Найкращий ранок року
Все наше життя складається із дрібних збігів обставин. Опинись я тут на якусь годину пізніше, чи будь погода хоч трохи гіршою, ніж була того дня, Турка не справила б на мене настільки сильне враження. Хоча неформальна бойківська столиця сама по собі - незвичне місто, розкидане на багато кілометрів між карпатськими вершинами, із синтезом бойківської, австро-угорської та польської архітектури. Але якби не той фантастичний світанок, і хмари, і шматочок райдуги, що показався тільки на якусь хвилину, все сприймалось би геть по-іншому.
І далі все складалось саме так, ніби було наперед розплановано. І навіть більш ніж достатньо для того, щоб назвати саме той день найкращим у році, що минув.
Турка - найменший (7 тис. чол.) і найвіддаленіший від Львова (135 км) районний центр області, а жахлива дорога до неї стала майже легендою. Але станом на літо 2018 року неочікувано виявилась новенькою, прямо-таки з голочки. Якщо переживе зиму, це буде однозначно перемога. Та я на той момент цього не знав і планував свій маршрут через залізницю.
З єдиного далекого поїзда, що тут зупиняється (Київ - Солотвино) зійшов ще затемна, у 5 з чимось ранку. Незважаючи на ранній час, вокзал був під зав’язку забитий людьми з величезними сумками. Чого вони там товклись, я так і не зрозумів. Поїхав мій поїзд, потім якась електричка, а вони все чекали з моря погоди…
Тому довго там не затримувався, перекусив і пішов у ніч незнайомого міста; шукати, звідки б побачити світанок.
Попри малу площу й населення, Турка протягнулась через гори на багато кілометрів. Таке собі типове карпатське поселення із вулицями-нитками, що пролягли у долинах річок (у даному випадку Яблуньки і Літмира). А варто трохи звернути з вулиці, і потрапляєш на вільний простір.
Так я і зробив. Дійшов до однієї з чотирьох дерев’яних церков (на Середній Турці), а далі повз кладовище, стежкою, а там і просто по росі… - і он уже вона як далеко й низько:
Потрохи розвиднювалось, але з тим почався і прогнозований на цей день дощ, який ставив під сумнів успіх всього маршруту…
Вид на північний захід, на Горішню Турку та її церкву:
Але найцікавіше в той момент відбувалось таки на сході. Над горизонтом прояснилось і те світло почало впевнено й помалу витісняти важкі темно-сині хмари, така собі перемога добра над злом.
І вони дійсно стали розсіюватись, і дощ припинився. На жаль, ні через фото, ні на словах я не передам, як же там у той момент було чарівно.
Згодом стало видно центр міста, що угадується за двома сучасними великими храмами.
Ніби інша планета:
І нарешті світило викотилось із-за гір, і можна було з чистою совістю вибратись з роси на дорогу та вертатись у місто.
Але не встигли підсохнути ноги, як довелось форсувати вбрід Літмир. Вулиця, якою я спускався, виявилась із сюрпризом. При чому міст через річку є (он справа), але живе у своїй, альтернативній реальності:) Його навіть із супутника видно.
Вернувшись на нормальну дорогу, пішов до церкви на Горішній Турці, за цей час мало остаточно розвиднитись. Це найвіддаленіша околиця (від центру 4 км - ось вам і маленьке містечко!), тому не дивно, що туристи рідко до неї доходять. Як винагорода для найбільш впертих, краєвиди навколо:
Тут уже ніщо не нагадує про те, що ми у місті. Типове й автентичне карпатське сільце.
І на якусь хвилину показався зовсім мініатюрний шматочок райдуги, перш ніж вдруге (але далеко не востаннє того дня) пішов дощ.
Церква Успіння Богородиці 1750 року. Тут варто сказати, що всі дерев’яні храми Турки мають яскраво виражений бойківський стиль, чи не найцікавіший серед усіх карпатських. Вони типово триверхі, а от ці ступінчаті дахи, що формою нагадують китайські пагоди, не сплутаєш ні з якими іншими:
Фантастичні краєвиди Горішньої Турки:
Далі вертаємось назад, до церкви у Турці Середній. За цей час дощ знову не тільки скінчився, а й прояснилось. Узагалі погода того дня на всю котушку демонструвала примхливий гірський характер, кардинально змінюючись ледь не кожні 15 хвилин.
Ця церква (Святого Миколи) офіційно найстаріша, 1739 року.
По дорозі до центру багато дерев’яних зразків архітектури, але власне, як і по всьому місту.
Оцей, мені чомусь здається, був польським:
Місто прокинулось і живе своїм життям.
Велика греко-католицька церква Петра і Павла (2004) є однією з міських домінант, але зблизька зовсім не вражає.
Православна церква (Покрови Пресвятої Богородиці, 1991). Московський стиль у серці Карпат виглядає як мінімум екзотично:
Зберіглося тут і трішки світської архітектури.
При чому на будь-який смак. Є функціоналізм:
Або модерн:
Їх балкончики:
Засвітла вернувся до вокзалу. Залізниця тут пройшла стараннями австріяків, і з виду він також промовисто австрійський:
Дуже симпатичні особнячки по той бік колій:
Від австрійців лишився і міст. Хоча він і виглядає як новенький; благо, Укрзалізниця старається тримати свої об’єкти в належному стані:
Недалеко від вокзалу і автостанція. Актуальних розкладів в мережі ніби як не було:
Одним з найбільших храмів міста є бароковий костьол Успіння Пресвятої Діви Марії 1770-х років. У радянські роки побував складом і спортзалом. Повернутий вірянам в 1992 р., а відреставрований буквально недавно.
У центрі площі Ринок - велика й безверха ратуша (1907). Зважаючи на те, що колись на цьому місці був дерев’яний магістрат у бойківському стилі, вона нічим особливим похвалитись не може.
Годинник, звісно, стоїть.
А оці урбаністичні шанхаї я назнімав… та прямо там же!
Одна з найбільш строкатих та сумбурних Ринкових площ, що мені довелось бачити.
Уквітчаний центр та Шевченко:
І неймовірно сподобався ось цей вид із мосту через Яблуньку, такий нетиповий для України:
Але час рухатись далі. Одна з дерев’яних церков (Різдва Христового, 2012) новобудована. Але традиційна архітектура і тут витримується, що радує:
І чи не найбільш канонічно-бойківська (1780), знаходиться на кладовищі на урочищі Лікоть.
Із цвинтарного пагорба відкривається шикарна панорама міста.
Звивиста змійка залізниці:
Іще однією панорамною точкою є старе єврейське кладовище. Мацев у бур’янах майже не видно, виділяється тільки великий камінь у пам’ять про закатованих нацистами євреїв.
Але які ж там краєвиди… Гора з мобільною вежею найвища навкруги, 812 метрів.
Цей пагорб трохи менший, 756 м:
Горішня Турка:
Я ж продовжив іти далі на північ, і з рештою вийшов на трасу. Паралельно дорозі протікає Стрий, хоча і здебільшого невидимий за деревами, але оглядові точки є:
Пішки пройшовся ще трохи у напрямку села Явора. Тут дорога завертається у серпантин із набором висоти метрів 60. На кінці серпантину на навігаторі було позначено точку під назвою «Гарний вид».
Вид був у контровому світлі, але таки непоганий. Словом, не шкодую, що протопав цей підйом. Спускатись було набагато легше і менше, до найближчої автобусної зупинки. Далі буде.
І далі все складалось саме так, ніби було наперед розплановано. І навіть більш ніж достатньо для того, щоб назвати саме той день найкращим у році, що минув.
Турка - найменший (7 тис. чол.) і найвіддаленіший від Львова (135 км) районний центр області, а жахлива дорога до неї стала майже легендою. Але станом на літо 2018 року неочікувано виявилась новенькою, прямо-таки з голочки. Якщо переживе зиму, це буде однозначно перемога. Та я на той момент цього не знав і планував свій маршрут через залізницю.
З єдиного далекого поїзда, що тут зупиняється (Київ - Солотвино) зійшов ще затемна, у 5 з чимось ранку. Незважаючи на ранній час, вокзал був під зав’язку забитий людьми з величезними сумками. Чого вони там товклись, я так і не зрозумів. Поїхав мій поїзд, потім якась електричка, а вони все чекали з моря погоди…
Тому довго там не затримувався, перекусив і пішов у ніч незнайомого міста; шукати, звідки б побачити світанок.
Попри малу площу й населення, Турка протягнулась через гори на багато кілометрів. Таке собі типове карпатське поселення із вулицями-нитками, що пролягли у долинах річок (у даному випадку Яблуньки і Літмира). А варто трохи звернути з вулиці, і потрапляєш на вільний простір.
Так я і зробив. Дійшов до однієї з чотирьох дерев’яних церков (на Середній Турці), а далі повз кладовище, стежкою, а там і просто по росі… - і он уже вона як далеко й низько:
Потрохи розвиднювалось, але з тим почався і прогнозований на цей день дощ, який ставив під сумнів успіх всього маршруту…
Вид на північний захід, на Горішню Турку та її церкву:
Але найцікавіше в той момент відбувалось таки на сході. Над горизонтом прояснилось і те світло почало впевнено й помалу витісняти важкі темно-сині хмари, така собі перемога добра над злом.
І вони дійсно стали розсіюватись, і дощ припинився. На жаль, ні через фото, ні на словах я не передам, як же там у той момент було чарівно.
Згодом стало видно центр міста, що угадується за двома сучасними великими храмами.
Ніби інша планета:
І нарешті світило викотилось із-за гір, і можна було з чистою совістю вибратись з роси на дорогу та вертатись у місто.
Але не встигли підсохнути ноги, як довелось форсувати вбрід Літмир. Вулиця, якою я спускався, виявилась із сюрпризом. При чому міст через річку є (он справа), але живе у своїй, альтернативній реальності:) Його навіть із супутника видно.
Вернувшись на нормальну дорогу, пішов до церкви на Горішній Турці, за цей час мало остаточно розвиднитись. Це найвіддаленіша околиця (від центру 4 км - ось вам і маленьке містечко!), тому не дивно, що туристи рідко до неї доходять. Як винагорода для найбільш впертих, краєвиди навколо:
Тут уже ніщо не нагадує про те, що ми у місті. Типове й автентичне карпатське сільце.
І на якусь хвилину показався зовсім мініатюрний шматочок райдуги, перш ніж вдруге (але далеко не востаннє того дня) пішов дощ.
Церква Успіння Богородиці 1750 року. Тут варто сказати, що всі дерев’яні храми Турки мають яскраво виражений бойківський стиль, чи не найцікавіший серед усіх карпатських. Вони типово триверхі, а от ці ступінчаті дахи, що формою нагадують китайські пагоди, не сплутаєш ні з якими іншими:
Фантастичні краєвиди Горішньої Турки:
Далі вертаємось назад, до церкви у Турці Середній. За цей час дощ знову не тільки скінчився, а й прояснилось. Узагалі погода того дня на всю котушку демонструвала примхливий гірський характер, кардинально змінюючись ледь не кожні 15 хвилин.
Ця церква (Святого Миколи) офіційно найстаріша, 1739 року.
По дорозі до центру багато дерев’яних зразків архітектури, але власне, як і по всьому місту.
Оцей, мені чомусь здається, був польським:
Місто прокинулось і живе своїм життям.
Велика греко-католицька церква Петра і Павла (2004) є однією з міських домінант, але зблизька зовсім не вражає.
Православна церква (Покрови Пресвятої Богородиці, 1991). Московський стиль у серці Карпат виглядає як мінімум екзотично:
Зберіглося тут і трішки світської архітектури.
При чому на будь-який смак. Є функціоналізм:
Або модерн:
Їх балкончики:
Засвітла вернувся до вокзалу. Залізниця тут пройшла стараннями австріяків, і з виду він також промовисто австрійський:
Дуже симпатичні особнячки по той бік колій:
Від австрійців лишився і міст. Хоча він і виглядає як новенький; благо, Укрзалізниця старається тримати свої об’єкти в належному стані:
Недалеко від вокзалу і автостанція. Актуальних розкладів в мережі ніби як не було:
Одним з найбільших храмів міста є бароковий костьол Успіння Пресвятої Діви Марії 1770-х років. У радянські роки побував складом і спортзалом. Повернутий вірянам в 1992 р., а відреставрований буквально недавно.
У центрі площі Ринок - велика й безверха ратуша (1907). Зважаючи на те, що колись на цьому місці був дерев’яний магістрат у бойківському стилі, вона нічим особливим похвалитись не може.
Годинник, звісно, стоїть.
А оці урбаністичні шанхаї я назнімав… та прямо там же!
Одна з найбільш строкатих та сумбурних Ринкових площ, що мені довелось бачити.
Уквітчаний центр та Шевченко:
І неймовірно сподобався ось цей вид із мосту через Яблуньку, такий нетиповий для України:
Але час рухатись далі. Одна з дерев’яних церков (Різдва Христового, 2012) новобудована. Але традиційна архітектура і тут витримується, що радує:
І чи не найбільш канонічно-бойківська (1780), знаходиться на кладовищі на урочищі Лікоть.
Із цвинтарного пагорба відкривається шикарна панорама міста.
Звивиста змійка залізниці:
Іще однією панорамною точкою є старе єврейське кладовище. Мацев у бур’янах майже не видно, виділяється тільки великий камінь у пам’ять про закатованих нацистами євреїв.
Але які ж там краєвиди… Гора з мобільною вежею найвища навкруги, 812 метрів.
Цей пагорб трохи менший, 756 м:
Горішня Турка:
Я ж продовжив іти далі на північ, і з рештою вийшов на трасу. Паралельно дорозі протікає Стрий, хоча і здебільшого невидимий за деревами, але оглядові точки є:
Пішки пройшовся ще трохи у напрямку села Явора. Тут дорога завертається у серпантин із набором висоти метрів 60. На кінці серпантину на навігаторі було позначено точку під назвою «Гарний вид».
Вид був у контровому світлі, але таки непоганий. Словом, не шкодую, що протопав цей підйом. Спускатись було набагато легше і менше, до найближчої автобусної зупинки. Далі буде.