Життя до і після Фастова
Якось, під час одного з численних денних переїздів із Вінниці в Київ чи назад, на одній із станцій краєм ока запримітив дуже симпатичну водонапірну вежу. Інтерсіті там, звісно, і не думав ставати, але назву станції я таки вловив - Кожанка.
І коли вкотре треба було їхати на вечір у Київ, але при цьому ніхто не заважав вирушити аж зранку і без поспіху, по дорозі нарешті здійснив вилазку до Кожанки і не тільки.
Їхав поїздом Жмеринка - Київ з дуже нестабільним характером: до Козятина він електричка, а потім - експрес. Тому тих, хто брав квитки у приміських касах, спочатку зігнали в певні вагони (з гіршим опаленням, хе-хе), а в Козятині вони взагалі мали перебігати на іншу платформу на просто електричку…
Кожанка зустріла типовим акуратним вокзальчиком і закритим туалетом.
Сама вежа трохи осторонь і вписана в житлову забудову. За призначенням уже не діє, наверху не вистачає бочки.
Як часто буває, вокзал притулився на самісінькому краю селища, а до центра чалапати пристойно. А там таке:
Культура й мистецтво:
Номінально Кожанка смт, але цей статус похитнувся після банкрутства головного її підприємства - цукрового заводу. Роботи очевидно мало, і, як наслідок, маса покинутих хат.
Не хочу очорняти Кожанку, насправді там більшість добротних і живих будинків, але фотографував самі заброшки. В таку погоду вони особливо атмосферні.
У межах селища знаходиться великий ставок на річці Кам’янка.
З пішохідним мостом на ту сторону, поруч із яким з води стирчать рештки його попередника.
Звідси видно й масштабну забудову заводу. Не працює, але явно охороняється.
На протилежному березі - нова протестантська церква.
Далі пішов головною вулицею на схід, паралельно руслу Кам’янки. Кидаються у вічі такі типово поліські різьблені віконниці.
І таке:
Трон Його Величності Самовару, чи що?
Собака злий, а кіт взагалі псих…
Зрештою вже на околиці села знаходжу пам’ятку №2, із-за якої варто побувати в Кожанці. Покровська церква 1758 року, рідкісний збережений приклад дерев’яної народної архітектури 18 ст. Двір було зачинено, тому позаглядав уже як вийшло.
Якщо рухатись далі тією ж дорогою, Кожанка закінчиться і непомітно перейде в наступне село, Триліси. Це дуже давнє поселення з багатою історією, мало потужну фортецю. Але місто знищили поляки під час Хмельниччини, після чого воно відновилось уже тільки як сільце.
Тут є свій ставок, як же без нього. З видами на сучасну церкву.
Пагорб, на якому стояла фортеця, так само височіє на заході села, на правому березі Кам’янки. З нього відкриваються непогані краєвиди річки й околиць, але погода того дня була явно не для пейзажних фото.
Також зверніть увагу на пряму лінію, що вдалині перетинає ставок - то чи земляний насип, чи просто брід, який є з’єднуючою ланкою між сільськими околицями. Йшов вісімнадцятий рік ХХІ століття…
А ще на горі повно таких ям, у які за необачності можна пірнути, і спробуй потім звідти докричись до когось.
Хати в селі так само атмосферно древні.
Ця заселена, але то тільки поки живі її мешканці…
Тутешній кіт уже точно суровий:)
Радянська мозаїка на космічну тематику виглядає сюрреалістично в центрі вмираючого села.
Якщо в Кожанці станція знаходиться на околиці, то в Трилісах - узагалі за межами, кілометри за півтора. Зараз це зупиночний пункт, що явно знав кращі часи.
Але певна інфраструктура присутня. Від колишнього блокпосту і станції залишились будиночки, вони живі і типово для залізниці дуже привабливі.
«Боже, дай мені знак!»
Електричкою проїхав по інший бік Фастова і вже ближче до столиці, а саме в село Мотовилівка. Тут важливо не пійматись на обманку Укрзалізниці, бо станція «Мотовилівка» знаходиться в смт Борова, а в селі Мотовилівка - з.п. «Півні» (а село Півні - по той бік Фастова, біля Кожанки…) Тому станційний заєць може задатись риторичним запитанням, а чи не наркомани ви тут всі?
Власне, потрапив я в агломерацію двох сіл. До станції прилягає просто Мотовилівка (в минулому Казенна, а потім Червона), а вгору від річки Стугни піднімаюсь у Велику Мотовилівку (хоча насправді в ній живе вдвічі менше населення).
І ці села зовсім несхожі на два попередні, тут вже немає заброшок, а хати і паркани навколо них, що дай Боже. Ніби й так само околиця Фастова, але ж настільки про себе дає знати близькість столиці.
На пагорбі понад Стугною у межах Великої Мотовилівки колись був маєток і палац Руліковських. Зараз на цьому місці стоїть сільрада, а від палацу традиційно лишився максимум підвал і традиційно в такому стані:
А от трохи ближче до річки є усипальниця Руліковських і вона неочікувано відремонтована у 2016 році:
На жаль, поки така реанімація забутих пам’яток для нас є винятком із правил, а не закономірністю.
А так-то там гарно… Панство добре вибрало місце і де палац поставити, і куди на вічний спокій відійти.
Звідти вернувся у просто Мотовилівку, подивитись церкви. Перша на межі сіл, явно новітня.
Друга - дерев’яна старовинна, Покровська 1862 року.
Від церкви рівновіддалені дві зупиночні платформи із тваринними назвами - «Півні» і «Білки». На першій я вже був, то пішов за білочкою. Як виявилось, територіально це вже в Боровій.
Борова одразу ж порадувала затишною піццерією з гарячим чаєм, а то запаси в термосі вже зійшли нанівець. Теоретично міг би додати швидкості, добігти до центра селища й приплюсувати в колекцію ще одну дерев’яну церкву. Але сил лишалось мало, та й короткий листопадовий день не давав шансів побачити її засвітла. Тому якось іншим разом, я ж найближчою електричкою вирушив уже в Київ.
І коли вкотре треба було їхати на вечір у Київ, але при цьому ніхто не заважав вирушити аж зранку і без поспіху, по дорозі нарешті здійснив вилазку до Кожанки і не тільки.
Їхав поїздом Жмеринка - Київ з дуже нестабільним характером: до Козятина він електричка, а потім - експрес. Тому тих, хто брав квитки у приміських касах, спочатку зігнали в певні вагони (з гіршим опаленням, хе-хе), а в Козятині вони взагалі мали перебігати на іншу платформу на просто електричку…
Кожанка зустріла типовим акуратним вокзальчиком і закритим туалетом.
Сама вежа трохи осторонь і вписана в житлову забудову. За призначенням уже не діє, наверху не вистачає бочки.
Як часто буває, вокзал притулився на самісінькому краю селища, а до центра чалапати пристойно. А там таке:
Культура й мистецтво:
Номінально Кожанка смт, але цей статус похитнувся після банкрутства головного її підприємства - цукрового заводу. Роботи очевидно мало, і, як наслідок, маса покинутих хат.
Не хочу очорняти Кожанку, насправді там більшість добротних і живих будинків, але фотографував самі заброшки. В таку погоду вони особливо атмосферні.
У межах селища знаходиться великий ставок на річці Кам’янка.
З пішохідним мостом на ту сторону, поруч із яким з води стирчать рештки його попередника.
Звідси видно й масштабну забудову заводу. Не працює, але явно охороняється.
На протилежному березі - нова протестантська церква.
Далі пішов головною вулицею на схід, паралельно руслу Кам’янки. Кидаються у вічі такі типово поліські різьблені віконниці.
І таке:
Трон Його Величності Самовару, чи що?
Собака злий, а кіт взагалі псих…
Зрештою вже на околиці села знаходжу пам’ятку №2, із-за якої варто побувати в Кожанці. Покровська церква 1758 року, рідкісний збережений приклад дерев’яної народної архітектури 18 ст. Двір було зачинено, тому позаглядав уже як вийшло.
Якщо рухатись далі тією ж дорогою, Кожанка закінчиться і непомітно перейде в наступне село, Триліси. Це дуже давнє поселення з багатою історією, мало потужну фортецю. Але місто знищили поляки під час Хмельниччини, після чого воно відновилось уже тільки як сільце.
Тут є свій ставок, як же без нього. З видами на сучасну церкву.
Пагорб, на якому стояла фортеця, так само височіє на заході села, на правому березі Кам’янки. З нього відкриваються непогані краєвиди річки й околиць, але погода того дня була явно не для пейзажних фото.
Також зверніть увагу на пряму лінію, що вдалині перетинає ставок - то чи земляний насип, чи просто брід, який є з’єднуючою ланкою між сільськими околицями. Йшов вісімнадцятий рік ХХІ століття…
А ще на горі повно таких ям, у які за необачності можна пірнути, і спробуй потім звідти докричись до когось.
Хати в селі так само атмосферно древні.
Ця заселена, але то тільки поки живі її мешканці…
Тутешній кіт уже точно суровий:)
Радянська мозаїка на космічну тематику виглядає сюрреалістично в центрі вмираючого села.
Якщо в Кожанці станція знаходиться на околиці, то в Трилісах - узагалі за межами, кілометри за півтора. Зараз це зупиночний пункт, що явно знав кращі часи.
Але певна інфраструктура присутня. Від колишнього блокпосту і станції залишились будиночки, вони живі і типово для залізниці дуже привабливі.
«Боже, дай мені знак!»
Електричкою проїхав по інший бік Фастова і вже ближче до столиці, а саме в село Мотовилівка. Тут важливо не пійматись на обманку Укрзалізниці, бо станція «Мотовилівка» знаходиться в смт Борова, а в селі Мотовилівка - з.п. «Півні» (а село Півні - по той бік Фастова, біля Кожанки…) Тому станційний заєць може задатись риторичним запитанням, а чи не наркомани ви тут всі?
Власне, потрапив я в агломерацію двох сіл. До станції прилягає просто Мотовилівка (в минулому Казенна, а потім Червона), а вгору від річки Стугни піднімаюсь у Велику Мотовилівку (хоча насправді в ній живе вдвічі менше населення).
І ці села зовсім несхожі на два попередні, тут вже немає заброшок, а хати і паркани навколо них, що дай Боже. Ніби й так само околиця Фастова, але ж настільки про себе дає знати близькість столиці.
На пагорбі понад Стугною у межах Великої Мотовилівки колись був маєток і палац Руліковських. Зараз на цьому місці стоїть сільрада, а від палацу традиційно лишився максимум підвал і традиційно в такому стані:
А от трохи ближче до річки є усипальниця Руліковських і вона неочікувано відремонтована у 2016 році:
На жаль, поки така реанімація забутих пам’яток для нас є винятком із правил, а не закономірністю.
А так-то там гарно… Панство добре вибрало місце і де палац поставити, і куди на вічний спокій відійти.
Звідти вернувся у просто Мотовилівку, подивитись церкви. Перша на межі сіл, явно новітня.
Друга - дерев’яна старовинна, Покровська 1862 року.
Від церкви рівновіддалені дві зупиночні платформи із тваринними назвами - «Півні» і «Білки». На першій я вже був, то пішов за білочкою. Як виявилось, територіально це вже в Боровій.
Борова одразу ж порадувала затишною піццерією з гарячим чаєм, а то запаси в термосі вже зійшли нанівець. Теоретично міг би додати швидкості, добігти до центра селища й приплюсувати в колекцію ще одну дерев’яну церкву. Але сил лишалось мало, та й короткий листопадовий день не давав шансів побачити її засвітла. Тому якось іншим разом, я ж найближчою електричкою вирушив уже в Київ.