Розлуч унікальний та мальовничий
Другим після Турки центром тяжіння найцікавішого на Бойківщині є село Розлуч, що на 15 км північніше: тут зберіглася зразково-показова бойківська церква та дерев’яний костьол.
Уцілілі дерев’яні костьоли в Україні узагалі можна на пальцях перелічити, та й то більшість у катастрофічному стані. Але серед них тільки один виконаний у неоготичному стилі, і тому є унікальним взагалі. Заклали його німецькі колоністи (і такі тут були!) у 1902 році.
Від траси до центру села чалапати хвилин десять. Дуже багато дерев’яної архітектури, першим зустрічає представницький народний дім:
І просто будиночки. За що особливо варто любити такі села, що вони буквально живі музеї просто неба.
При чому не обов’язково всі хати бойківські, слід вищезгаданих німецьких колоністів також має досі бути. Я не спец, тому стверджувати напевне не можу, але ці пару будинків інтуїтивно відніс би до швабських:
Далі центр з костьолом та церквою, але найсмачніше залишимо на потім, а поки прогуляємось далі селом та околицями.
Через Розлуч протікає ціла маса струмків, здебільшого просто паралельно вулицям (точніше, це якраз вулиці народились у долинах струмків), із-за чого останні виглядають досить колоритно:
Стрімкі потічки утворюють міні-водоспади й пороги, а в тихіших заводях кайфує домашня птиця.
А як вийти за межі села - навколо одразу самі лиш зелені Карпати, невисокі тут і такі мальовничі.
Панорама південної частини Розлуча, де добре видно церкву:
Якщо рухатись далі на південь у цьому напрямку, за пару кілометрів можна дійти витоку Дністра. Але набір висоти там пристойний, тому я утримався. Тим більше, явно повертало на черговий дощ, та й так до того моменту вже кілометраж находив неслабий.
Назад у село вертався наввипередки з чередами боягузливих овець та незворушних корів.
Та і чого-чого, а всякої живності там достатньо.
Якраз як підійшов до церкви, таки всипав дощ, і це зайве підтвердило, що йти в гори було не варто. Тут же, на відносній низині, уже нестрашно.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці - пам’ятка 1876 року. Дуже красива типово бойківська святиня зі ступінчатим дахом. Хай і її не оминула доля бути частково вдягненою в бляху замість ґонту.
Дзвіниця при церкві традиційно набагато простіша, і так не тільки у бойків.
Через дорогу також паслись вівці, одна якось вилізла за паркан і сахалась від мене в різні сторони. Все-таки тупуваті вони створіння, таких і їсти не шкода:)
Ну і тепер костьол, Святого Франциска Борджія. Як писав вище, спочатку він був німецькою кірхою, потім ненадовго дістався полякам.
У совдепії із витонченої каплиці зробили склад, що не могло позначитись на її стані. Але так чи інакше вона цей темний період пережила, певно, не без підтримки селян, хоч серед них вже не було ні ляхів, ні швабів.
Останні роки каплиця стояла нікому не потрібна із відчиненими дверима, поступово розвалюючись. Зараз же видна явна тенденція як мінімум консервації. Замінено найбільш гнилі дошки.
Вежа:
Оригінальні дерев’яні стріли над порталом. Всередині схоже оформлена стеля, але я туди не потрапив, бо тепер зачинено. Але так воно для храму безпечніше.
На скульптурі є присвята засновникам костьолу:
Пеньочок у дворі (якщо ви не знали, що в капцях у дощ можна ходити по горам, то таки да).
Інфо-стенд про консервацію, яку проводить «Шевченківський гай» з польською фінансовою допомогою. Правда, інформація там більше про історію села та архітектуру храму.
Зараз би помріяти, що його відновлять, але все ж не заберуть у скансен. Як добре, коли б він і далі стояв саме тут, посеред рідних гір; і всі, хто хоче подивитись цю екзотичну пам’ятку, їхали в Розлуч і на власні очі бачили красу цього села та природи навколо.
Я ж пішов на зупиночну платформу, що ближче, ніж вертатись до траси. У зв’язку з відновленням дороги, автобусом було б швидше, але я вже зорієнтувався на електричку: дешево і сердито. За вікном неспішно пропливали карпатські села, пролилась чергова стіна дощу, але із вагону це сприймалось уже зовсім інакше.
Кілометраж натоптав нічогенький (і то вже на другу годину дня та без вечірнього бродіння у Львові, але то вже не рахується). У будь-якому випадку, воно того варте, і я точно не прощаюсь з неймовірною Бойківщиною, з надією, що колись знову ступлю на її землі та гори.
Уцілілі дерев’яні костьоли в Україні узагалі можна на пальцях перелічити, та й то більшість у катастрофічному стані. Але серед них тільки один виконаний у неоготичному стилі, і тому є унікальним взагалі. Заклали його німецькі колоністи (і такі тут були!) у 1902 році.
Від траси до центру села чалапати хвилин десять. Дуже багато дерев’яної архітектури, першим зустрічає представницький народний дім:
І просто будиночки. За що особливо варто любити такі села, що вони буквально живі музеї просто неба.
При чому не обов’язково всі хати бойківські, слід вищезгаданих німецьких колоністів також має досі бути. Я не спец, тому стверджувати напевне не можу, але ці пару будинків інтуїтивно відніс би до швабських:
Далі центр з костьолом та церквою, але найсмачніше залишимо на потім, а поки прогуляємось далі селом та околицями.
Через Розлуч протікає ціла маса струмків, здебільшого просто паралельно вулицям (точніше, це якраз вулиці народились у долинах струмків), із-за чого останні виглядають досить колоритно:
Стрімкі потічки утворюють міні-водоспади й пороги, а в тихіших заводях кайфує домашня птиця.
А як вийти за межі села - навколо одразу самі лиш зелені Карпати, невисокі тут і такі мальовничі.
Панорама південної частини Розлуча, де добре видно церкву:
Якщо рухатись далі на південь у цьому напрямку, за пару кілометрів можна дійти витоку Дністра. Але набір висоти там пристойний, тому я утримався. Тим більше, явно повертало на черговий дощ, та й так до того моменту вже кілометраж находив неслабий.
Назад у село вертався наввипередки з чередами боягузливих овець та незворушних корів.
Та і чого-чого, а всякої живності там достатньо.
Якраз як підійшов до церкви, таки всипав дощ, і це зайве підтвердило, що йти в гори було не варто. Тут же, на відносній низині, уже нестрашно.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці - пам’ятка 1876 року. Дуже красива типово бойківська святиня зі ступінчатим дахом. Хай і її не оминула доля бути частково вдягненою в бляху замість ґонту.
Дзвіниця при церкві традиційно набагато простіша, і так не тільки у бойків.
Через дорогу також паслись вівці, одна якось вилізла за паркан і сахалась від мене в різні сторони. Все-таки тупуваті вони створіння, таких і їсти не шкода:)
Ну і тепер костьол, Святого Франциска Борджія. Як писав вище, спочатку він був німецькою кірхою, потім ненадовго дістався полякам.
У совдепії із витонченої каплиці зробили склад, що не могло позначитись на її стані. Але так чи інакше вона цей темний період пережила, певно, не без підтримки селян, хоч серед них вже не було ні ляхів, ні швабів.
Останні роки каплиця стояла нікому не потрібна із відчиненими дверима, поступово розвалюючись. Зараз же видна явна тенденція як мінімум консервації. Замінено найбільш гнилі дошки.
Вежа:
Оригінальні дерев’яні стріли над порталом. Всередині схоже оформлена стеля, але я туди не потрапив, бо тепер зачинено. Але так воно для храму безпечніше.
На скульптурі є присвята засновникам костьолу:
Пеньочок у дворі (якщо ви не знали, що в капцях у дощ можна ходити по горам, то таки да).
Інфо-стенд про консервацію, яку проводить «Шевченківський гай» з польською фінансовою допомогою. Правда, інформація там більше про історію села та архітектуру храму.
Зараз би помріяти, що його відновлять, але все ж не заберуть у скансен. Як добре, коли б він і далі стояв саме тут, посеред рідних гір; і всі, хто хоче подивитись цю екзотичну пам’ятку, їхали в Розлуч і на власні очі бачили красу цього села та природи навколо.
Я ж пішов на зупиночну платформу, що ближче, ніж вертатись до траси. У зв’язку з відновленням дороги, автобусом було б швидше, але я вже зорієнтувався на електричку: дешево і сердито. За вікном неспішно пропливали карпатські села, пролилась чергова стіна дощу, але із вагону це сприймалось уже зовсім інакше.
Кілометраж натоптав нічогенький (і то вже на другу годину дня та без вечірнього бродіння у Львові, але то вже не рахується). У будь-якому випадку, воно того варте, і я точно не прощаюсь з неймовірною Бойківщиною, з надією, що колись знову ступлю на її землі та гори.