Південне Поділля на півночі Одещини, ч. 1. Балта
Як відомо, Одеська область - найбільша за площею в Україні. А відстань між найвіддаленішими її райцентрами (від Кодими до Рені) по автошляхам у межах області складає 600 км. Це більше, ніж від Києва до Львова, або, наприклад, через усю Швейцарію із заходу на схід.
З тією лише відмінністю, що якість доріг та транспортне сполучення тут дещо гірше, ніж у Швейцарії. Тому більшість одеської провінції залишається абсолютним інкогніто, за винятком хіба що Затоки, Білгорода та Вилкового. У цій поїздці я спробував припідняти для себе завісу таємничості з північної частини області, а по-перше, з міста Балта.
До Балти, хоч вона і недалеко від Вінниці, під ранок можна дістатись лише з двома пересадками. Спочатку доїхав поїздом до Подільська, який поки по старинці всі називають Котовськ. Вокзал у Подільську-Котовську величезний, є кімнати відпочинку, де можна докуняти до ранку. Тільки найти їх розпорядника посеред ночі - справжній квест.
Ну а вже звідти першою ранковою електричкою до Помічної добрався до станції Балта. Але і це ще не все, бо станція знаходиться за 6 км від міста, у селі Білине.
Залізниця Одеса - Балта з’явилась першою на території сучасної України, ще у 1865 році. Проте її не ризикнули прокладати у болотистій долині річки Кодима, де і знаходиться місто. Скоро до вокзалу зробили й дорогу (вона спочатку була навіть платною), але шість кілометрів є шість кілометрів.
Всупереч очікуванням, Балта не розбудувалась убік вокзалу і перестала рости взагалі. Так один з крупних повітових та торгових центрів залишився поза великими шляхами й увійшов у стан стагнації. Зараз у місті менше мешканців, ніж у 1897 році.
Хоча від Подільська до Білиного усього нічого, електричка все одно змогла добряче запізнитись, і черговий автобус уже поїхав. Поки чекав наступного, пройшовся селом. Так виглядає їх церква:
У Балті вискочив на першій же зупинці на південній околиці. Соняшниковий мінімалізм:
А невдовзі побачимо і першу пам’ятку, церкву св. Миколая при кладовищі. Капличка кінця 19 ст. була розширена під церкву у повоєнні роки, коли у місті закрили собор та монастир. Вишукана вівтарна частина контрастує з примітивною прибудовою.
Від Білиного у центр міста веде вулиця Уварова. За кладовищем і на підході до найближчої АЗС із неї відкривається чудова панорама міста, де найбільше виділяється Успенський собор та пожежна каланча.
А далі ми потрапляємо в зону збереженої історичної забудови, якої виявилось набагато більше, ніж я очікував. Зокрема виділяється комплекс споруд монастиря св. Феодосія, позолочена церква якого звідусіль оточена колоритними старими будинками.
На вулиці Садовій - колишній пологовий будинок у процесі реставрації. І ніби й непогано має вийти.
Вертаємось на Уварова, де ще купа всього:
Вінчає то все історичний музей. Всередині ніби й нічого надзвичайного, але похвально, що він працює у неділю.
Звернув у провулки, шукати старообрядницьку церкву. Хатки тут зовсім іншого виду, прямо-таки мазанки.
А ось і церква:
За нею починається розлога долина Кодими. Сама річка зараз більше схожа на струмок, і ніщо вже не нагадує, що вона була судноплавною та здатною підтопити залізницю.
Звідси також видно собор; збудований на одній з найвищих точок міста, він є невідступним орієнтиром протягом майже всієї прогулянки.
А на протилежну сторону - церква на кладовищі (зліва) і якийсь новий храм, до якого я так і не дійшов.
І просто запізнілий місяць:
Вертаємось дивитись місто. Вулиця Любомирська:
Вулиця отримала назву від прізвища польських князів, що свого часу володіли Балтою і залишили польський слід у її поліетнічній історії. Польська спадщина зосереджена північніше центру, де колись був замок.
Костьол 18 ст. католикам повернули у 1993 році. Не скажу, коли з’явився передбанник, за радянського панування чи уже після повернення католиків, але бароковий фасад храму він зіпсував.
Поруч - пожежна частина з каланчею 1925 року. Її також видно з багатьох точок і вона є одним із символів міста.
Палац Любомирських перетворився на педагогічне училище, і на перший погляд це уже звичайна стандартна коробка. І тільки дивом збережений один з ґанків з дерев’яними дверима видає його аристократичне минуле.
Стан пам’яток трапляється всякий, звісно. Мешканцям оцього я б з упевненістю дав медаль «Рагулі-2018».
Вони й замість автентичних дверей умудрились втулити китайське гівнишко.
Навпроти цього страшка майже не видно за деревами корпус інтернату №1, історично гімназії. А ще свого часу тут засідав ЦВК Молдаської АРСР. Існувало колись і таке дивне державне утворення, і з 1925 до 1928 р. Балта була його столицею.
Якраз за цим корпусом знаходиться той самий собор, і саме з двору інтернату його найкраще оглядати, бо зблизька він просто не влізе в кадр. У двір можна було зайти вільно і дітлашня з верхніх поверхів махала мені руками й корчила гримаси. Ну а сам собор прекрасний, як не крути.
І ніби на тому основна частина програми була виконана, але Балта не переставала чимось дивувати. Вулиця Ломоносова:
Вулиця Вишнева (але табличка на будинку також показує дві попередні історичні назви):
Зрештою вертаюсь на Любомирську, тільки уже в район центральної площі. Ця ж частина міста найгарніша. Середня школа №1 у корпусі 1912 року:
Потопаюче в зелені дитяче відділення лікарні:
Міграційна служба:
Вона ж з тилу куди менш презентабельна але так само очевидно архаїчна:
Телеграф (19 ст.):
І просто далі, убік центру…
І зрештою, головна площа. Позаду мене цілком стандартна коробка міської ради, зате попереду її обрамляють будинки кінця позаминулого століття.
Гостинний двір на перехресті Любомирської та Уварова:
Застигла осторонь залізниці Балта перестала зростати більше 100 років тому. З тих пір, складається враження, місцями тут дійсно зупинився час. Це місто виявилось набагато цікавішим і крутішим, ніж я думав, з його прекрасною історичною атмосферою старих вуличок, самодостатністю на віддалі від великих міст та приємними людьми.
Іще декілька фотознімків загадкової та колоритної Балти:
З тією лише відмінністю, що якість доріг та транспортне сполучення тут дещо гірше, ніж у Швейцарії. Тому більшість одеської провінції залишається абсолютним інкогніто, за винятком хіба що Затоки, Білгорода та Вилкового. У цій поїздці я спробував припідняти для себе завісу таємничості з північної частини області, а по-перше, з міста Балта.
До Балти, хоч вона і недалеко від Вінниці, під ранок можна дістатись лише з двома пересадками. Спочатку доїхав поїздом до Подільська, який поки по старинці всі називають Котовськ. Вокзал у Подільську-Котовську величезний, є кімнати відпочинку, де можна докуняти до ранку. Тільки найти їх розпорядника посеред ночі - справжній квест.
Ну а вже звідти першою ранковою електричкою до Помічної добрався до станції Балта. Але і це ще не все, бо станція знаходиться за 6 км від міста, у селі Білине.
Залізниця Одеса - Балта з’явилась першою на території сучасної України, ще у 1865 році. Проте її не ризикнули прокладати у болотистій долині річки Кодима, де і знаходиться місто. Скоро до вокзалу зробили й дорогу (вона спочатку була навіть платною), але шість кілометрів є шість кілометрів.
Всупереч очікуванням, Балта не розбудувалась убік вокзалу і перестала рости взагалі. Так один з крупних повітових та торгових центрів залишився поза великими шляхами й увійшов у стан стагнації. Зараз у місті менше мешканців, ніж у 1897 році.
Хоча від Подільська до Білиного усього нічого, електричка все одно змогла добряче запізнитись, і черговий автобус уже поїхав. Поки чекав наступного, пройшовся селом. Так виглядає їх церква:
У Балті вискочив на першій же зупинці на південній околиці. Соняшниковий мінімалізм:
А невдовзі побачимо і першу пам’ятку, церкву св. Миколая при кладовищі. Капличка кінця 19 ст. була розширена під церкву у повоєнні роки, коли у місті закрили собор та монастир. Вишукана вівтарна частина контрастує з примітивною прибудовою.
Від Білиного у центр міста веде вулиця Уварова. За кладовищем і на підході до найближчої АЗС із неї відкривається чудова панорама міста, де найбільше виділяється Успенський собор та пожежна каланча.
А далі ми потрапляємо в зону збереженої історичної забудови, якої виявилось набагато більше, ніж я очікував. Зокрема виділяється комплекс споруд монастиря св. Феодосія, позолочена церква якого звідусіль оточена колоритними старими будинками.
На вулиці Садовій - колишній пологовий будинок у процесі реставрації. І ніби й непогано має вийти.
Вертаємось на Уварова, де ще купа всього:
Вінчає то все історичний музей. Всередині ніби й нічого надзвичайного, але похвально, що він працює у неділю.
Звернув у провулки, шукати старообрядницьку церкву. Хатки тут зовсім іншого виду, прямо-таки мазанки.
А ось і церква:
За нею починається розлога долина Кодими. Сама річка зараз більше схожа на струмок, і ніщо вже не нагадує, що вона була судноплавною та здатною підтопити залізницю.
Звідси також видно собор; збудований на одній з найвищих точок міста, він є невідступним орієнтиром протягом майже всієї прогулянки.
А на протилежну сторону - церква на кладовищі (зліва) і якийсь новий храм, до якого я так і не дійшов.
І просто запізнілий місяць:
Вертаємось дивитись місто. Вулиця Любомирська:
Вулиця отримала назву від прізвища польських князів, що свого часу володіли Балтою і залишили польський слід у її поліетнічній історії. Польська спадщина зосереджена північніше центру, де колись був замок.
Костьол 18 ст. католикам повернули у 1993 році. Не скажу, коли з’явився передбанник, за радянського панування чи уже після повернення католиків, але бароковий фасад храму він зіпсував.
Поруч - пожежна частина з каланчею 1925 року. Її також видно з багатьох точок і вона є одним із символів міста.
Палац Любомирських перетворився на педагогічне училище, і на перший погляд це уже звичайна стандартна коробка. І тільки дивом збережений один з ґанків з дерев’яними дверима видає його аристократичне минуле.
Стан пам’яток трапляється всякий, звісно. Мешканцям оцього я б з упевненістю дав медаль «Рагулі-2018».
Вони й замість автентичних дверей умудрились втулити китайське гівнишко.
Навпроти цього страшка майже не видно за деревами корпус інтернату №1, історично гімназії. А ще свого часу тут засідав ЦВК Молдаської АРСР. Існувало колись і таке дивне державне утворення, і з 1925 до 1928 р. Балта була його столицею.
Якраз за цим корпусом знаходиться той самий собор, і саме з двору інтернату його найкраще оглядати, бо зблизька він просто не влізе в кадр. У двір можна було зайти вільно і дітлашня з верхніх поверхів махала мені руками й корчила гримаси. Ну а сам собор прекрасний, як не крути.
І ніби на тому основна частина програми була виконана, але Балта не переставала чимось дивувати. Вулиця Ломоносова:
Вулиця Вишнева (але табличка на будинку також показує дві попередні історичні назви):
Зрештою вертаюсь на Любомирську, тільки уже в район центральної площі. Ця ж частина міста найгарніша. Середня школа №1 у корпусі 1912 року:
Потопаюче в зелені дитяче відділення лікарні:
Міграційна служба:
Вона ж з тилу куди менш презентабельна але так само очевидно архаїчна:
Телеграф (19 ст.):
І просто далі, убік центру…
І зрештою, головна площа. Позаду мене цілком стандартна коробка міської ради, зате попереду її обрамляють будинки кінця позаминулого століття.
Гостинний двір на перехресті Любомирської та Уварова:
Застигла осторонь залізниці Балта перестала зростати більше 100 років тому. З тих пір, складається враження, місцями тут дійсно зупинився час. Це місто виявилось набагато цікавішим і крутішим, ніж я думав, з його прекрасною історичною атмосферою старих вуличок, самодостатністю на віддалі від великих міст та приємними людьми.
Іще декілька фотознімків загадкової та колоритної Балти: