Таємниці гранітного Гайворона
Гайворон - найсхідніше місто Поділля і водночас найзахідніше у Кіровоградській області та найбільш віддалене від обласного центру (230 км до Кропивницького, на секундочку, це автобусом годин п’ять!). Якщо пересічні громадяни і чули про це місто, то найпевніше, у контексті вузькоколійної залізниці, що проходить через нього. А сам Гайворон залишається у тіні й абсолютній невідомості.
Що ж, настав час трошки підняти цю завісу таємничості, тим більше, Гайворон виявився надзвичайно своєрідним і цікавим навіть без великої кількості пам’яток. І навіть без урахування тієї ж вузькоколійки, про яку буде написано окремо.
І взагалі, хіба може місто на березі Південного Бугу бути поганим?
Гайворон лежить повністю на лівому, північному березі річки. На виїзді з міста розташувалась ГЕС, дамба якої одночасно є і мостом на південь. Відповідно, вона ділить Буг на дві несхожі частини. Нижче дамби він традиційно мілкий, кам’янистий та мальовничий.
Зі сторони міста до берега прилягає гранітний кар’єр та інша промзона:
Зокрема виділяється кам’яний млин 1903 року, який можна оглянути тільки так, з протилежного боку річки. Від міста до нього не пройти, там приватна та промислова територія.
Рибалки двоногі й чотирилапі.
А ловити там є що:
Вище ГЕС Буг упакований у водосховище і виглядає нетипово для себе розмашисто. Видно відпочинковий комплекс на західному краю міста:
А таким він є зблизька. І не скажеш, що це невідомий райцентр у центрі України, швидше змахує на якийсь курорт.
У свою чергу, із пляжу проглядає ГЕС.
А вночі вона ще й підсвічується:
У Гайвороні хотів знайти залізничний квартал (я знав про його існування, але не точне розташування). Вийшло не одразу, бо знаходиться він осторонь головних вулиць.
Отже, від вокзалу завертаємо на Вокзальний-таки провулок і доходимо поперечного до нього провулку Герцена, від якого заглиблюємось у двори. І потрапляємо у якусь архітектурну сюрреалістичну казку. Гранітні млини та інші промислові споруди у нас не рідкість, але щоб будинки, та ще багатоквартирні, та ще й які!
Збудовані вони у 1930-х роках. Замкового виду, у деякій мірі вони і є замками - пишуть, що товщина стін іноді доходить до 90 сантиметрів.
Будинки розкидані хаотично на південь від залізниці аж до центральної вулиці Стуса. Можна бродити навмання провулочками (там і за топонімікою в основному провулки, а не вулиці - Горіховий, Енергетичний…) і відкривати для себе місцевий колорит (правда, тамтешні собаки не скрізь вам будуть раді).
Поруч із гранітними є два двоповерхових будинки з червоної цегли, не такі ефектні, але теж напрочуд гармонійні та симпатичні.
Приклади приватних хат із граніту:
Є і покинуті, хоча таких меншість.
Заброшка з інвентарним номером:
Кам’яний ангар на території ПТУ №35:
І навіть постамент під трактором-пам’ятником:
Зацікавив ще ось такий будинок, хоча б приблизний вік якого так і залишився для мене загадкою. Ніби примітивна коробка з силікатної цегли, але з гранітними вставками, а який декор дверей та вікон…
Одна з найбільш масштабних кам’яниць та одна з небагатьох офіційних пам’яток архітектури міста - будинок культури, на жаль, стоїть пусткою з обваленим дахом.
Коло будинку культури знаходиться міський стадіон, на який я натрапив у пошуках залізничного кварталу у перший вечір. Намічався якраз футбол, і я подумав, чому б і ні. Місцева «Зоря» приймала «Олімпік» із Кропивницького.
Специфічний і по-своєму цікавий регіональний футбол. Арбітром була жінка, а серед гостей помічено одразу кілька аж дуже загорілих хлопців.
У перерві - взагалі спокій та ідилія.
Момент, коли «Зоря» забила свій гол, із пенальті:
Незважаючи на нього, на жаль, господарі поступилися 1:4. Навіть вихід важкої артилерії не допоміг:)
Хотілось би також відзначити уболівальників, які, попри приречений рахунок, не розходились до фінального свистка. Кузьмичам деяких більш відомих клубів варто було б повчитись.
Відносно решти міста, центр радянський і досить стандартний. У парку - меморіали та пам’ятники, є гармата:
Католицька чи протестантська церква (і навіть не з граніту):
Тим не менш, там спокійно та затишно. Гайворон, від якого не очікував нічого особливого, виявився напрочуд приємним та самодостатнім. Хороші люди, є де поїсти та переночувати. За два дні я ні разу не зіштовхнувся з відвертим бидлом чи алкашнею.
Наостанок, ще раз перемістимось на пляж, щоб попрощатись із вечірнім містом та річкою.
Суперсиметрія:
Якщо пройти трохи далі на захід, міська забудова закінчиться і з відкритого простору можна провести останні сполохи теплого літнього дня.
Що ж, настав час трошки підняти цю завісу таємничості, тим більше, Гайворон виявився надзвичайно своєрідним і цікавим навіть без великої кількості пам’яток. І навіть без урахування тієї ж вузькоколійки, про яку буде написано окремо.
І взагалі, хіба може місто на березі Південного Бугу бути поганим?
Гайворон лежить повністю на лівому, північному березі річки. На виїзді з міста розташувалась ГЕС, дамба якої одночасно є і мостом на південь. Відповідно, вона ділить Буг на дві несхожі частини. Нижче дамби він традиційно мілкий, кам’янистий та мальовничий.
Зі сторони міста до берега прилягає гранітний кар’єр та інша промзона:
Зокрема виділяється кам’яний млин 1903 року, який можна оглянути тільки так, з протилежного боку річки. Від міста до нього не пройти, там приватна та промислова територія.
Рибалки двоногі й чотирилапі.
А ловити там є що:
Вище ГЕС Буг упакований у водосховище і виглядає нетипово для себе розмашисто. Видно відпочинковий комплекс на західному краю міста:
А таким він є зблизька. І не скажеш, що це невідомий райцентр у центрі України, швидше змахує на якийсь курорт.
У свою чергу, із пляжу проглядає ГЕС.
А вночі вона ще й підсвічується:
У Гайвороні хотів знайти залізничний квартал (я знав про його існування, але не точне розташування). Вийшло не одразу, бо знаходиться він осторонь головних вулиць.
Отже, від вокзалу завертаємо на Вокзальний-таки провулок і доходимо поперечного до нього провулку Герцена, від якого заглиблюємось у двори. І потрапляємо у якусь архітектурну сюрреалістичну казку. Гранітні млини та інші промислові споруди у нас не рідкість, але щоб будинки, та ще багатоквартирні, та ще й які!
Збудовані вони у 1930-х роках. Замкового виду, у деякій мірі вони і є замками - пишуть, що товщина стін іноді доходить до 90 сантиметрів.
Будинки розкидані хаотично на південь від залізниці аж до центральної вулиці Стуса. Можна бродити навмання провулочками (там і за топонімікою в основному провулки, а не вулиці - Горіховий, Енергетичний…) і відкривати для себе місцевий колорит (правда, тамтешні собаки не скрізь вам будуть раді).
Поруч із гранітними є два двоповерхових будинки з червоної цегли, не такі ефектні, але теж напрочуд гармонійні та симпатичні.
Приклади приватних хат із граніту:
Є і покинуті, хоча таких меншість.
Заброшка з інвентарним номером:
Кам’яний ангар на території ПТУ №35:
І навіть постамент під трактором-пам’ятником:
Зацікавив ще ось такий будинок, хоча б приблизний вік якого так і залишився для мене загадкою. Ніби примітивна коробка з силікатної цегли, але з гранітними вставками, а який декор дверей та вікон…
Одна з найбільш масштабних кам’яниць та одна з небагатьох офіційних пам’яток архітектури міста - будинок культури, на жаль, стоїть пусткою з обваленим дахом.
Коло будинку культури знаходиться міський стадіон, на який я натрапив у пошуках залізничного кварталу у перший вечір. Намічався якраз футбол, і я подумав, чому б і ні. Місцева «Зоря» приймала «Олімпік» із Кропивницького.
Специфічний і по-своєму цікавий регіональний футбол. Арбітром була жінка, а серед гостей помічено одразу кілька аж дуже загорілих хлопців.
У перерві - взагалі спокій та ідилія.
Момент, коли «Зоря» забила свій гол, із пенальті:
Незважаючи на нього, на жаль, господарі поступилися 1:4. Навіть вихід важкої артилерії не допоміг:)
Хотілось би також відзначити уболівальників, які, попри приречений рахунок, не розходились до фінального свистка. Кузьмичам деяких більш відомих клубів варто було б повчитись.
Відносно решти міста, центр радянський і досить стандартний. У парку - меморіали та пам’ятники, є гармата:
Католицька чи протестантська церква (і навіть не з граніту):
Тим не менш, там спокійно та затишно. Гайворон, від якого не очікував нічого особливого, виявився напрочуд приємним та самодостатнім. Хороші люди, є де поїсти та переночувати. За два дні я ні разу не зіштовхнувся з відвертим бидлом чи алкашнею.
Наостанок, ще раз перемістимось на пляж, щоб попрощатись із вечірнім містом та річкою.
Суперсиметрія:
Якщо пройти трохи далі на захід, міська забудова закінчиться і з відкритого простору можна провести останні сполохи теплого літнього дня.