Могилів-Подільський із циганським присмаком
«Я тебе породив, я тебе і вб’ю» - ці слова з усім відомої класики якнайкраще описують взаємовідносини річки Дністер та міста на її березі. Могилів виник як важливий оборонний та прикордонний пункт біля великої ріки, але ж вона і найбільше завдала йому шкоди частими повенями, певно, навіть сильніше, ніж усі війни, пожежі та епідемії.
Колись третє за величиною місто Подільської губернії перетворилось на невеликий райцентр Вінницької області, усе життя якого зав’язане на митниці. Але навіть не маючи цілісного старого міста чи надвеликої кількості цікавинок, Могилів-Подільський усе одно чудесний. Мені він чомусь нагадав Одесу у дуже зменшеному варіанті, і справа не тільки в довгому узбережжі (хоч воно тут і річкове, а не морське), а якійсь своїй особливій устаканеній атмосфері і навіть специфічній говірці місцевих мешканців.
Іще однією яскравою особливістю міста є рельєф. Що не кажи, а навіть звичайні хатки, коли їх розкидати по крутих пагорбах, виглядають симпатично. У Могильові таких кадрів можна наклацати достатньо. І усвідомлення того, що ти в каньйоні, коли по обидва боки над тобою нависають зелені передгір’я, при чому одне з них, по той бік річки, - уже Молдова.
І неймовірний історичний інтернаціоналізм. Свій слід у скрижалях міста залишили молдавани, цигани, євреї, поляки, болгари, греки, серби… Зараз же тотальну більшість населення складають українці, а візуально виділяються хіба цигани, і то зрозуміло чому.
У перший вечір у місті забрів на кіркут - чи не єдине, що залишилось у Могильові єврейського. Ішов туди найперше з думкою, що такий некрополь має бути на горі і з надією на цікаві види звідти. Нагору дертись і справді довелось, тільки нічого надособливого звідти не видно: зелені пагорби й приватний сектор. Ну і вражаючі масштаби самого кладовища.
Хвилинка антиреклами. Того вечора я мав заночувати у Могильові, щоб наступного дня раніше вирушити дивитись місто й околиці. Для цього попередньо по телефону забронював номер у міні-готелі «На Карпівській». Але коли прийшов туди, виявилось, що про мою бронь знати не знають, усі номери зайняті і послали мене… пошукати інший готель (увечері в незнайомому місті це якраз то).
Благо я мав можливість просто сісти на найближчий автобус до Вінниці і знову приїхати зранку. Кому ж добиратись додому з Могильова трохи далі, я б не радив мати справу з цією нічліжкою.
Наступний ранок почався з прогулянок над Дністром і оглядом молдавського міста Атаки (Отач на український манер) по той бік річки. Часом можна просто йти вулицею і раптово ловити кадри із чужої країни, як от церква Архангела Михаїла:
Танчик зовсім поруч з прикордонним постом:
Краєвиди Атак можна побачити по обидва боки «мосту дружби» між двома країнами. Ось таку панораму я зняв із західної сторони від мосту. Її псує нестелепна багатоповерхівка, якщо це місто взагалі щось може зіпсувати.
Якщо ж обійти митницю і рухатись далі на схід, можна вийти до пристані, де більш культурний оглядовий майданчик. Фішкою Атак є циганські особняки - це місто, поруч з Сороками, може посперечатись за звання неформальної столиці ромської еліти ледь не всього екс-СРСР.
Теоретично мені б нічого не вартувало прихопити закордонний паспорт, перейти пішки міст і записати ще +1 до відвіданих мною населених пунктів. Але Атак мені вистачило і звіддаля. Циганське місто-ринок, що може бути гірше?
Особняки вражають кічовістю, помпезністю та несмаком, але певно залишать свій слід у історії світової архітектури.
Хтось виділився і збудував несхожий на інші будинок:
Дністер униз за течією. Тут зелено-красиво:
Надивившись на чужі принади, вертаємось оглядати місто. Ледь не впритул до митниці стоять дві старовинні церкви. Перша - грецька (так, її збудували греки), Георгія Переможця, 1808-19 років:
Друга - собор св. Миколи Чудотворця (1754; а от на неї скинулись серби, болгари й молдавани). Якраз під нею я і зіткнувся з нацменшинами Могильова-сучасного. Мене не здивувало, що пара дебелих циганок цілком дієздатного вигляду навіть не просить, а нахабно й фамільярно вимагає «на хлєбушок». А от прочани, які добровільно дають гроші цьому кодлу, здивували.
У сквері на перехресті Володимирської та Київської вулиць стоїть пам’ятник Єремії Могилі, волоському (тобто молдавському) феодалу, який заклав це місто у далекому 1595 році.
Площа навколо акуратна й доглянута. Цвіли якраз сакури, які зараз де тільки не садять.
Але той день мені зробив бузько-гопник, що вільно й безстрашно гуляв містом. При чому двірничиху він сприймав як свою, а от до людей, що проходили мимо, вибірково додовбувався:)
Побігав трохи і за мною (і я вам скажу, ноги самі прискорюються, коли за тобою іде тварюка з таким потужним дзьобом).
На жаль, не зняв на відео бойовий танець лелеки із закиданням голови на спину, шипінням та тріскотінням дзьобом. З одного боку, ніби непрактично так відкривати шию перед ворогом, а з іншого це виглядало як виклик сатани:)
Старовинний будиночок по Володимирській:
Найкраще збережений квартал. У лівому будинку (купця Гальперіна, 1909) краєзнавчий музей:
Герб на фасаді правого будиночка:
Іще:
Цікавою є площа Гоголя, як архітектурою, так і самим пам’ятником, одним з найперших на честь письменника. За легендою, його звели в піку міському голові, котрий влаштував бійку на прем’єрі «Ревізора» у міському театрі, і поставили якраз навпроти його будинку.
Правда, дім, на який дивиться Микола Васильович, належав все ж не міському голові, а статському раднику, лікарю і судді Михалевському.
Іще в одному старовинному будиночку на площі знаходиться єдиний в Україні музей витинанки.
Далі на схід міста варто пройти до полкової церкви. По дорозі мою увагу зачепив ще цей дім:
А церква (освячена в честь Олександра Невського) просто чудесна. А ще набагато далі у цю сторону є дивовижна Бронниця, але то вже тема для окремої замітки.
Тому вертаємось додивлятись центр. Річечка з немилозвучною назвою Дерло у міському парку:
Колонада на вході:
І фонтан на дорожньому кільці перед колонадою:
А ще саме у Могильові з’явився перший у СРСР (точно) і у світі (напевно) пам’ятник Джону Леннону (а всього їх є тільки чотири). Зусиллями небайдужої молоді, яка у 1988 змогла добути дозвіл на його встановлення. Автор пам’ятника - відомий скульптор Олексій Альошкін із сусіднього села Букатинка.
Після встановлення совки спохватились і ледь не знищили пам’ятник, але зрештою йому пощастило опинитись у церкві св. Миколи, яка тоді була музеєм. За Незалежності скульптуру знову дістали на світ Божий, але перш ніж опинитись на нинішньому місці, пам’ятник-мандрівник змінив ще кілька точок. Зараз стоїть у парку, наліво від входу.
Недавно занедбаний сквер між кінотеатром і парком (і в ньому Леннон теж постояв) перетворили на площу пам’яті по темі Майдану/АТО.
Тут же і розкішний особнячок, де зараз поліція:
Будинок навпроти:
Попса:
Іще одна алея сакур намічається на вул. Київській:
У дворах Київської, так що і не знайти без попередньої наводки, заховався найгарніший, як на мене, у Могильові будинок, поштмейстера. На жаль, 100-літній шедевр неоготики багато років простоює пусткою і відверто руйнується…
Затим я вирушив на автовокзал, по дорозі клацнув іще одну цікаву хатинку. Місто, від якого не очікував нічого особливого, виявилось яскравим та самобутнім. Не менш яскравими є і околиці Могильова, про які напишу найближчим часом.
Колись третє за величиною місто Подільської губернії перетворилось на невеликий райцентр Вінницької області, усе життя якого зав’язане на митниці. Але навіть не маючи цілісного старого міста чи надвеликої кількості цікавинок, Могилів-Подільський усе одно чудесний. Мені він чомусь нагадав Одесу у дуже зменшеному варіанті, і справа не тільки в довгому узбережжі (хоч воно тут і річкове, а не морське), а якійсь своїй особливій устаканеній атмосфері і навіть специфічній говірці місцевих мешканців.
Іще однією яскравою особливістю міста є рельєф. Що не кажи, а навіть звичайні хатки, коли їх розкидати по крутих пагорбах, виглядають симпатично. У Могильові таких кадрів можна наклацати достатньо. І усвідомлення того, що ти в каньйоні, коли по обидва боки над тобою нависають зелені передгір’я, при чому одне з них, по той бік річки, - уже Молдова.
І неймовірний історичний інтернаціоналізм. Свій слід у скрижалях міста залишили молдавани, цигани, євреї, поляки, болгари, греки, серби… Зараз же тотальну більшість населення складають українці, а візуально виділяються хіба цигани, і то зрозуміло чому.
У перший вечір у місті забрів на кіркут - чи не єдине, що залишилось у Могильові єврейського. Ішов туди найперше з думкою, що такий некрополь має бути на горі і з надією на цікаві види звідти. Нагору дертись і справді довелось, тільки нічого надособливого звідти не видно: зелені пагорби й приватний сектор. Ну і вражаючі масштаби самого кладовища.
Хвилинка антиреклами. Того вечора я мав заночувати у Могильові, щоб наступного дня раніше вирушити дивитись місто й околиці. Для цього попередньо по телефону забронював номер у міні-готелі «На Карпівській». Але коли прийшов туди, виявилось, що про мою бронь знати не знають, усі номери зайняті і послали мене… пошукати інший готель (увечері в незнайомому місті це якраз то).
Благо я мав можливість просто сісти на найближчий автобус до Вінниці і знову приїхати зранку. Кому ж добиратись додому з Могильова трохи далі, я б не радив мати справу з цією нічліжкою.
Наступний ранок почався з прогулянок над Дністром і оглядом молдавського міста Атаки (Отач на український манер) по той бік річки. Часом можна просто йти вулицею і раптово ловити кадри із чужої країни, як от церква Архангела Михаїла:
Танчик зовсім поруч з прикордонним постом:
Краєвиди Атак можна побачити по обидва боки «мосту дружби» між двома країнами. Ось таку панораму я зняв із західної сторони від мосту. Її псує нестелепна багатоповерхівка, якщо це місто взагалі щось може зіпсувати.
Якщо ж обійти митницю і рухатись далі на схід, можна вийти до пристані, де більш культурний оглядовий майданчик. Фішкою Атак є циганські особняки - це місто, поруч з Сороками, може посперечатись за звання неформальної столиці ромської еліти ледь не всього екс-СРСР.
Теоретично мені б нічого не вартувало прихопити закордонний паспорт, перейти пішки міст і записати ще +1 до відвіданих мною населених пунктів. Але Атак мені вистачило і звіддаля. Циганське місто-ринок, що може бути гірше?
Особняки вражають кічовістю, помпезністю та несмаком, але певно залишать свій слід у історії світової архітектури.
Хтось виділився і збудував несхожий на інші будинок:
Дністер униз за течією. Тут зелено-красиво:
Надивившись на чужі принади, вертаємось оглядати місто. Ледь не впритул до митниці стоять дві старовинні церкви. Перша - грецька (так, її збудували греки), Георгія Переможця, 1808-19 років:
Друга - собор св. Миколи Чудотворця (1754; а от на неї скинулись серби, болгари й молдавани). Якраз під нею я і зіткнувся з нацменшинами Могильова-сучасного. Мене не здивувало, що пара дебелих циганок цілком дієздатного вигляду навіть не просить, а нахабно й фамільярно вимагає «на хлєбушок». А от прочани, які добровільно дають гроші цьому кодлу, здивували.
У сквері на перехресті Володимирської та Київської вулиць стоїть пам’ятник Єремії Могилі, волоському (тобто молдавському) феодалу, який заклав це місто у далекому 1595 році.
Площа навколо акуратна й доглянута. Цвіли якраз сакури, які зараз де тільки не садять.
Але той день мені зробив бузько-гопник, що вільно й безстрашно гуляв містом. При чому двірничиху він сприймав як свою, а от до людей, що проходили мимо, вибірково додовбувався:)
Побігав трохи і за мною (і я вам скажу, ноги самі прискорюються, коли за тобою іде тварюка з таким потужним дзьобом).
Click to viewНа жаль, не зняв на відео бойовий танець лелеки із закиданням голови на спину, шипінням та тріскотінням дзьобом. З одного боку, ніби непрактично так відкривати шию перед ворогом, а з іншого це виглядало як виклик сатани:)
Старовинний будиночок по Володимирській:
Найкраще збережений квартал. У лівому будинку (купця Гальперіна, 1909) краєзнавчий музей:
Герб на фасаді правого будиночка:
Іще:
Цікавою є площа Гоголя, як архітектурою, так і самим пам’ятником, одним з найперших на честь письменника. За легендою, його звели в піку міському голові, котрий влаштував бійку на прем’єрі «Ревізора» у міському театрі, і поставили якраз навпроти його будинку.
Правда, дім, на який дивиться Микола Васильович, належав все ж не міському голові, а статському раднику, лікарю і судді Михалевському.
Іще в одному старовинному будиночку на площі знаходиться єдиний в Україні музей витинанки.
Далі на схід міста варто пройти до полкової церкви. По дорозі мою увагу зачепив ще цей дім:
А церква (освячена в честь Олександра Невського) просто чудесна. А ще набагато далі у цю сторону є дивовижна Бронниця, але то вже тема для окремої замітки.
Тому вертаємось додивлятись центр. Річечка з немилозвучною назвою Дерло у міському парку:
Колонада на вході:
І фонтан на дорожньому кільці перед колонадою:
А ще саме у Могильові з’явився перший у СРСР (точно) і у світі (напевно) пам’ятник Джону Леннону (а всього їх є тільки чотири). Зусиллями небайдужої молоді, яка у 1988 змогла добути дозвіл на його встановлення. Автор пам’ятника - відомий скульптор Олексій Альошкін із сусіднього села Букатинка.
Після встановлення совки спохватились і ледь не знищили пам’ятник, але зрештою йому пощастило опинитись у церкві св. Миколи, яка тоді була музеєм. За Незалежності скульптуру знову дістали на світ Божий, але перш ніж опинитись на нинішньому місці, пам’ятник-мандрівник змінив ще кілька точок. Зараз стоїть у парку, наліво від входу.
Недавно занедбаний сквер між кінотеатром і парком (і в ньому Леннон теж постояв) перетворили на площу пам’яті по темі Майдану/АТО.
Тут же і розкішний особнячок, де зараз поліція:
Будинок навпроти:
Попса:
Іще одна алея сакур намічається на вул. Київській:
У дворах Київської, так що і не знайти без попередньої наводки, заховався найгарніший, як на мене, у Могильові будинок, поштмейстера. На жаль, 100-літній шедевр неоготики багато років простоює пусткою і відверто руйнується…
Затим я вирушив на автовокзал, по дорозі клацнув іще одну цікаву хатинку. Місто, від якого не очікував нічого особливого, виявилось яскравим та самобутнім. Не менш яскравими є і околиці Могильова, про які напишу найближчим часом.