився з ініціативи общини українців Придністров’я (яких у невизнаній республіці 29%).
Майже через століття після тих подій, у 1806 році, у ранзі штабс-капітана фортецю штурмував видатний письменник Іван Котляревський:
Наступний персонаж уже не українець, а знаменитий вигадник барон Мюнхгаузен, який брав участь в турецькому поході російського фельдмаршала Мініха. І можливо, саме над цією фортецею він злітав на ядрі у ворожий табір у розвідку, а потім так само назад. Це звісно, якщо вірити розповідям барона (та й як можна йому не вірити?..)
Цитадель можна повністю обійти ззовні по периметру.
Реставраційні роботи ще тривають.
І звісно ж, зайти всередину. На вході сфоткав прапор ПМР, який рідко де трапляється без супроводу окупаційного власівського стяга.
У приміщеннях фортеці в основному порожньо. Є стандартна катівня, а в пороховому погребі (він в кутку перед безверхою баштою) - невеликий історичний музей.
Не те щоб щось особливе, але карти і макети я люблю.
Також є пару діорам:
Надбрамна вежа відбудована так само контрастно, силікатна цегла + черепиця. На самій її вершині, куди ведуть гвинтові сходи, облаштували оглядовий майданчик.
Також можна ходити стінами на 3/4 периметру. Невідновлена стіна виходить якраз на територію військових. Раніше там стояли вишки з озброєними вартовими, а тепер толком ніхто і не помітить, якщо клацнути з віконця брами.
Звідси ж найкращий вид на двір цитаделі:
Требушет і тому подібні штуки:
Зовнішні вали, Дністер і Паркани:
За Парканами видно і тираспольські багатоповерхівки, а також синій дах гігантського спорткомплексу «Шериф».
Контрастне сусідство старовинних укріплень і сірої промзони:
А це вид убік мостів і центру Бендер. Варто визнати, що роботу провели чималу.
За гарнізонною церквою зліва видніються зелені куполи кафедрального собору, то уже центр міста. Наступного разу відправимось туди - самі по собі Бендери виявились також на диво цікавими.
А ще тут знаходиться одна з найкраще збережених фортець у регіоні, яка й була для мене основним мотиватором для входження в сіру зону. Причому усього кілька років тому її побачити не могли навіть мешканці самого міста. Але про все по порядку.
Із Тирасполя в Бендери можна дістатись за тарифами міського транспорту, маршрутками або міжміським тролейбусом. Останній - екзотика, яка з’явилась уже в 1993 році, при ПМР, і для них самих є одним із символів самостійності. Навіть його №19 не випадковий - цього дня у червні 1992 р. почались бойові дії.
Завдяки транспорту два міста злились фактично воєдино; тролейбуси майже не поступаються у швидкості маршруткам, їхати півгодини чи трохи більше. Між містами - Дністер і найбільше в ПМР село Паркани (10 тис. чол.), населене переважно болгарами.
Першу вилазку я зробив у кінці першого дня, на розвідку і пофоткати фортецю в променях вечірнього сонця.
Через дорогу від першої ж зупинки в місті - меморіальний комплекс Пам’яті та Скорботи. Узагалі ж кількість меморіалів та пам’ятників у Бендерах, певно, рекордна на метр квадратний. Місто, повністю розвернуте лицем у минуле і занурене у власний історичний біль.
На тлі стели з іменами загиблих у конфлікті-1992 - російський генерал Лебедь, який тут прославився як миротворець. Бойові дії він дійсно зупинив, хоч і своєрідно: наведенням «градів» на Кишинів, поклавши на міжнародне право і позначивши старт окупації частини чужої країни. Ще через 10 років він загине у дивній вертолітній аварії в красноярській глибинці.
«Как говорил один мой знакомый - покойник - я слишком много знал...»
Одразу за тим місто закінчується Дністром та мостом убік Тирасполя, з якого і є найкращі види на фортецю. Але з обмовками: по-перше, частково її прикриває паралельний залізничний міст, по-друге, саме перед мостами досі стоїть пост «миротворців», які намертво окопались біля стратегічного об’єкту.
Хоч я і фотографував демонстративно спиною чи боком до них, один з руссішен зольдатів все ж доїбався, мовляв, що я там клацаю - схоже, суто щоб продемонструвати, хто тут головний.
Дністер за течією, справа місто і невесела набережна:
А це вид у протилежний бік, заради якого і приїхав. Як закінчуються арки залізничного мосту, відкривається вид на цитадель фортеці та гарнізонну церкву.
Із-за залізниці не можна пройти і під мостами, максимум наблизитись до охоронної зони і клацнути через колючий дріт:
Щоб вернутись у Тирасполь, до найближчої зупинки треба було йти у місто - знову повз блокпост, чого зовсім не хотілось. Тому рушив у протилежному напрямку, півтора кілометри до зупинки в Парканах. Над головою темніло чуже небо, а за спиною лишалась така знайома річка.
З цієї ж причини наступного ранку тут не виходив, обмежившись фото з вікна тролейбуса. Ракурс той же, освітлення зовсім інше:
Сліди різних війн - ще на під’їзді до міста:
Місто від початку називалось Тягянякача, потім трансформувалось у більш милозвучне Тігіна (офіційна Молдова і зараз визнає саме цю назву). Фортецю ж збудували турки в 1540-х роках, а керував будівництвом Сінан, один з найвідоміших османських зодчих. У 19 ст., уже в складі Російської імперії, її підправив по-своєму не менш знаменитий Едуард Тотлебен.
Сама фортеця величезна (в периметрі кілометри три!), але зовнішні укріплення традиційно не надто вражають візуально. Більше того, чого за ними тільки не вмістилось: тролейбусне депо, завод, військова частина…
Саме остання і була причиною того, що зсередини фортецю простим смертним не побачити. Лише кілька років тому військові почали відступати, а до цитаделі стали пропускати нечастих відвідувачів.
Правда, вхід з північної сторони, звідки до цікавинок ще півкілометра топати роздовбаною промкою. Туди я найперше і пішов; поруч з входом у фортецю - радянсько-раритетна прохідна заводу:
Але там мене не пропустили. Як виявилось, цей вхід вже недійсний, є новий, від центру міста - треба вертатись.
Та раз уже дістався аж сюди, вирішив пройтись до Тріумфальної арки неподалік.
Такий типовий для наших міст пейзаж: панельки і тралік. Тролейбусна система в самих Бендерах з’явилась також у 1993 р.
Власне арка, на честь 600-річчя міста (тобто новобуд, як виявилось). На задньому плані - один з магазинів «Шерифа», що тримає монополію не тільки на супермаркети, а й на купу інших важливих штук.
Поруч - колонада із Потьомкіним на передньому плані, яка є входом військове кладовище.
Ще північніше знаходиться район міста під назвою Варниця, про який також варто згадати. Це - цілий геополітичний казус, він залишився під контролем Молдови, але невизнане Придністров’я цього факту… не визнає. У Варниці засідає влада Тігіни «у вигнанні».
Ще далі за ним - мікрорайон Північний під контролем ПМР і, щоб потрапити з нього в центр або назад, треба перейти два кордони в один бік.
Я ж вертаюсь до нового входу в фортецю. Біля зупинки черговий меморіал, російської слави. Поставлений в 1912 р. на честь 100-ліття перемоги над Наполеоном.
Аскетичні «тотлебенівські» вали ведуть до відбудованої брами.
…яка залишає дуже суперечливі враження: відтворена з гівгяної силікатної цегли, але дах уклали справжньою, хорошою черепицею. Який-небудь анекдот про молдавських будівельників згадайте самі.
Відносно фото кількарічної давнини військові потіснились ще більше (їх територія зліва від цього кадру). А перед цитаделлю та церквою Олександра Невського (1833) зробили зону відпочинку:
Направо можна помилуватись Дністром, за яким видно Паркани.
Туди ж націлені гармати. І тут теж вліпили меморіальні таблички, уже не пригадаю з якого приводу.
Пам’ятник Олександру Невському, певно, з відсилкою до церкви.
Цитадель строго квадратна і симетрична, хоча вежі різної форми. Ця частина платна, вхід 25 рублів (38 грн.).
Під стінами виставили своєрідний пантеон російських воєначальників: Барклай-де-Толлі, Румянцев-Задунайський і т. д.
З бастіонів відкривається вид на зовнішні вали фортеці, що каскадами спускаються до Дністра. Невідреставровані і прекрасні у своєму дикому стані:
З Бендерами також тісно переплелись долі деяких українських діячів. Сюди утік після поразки під Полтавою і тут помирав Мазепа. Тут же народжувалась конституція Пилипа Орлика, на честь чого встановлено пам’ятний знак (ніби навіть єдиний у світі).
З’явився з ініціативи общини українців Придністров’я (яких у невизнаній республіці 29%).
Майже через століття після тих подій, у 1806 році, у ранзі штабс-капітана фортецю штурмував видатний письменник Іван Котляревський:
Наступний персонаж уже не українець, а знаменитий вигадник барон Мюнхгаузен, який брав участь в турецькому поході російського фельдмаршала Мініха. І можливо, саме над цією фортецею він злітав на ядрі у ворожий табір у розвідку, а потім так само назад. Це звісно, якщо вірити розповідям барона (та й як можна йому не вірити?..)
Цитадель можна повністю обійти ззовні по периметру.
Реставраційні роботи ще тривають.
І звісно ж, зайти всередину. На вході сфоткав прапор ПМР, який рідко де трапляється без супроводу окупаційного власівського стяга.
У приміщеннях фортеці в основному порожньо. Є стандартна катівня, а в пороховому погребі (він в кутку перед безверхою баштою) - невеликий історичний музей.
Не те щоб щось особливе, але карти і макети я люблю.
Також є пару діорам:
Надбрамна вежа відбудована так само контрастно, силікатна цегла + черепиця. На самій її вершині, куди ведуть гвинтові сходи, облаштували оглядовий майданчик.
Також можна ходити стінами на 3/4 периметру. Невідновлена стіна виходить якраз на територію військових. Раніше там стояли вишки з озброєними вартовими, а тепер толком ніхто і не помітить, якщо клацнути з віконця брами.
Звідси ж найкращий вид на двір цитаделі:
Требушет і тому подібні штуки:
Зовнішні вали, Дністер і Паркани:
За Парканами видно і тираспольські багатоповерхівки, а також синій дах гігантського спорткомплексу «Шериф».
Контрастне сусідство старовинних укріплень і сірої промзони:
А це вид убік мостів і центру Бендер. Варто визнати, що роботу провели чималу.
За гарнізонною церквою зліва видніються зелені куполи кафедрального собору, то уже центр міста. Наступного разу відправимось туди - самі по собі Бендери виявились також на диво цікавими.