Корабель Сидорової кози
У глибинці Гусятинського району на Тернопіллі сховалось село Сидорів, цікаве своїм оригінальним замком, який завдяки незвичній формі називають «замок-корабель». А так як він лежить у руїнах, то відноситься до категорії пам’яток «спішіть побачити».
Добиратись до Сидорова незручно, у чому я переконався ще в травні, коли так сюди і не доїхав. Як виявилось, у суботу й неділю приміський транспорт у Гусятині відпочиває. Тому довелось повторити вилазку в кінці літа і цього разу вже успішно.
Щоб таки потрапити сюди, я орієнтувався на автобус Тернопіль - Чортків, який раз на день ходить складним маршрутом через Гусятин та Сидорів. У село він прибуває в 13:15, а назад на Гусятин та Тернопіль підбирає людей в 15:45 - цього часу більш ніж достатньо, щоб побачити все цікаве.
Того дня якраз бігали і приміські автобуси (хоча День Незалежності, але п’ятниця), але конкретно сидорівський так і не вийшов на жоден свій рейс. Ну й їжака йому в дупу, обійдемось і так.
По прибутті одразу пішов шукати видів із південної сторони - по паралельній до річки вулиці. У якийсь момент хати на ній розступаються і відкривається панорама усього цікавого, що є в Сидорові: замок та два храми.
Замок орієнтовно збудували у 1640-х роках за наказом коронного гетьмана Марцина Калиновського, але є припущення, що він існував і раніше.
Твердиня займає далеко не найвищий пагорб на місцевості, але підступ до неї був ускладнений річковою долиною та болотами навколо.
Саме збоку краще видно, яка вона колись була масштабна. Ну а формою відтворювала пагорб у меандрі річки Суходіл, на якій і розташовується. Таки корабель.
Розтягувати фортецю на будматеріали почали ще в кінці 19 ст. Формально вона була у приватній власності до 1939 року (у родини Пайгертів), але вони жили осторонь і не приділяли їй уваги. Другий виток руйнації прийшовся на повоєнні роки, коли частину веж і стін пустили на бруківку. Все-таки вітчизняні комуністи - найдебільніші з-поміж усіх комуністів. Поки у сусідніх Польщі та Словаччині замки відновлювали, у нас переважно їх добивали.
Зараз він навіть не включений до складу заповіднику «Замки Тернопілля», що мінімізує і без того невеликі шанси на його порятунок.
Щоб зайти з цього боку, довелося трохи замочити ноги, але літнього дня то зовсім не біда.
Заодно стає зрозуміло, чому я так і не побачив гусей у Гусятині - ось же вони всі:) А навколо зелено й гарно.
Направляємось до брами.
Камінці з неї потроху осипаються, і хтось приладнав сітку, щоб не падали на голову неуважним туристам. У такій глушині подібна турбота виглядає особливо мило.
Стан руйнації різний - де є майже цілі стіни та вежі, де про них нагадують лише вали.
«Носова», північно-західна частина збережена найкраще.
Вінчає її масивна двоярусна вежа, дозорна та оборонна водночас.
Там досі багато приміщень, підземних і не дуже, але тримається все на чесному слові.
Ще пару видів із сидорівськими храмами на фоні:
Найпопулярніший ракурс, на «ніс» корабля, був якраз проти сонця.
Звідусіль замок оточують поля й городи, а в мішках - свіжозібрана картопля. Наближалась осінь…
Ну і тепер подивимось храми зблизька. Аскетична з виду церква Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року. За переказами, під час Другої Світової селяни заховали її дзвін так добре, що й досі ніхто не знайшов.
Ідемо до костьолу. По селу є вказівники, що також приємна несподіванка.
Костьол (Благовіщення Пресвятої Діви Марії, 1741) нагадав аналогічну споруду у Личківцях, у яких я був перед цим: масштабний і занедбаний. Але тут все ж стан краще: є дах, двері зачинені. На великі свята проводяться служби.
А як я сфоткав цю скульптуру всередині, не пам’ятаю, певно, через якусь шпарину.
Із землі цього толком не побачиш, а по супутниковому знімку видно, що у плані архітектор намагався дати храму обриси гербу Калиновських.
Руїна поруч - усе, що залишилось від кляштору домініканців.
Скульптури:
Недалеко від автобусної зупинки знаходиться старе сидорівське кладовище, із характерними склепами та хрестами.
З-поміж інших виділяється великий гробівець Пайгертів - останніх власників замку.
Добиратись до Сидорова незручно, у чому я переконався ще в травні, коли так сюди і не доїхав. Як виявилось, у суботу й неділю приміський транспорт у Гусятині відпочиває. Тому довелось повторити вилазку в кінці літа і цього разу вже успішно.
Щоб таки потрапити сюди, я орієнтувався на автобус Тернопіль - Чортків, який раз на день ходить складним маршрутом через Гусятин та Сидорів. У село він прибуває в 13:15, а назад на Гусятин та Тернопіль підбирає людей в 15:45 - цього часу більш ніж достатньо, щоб побачити все цікаве.
Того дня якраз бігали і приміські автобуси (хоча День Незалежності, але п’ятниця), але конкретно сидорівський так і не вийшов на жоден свій рейс. Ну й їжака йому в дупу, обійдемось і так.
По прибутті одразу пішов шукати видів із південної сторони - по паралельній до річки вулиці. У якийсь момент хати на ній розступаються і відкривається панорама усього цікавого, що є в Сидорові: замок та два храми.
Замок орієнтовно збудували у 1640-х роках за наказом коронного гетьмана Марцина Калиновського, але є припущення, що він існував і раніше.
Твердиня займає далеко не найвищий пагорб на місцевості, але підступ до неї був ускладнений річковою долиною та болотами навколо.
Саме збоку краще видно, яка вона колись була масштабна. Ну а формою відтворювала пагорб у меандрі річки Суходіл, на якій і розташовується. Таки корабель.
Розтягувати фортецю на будматеріали почали ще в кінці 19 ст. Формально вона була у приватній власності до 1939 року (у родини Пайгертів), але вони жили осторонь і не приділяли їй уваги. Другий виток руйнації прийшовся на повоєнні роки, коли частину веж і стін пустили на бруківку. Все-таки вітчизняні комуністи - найдебільніші з-поміж усіх комуністів. Поки у сусідніх Польщі та Словаччині замки відновлювали, у нас переважно їх добивали.
Зараз він навіть не включений до складу заповіднику «Замки Тернопілля», що мінімізує і без того невеликі шанси на його порятунок.
Щоб зайти з цього боку, довелося трохи замочити ноги, але літнього дня то зовсім не біда.
Заодно стає зрозуміло, чому я так і не побачив гусей у Гусятині - ось же вони всі:) А навколо зелено й гарно.
Направляємось до брами.
Камінці з неї потроху осипаються, і хтось приладнав сітку, щоб не падали на голову неуважним туристам. У такій глушині подібна турбота виглядає особливо мило.
Стан руйнації різний - де є майже цілі стіни та вежі, де про них нагадують лише вали.
«Носова», північно-західна частина збережена найкраще.
Вінчає її масивна двоярусна вежа, дозорна та оборонна водночас.
Там досі багато приміщень, підземних і не дуже, але тримається все на чесному слові.
Ще пару видів із сидорівськими храмами на фоні:
Найпопулярніший ракурс, на «ніс» корабля, був якраз проти сонця.
Звідусіль замок оточують поля й городи, а в мішках - свіжозібрана картопля. Наближалась осінь…
Ну і тепер подивимось храми зблизька. Аскетична з виду церква Різдва Пресвятої Богородиці 1812 року. За переказами, під час Другої Світової селяни заховали її дзвін так добре, що й досі ніхто не знайшов.
Ідемо до костьолу. По селу є вказівники, що також приємна несподіванка.
Костьол (Благовіщення Пресвятої Діви Марії, 1741) нагадав аналогічну споруду у Личківцях, у яких я був перед цим: масштабний і занедбаний. Але тут все ж стан краще: є дах, двері зачинені. На великі свята проводяться служби.
А як я сфоткав цю скульптуру всередині, не пам’ятаю, певно, через якусь шпарину.
Із землі цього толком не побачиш, а по супутниковому знімку видно, що у плані архітектор намагався дати храму обриси гербу Калиновських.
Руїна поруч - усе, що залишилось від кляштору домініканців.
Скульптури:
Недалеко від автобусної зупинки знаходиться старе сидорівське кладовище, із характерними склепами та хрестами.
З-поміж інших виділяється великий гробівець Пайгертів - останніх власників замку.