Холодне сонце Ісландії. День другий
Світанок другого дня застав нас у містечку Хедла, де постійно мешкає лише 800 чоловік, зате купа котеджів та готелів. Річка, на березі якої воно стоїть, називається Ітрі-Рангау.
У Хедлі немає туристичних цікавинок, тому просто пройшовся понад річкою перед сніданком. Світанкові сполохи на горизонті були, на жаль, єдиною за день згадкою, що у небі над Ісландією також буває сонце. Та і взагалі то був найгірший у плані погоди день.
Чудесна ісландська мова.
Мова досить складна. В ній є і незрозумілі для нас закарлючки, так ще і звичні латинські букви іноді читаються зовсім неочікувано. Так, дві L підряд звучить як «дл» (Hella - Хедла), а f раптом може вимовлятись як «б» (Keflavik - Кеблавік).
Ну а ми тим часом підбираємось до першої на сьогодні групи водоспадів, де вже мжичить потихеньку дощ.
Перший водоспад зветься Сельяландсфосс (Seljalandsfoss), має висоту 60 метрів, досить популярний. Його видно просто з траси.
Паралельно йому з гори падають ще декілька менших потічків.
Один з менших водоспадів:
Тут, певно, із-за тиску води, крізь лід пробився фонтанчик.
Трохи далі з цього ж узвишшя спадає Гльюфрафосс (Gljúfrafoss), який знаходиться в глибокій ущелині, що майже прикриває його від зовнішнього світу.
До водоспаду продертись можна, але це б означало мокрі ноги з самого ранку, тому утримався. Хоча багатьох цей факт ні разу не спиняє.
Статуя тупіка запрошує всіх на острови Вестманнаейяр, на неприступних скелястих берегах яких ці птахи гніздяться.
А ми поїхали далі, а негода все посилювалась. У авто з обігрівачем це було нестрашно, але годі й думати, щоб вийти назовні у стіну дощу, посилену ураганним вітром.
З боєм узяли пляж чорного піску.
Він утворений з базальту, тому таки да, чорнющий. Враження посилюється шаленим океаном, який у цьому місці геть немилосердний і час від часу змиває й поглинає поодиноких туристів, якщо втратити пильність.
Скелі на горизонті - два троля, які намагались сперти корабель, але закам’яніли під променями сонця. Тільки другого троля з пляжу не видно, його ми побачимо уже завтра з іншої точки.
У таку погоду, як того дня, сонце б тролям точно не загрожувало. Здавалось, світ узагалі став монохромним, над чорним піском і свинцевими хвилями нависало сіре-сіре небо.
Над пляжем підіймається базальтове узвишшя із печерою, наслідок активної вулканічної діяльності острова.
Базальт має властивість відколюватись рівно. Завдяки цьому тут утворились колони, які виглядають просто космічно, аж не віриться, що природа могла зробити таке сама по собі.
Усередині гроту можна відчути себе у пащі гігантської рибини.
Водорості:
Скам’яніла черепушка біля туристичного центру:
А ми поїхали далі, тікаючи від дощу. Південне узбережжя досить дике і безлюдне, місцями можна на 70 км шляху не зустріти жодної ферми чи хоча б заправки. Часто навколишні пейзажі - це тупо пустелі, але навіть пустелі в Ісландії вражаючі. Вони можуть бути чорними від базальту, рудими від лави, або порослі мохом, і це все розривають на шмаття розливи потужних річок.
Так виглядає лава, що поросла мохом:
Навіть у таких місцях нам трапився обладнаний для фото майданчик. По самому моху ходити заборонено, він від цього гине, а на відновлення потрібні ледь не десятиліття.
Зробили зупинку біля ще одного каскаду водоспадів. Їх тут так багато, що у цього, схоже, навіть немає назви, тому я можу привести тільки координати: 63°51'10.5''N 17°50'20.3''W
Не менше від краси річки вражав і туман, який буквально лежав над головами, цупко укриваючи все довкола.
Доїхали до льодовикової лагуни Йокюльсаурлоун (Jökulsárlón), що аж за 200 км від пляжу чорного піску.
Лагуна утворилась внаслідок танення льодовика, і зараз є одним з найпопулярніших туристичних місць Ісландії. Гігантські льодяні брили наднасиченого блакитного кольору, що поважно плавають нею, не залишать нікого байдужим. Висота уламків може сягати 30 метрів.
Насправді для нас лагуна виявилась єдиним відчутним розчаруванням. Приїхали до неї… а там ось це і все:
Так, класні айсберги, але ж чого в біса тільки два?
Над місцем впадіння її в океан проходить міст однієї з основних магістралей Ісландії.
Ісландський горобець:
Пляж тут також чорний, усіяний льодяними уламками, тільки ці уламки не блакитні, а кришталево прозорі.
Ну а раз уже ми тут, то оглянемо і сам льодовик Ватнайокудль, найбільший на острові. Точніше, подивимось тільки один з його «язичків». Охопити поглядом весь льодовик навряд вдасться - він має площу понад 8,1 тис. кв. кілометрів або 8% острова. Це майже вдесятеро більше площі Києва, наприклад.
Язик має іще більш чудесну для вимови назву - Svinafellsjökull:)
При перегляді панорам на перший погляд здається, що не таке воно все й велике. Але придивіться уважніше - на кожному кадрі є люди, на тлі яких можна уявити істинні масштаби льодовика.
А ще він тане, поточними темпами за сотню років зникне весь, такі справи.
Блакитний колір льоду свідчить про те що йому мільйони років. Від цих брил у крупному плані просто очей не відвести.
Один з популярних тутешніх забобонів - скласти кам’яну пірамідку на удачу в подорожі, тому їх можна побачити багато де, навіть в таких безлюдних місцях.
Уже повертало на ніч (зате розпогодилось), коли ми підібрались до останньої на той день цілі - водоспаду Свартіфосс у національному парку Скафтафетль. Їздити у ньому заборонено, та і нема як, до водоспаду треба пройти 3 км пішки.
Туристична стежка одразу уводить угору, а на всі боки відкриваються космічні ісландські пейзажі.
Власне річка, яка утворює паркові водоспади.
Першим по дорозі трапиться Хундафосс, ефектний, але не настільки, як Свартіфосс. Він тут ніби як для розпалення апетиту.
Гора, яку час від часу видно по праву руку - вулкан Хваннадальхснукюр, найвища вершина Ісландії (2109 м). Коли я малим тільки узнав про острів, запам’ятав назву вулкану і лякав нею дорослих:)
Ну а ооон вдалині видніється і головна страва дня:
Іще ближче:
Svartifoss перекладається як «чорний водоспад». Він спадає вузьким потічком у чашу, утворену з тих самих вражаючих базальтових стовпів. Маючи висоту усього 12 метрів, він є, можливо, найгарнішим в Ісландії.
Було уже відверто темно, і фото не можуть передати усієї його чарівності. Та і засвітла не змогли б.
Зате фотоапарат змазав потік води і вийшло ніби з витримкою, якої насправді він робити не уміє:)
Затим на нас чекала дорога назад до машини і переїзд у нове місце ночівлі.
У Хедлі немає туристичних цікавинок, тому просто пройшовся понад річкою перед сніданком. Світанкові сполохи на горизонті були, на жаль, єдиною за день згадкою, що у небі над Ісландією також буває сонце. Та і взагалі то був найгірший у плані погоди день.
Чудесна ісландська мова.
Мова досить складна. В ній є і незрозумілі для нас закарлючки, так ще і звичні латинські букви іноді читаються зовсім неочікувано. Так, дві L підряд звучить як «дл» (Hella - Хедла), а f раптом може вимовлятись як «б» (Keflavik - Кеблавік).
Ну а ми тим часом підбираємось до першої на сьогодні групи водоспадів, де вже мжичить потихеньку дощ.
Перший водоспад зветься Сельяландсфосс (Seljalandsfoss), має висоту 60 метрів, досить популярний. Його видно просто з траси.
Паралельно йому з гори падають ще декілька менших потічків.
Один з менших водоспадів:
Тут, певно, із-за тиску води, крізь лід пробився фонтанчик.
Трохи далі з цього ж узвишшя спадає Гльюфрафосс (Gljúfrafoss), який знаходиться в глибокій ущелині, що майже прикриває його від зовнішнього світу.
До водоспаду продертись можна, але це б означало мокрі ноги з самого ранку, тому утримався. Хоча багатьох цей факт ні разу не спиняє.
Статуя тупіка запрошує всіх на острови Вестманнаейяр, на неприступних скелястих берегах яких ці птахи гніздяться.
А ми поїхали далі, а негода все посилювалась. У авто з обігрівачем це було нестрашно, але годі й думати, щоб вийти назовні у стіну дощу, посилену ураганним вітром.
З боєм узяли пляж чорного піску.
Він утворений з базальту, тому таки да, чорнющий. Враження посилюється шаленим океаном, який у цьому місці геть немилосердний і час від часу змиває й поглинає поодиноких туристів, якщо втратити пильність.
Скелі на горизонті - два троля, які намагались сперти корабель, але закам’яніли під променями сонця. Тільки другого троля з пляжу не видно, його ми побачимо уже завтра з іншої точки.
У таку погоду, як того дня, сонце б тролям точно не загрожувало. Здавалось, світ узагалі став монохромним, над чорним піском і свинцевими хвилями нависало сіре-сіре небо.
Над пляжем підіймається базальтове узвишшя із печерою, наслідок активної вулканічної діяльності острова.
Базальт має властивість відколюватись рівно. Завдяки цьому тут утворились колони, які виглядають просто космічно, аж не віриться, що природа могла зробити таке сама по собі.
Усередині гроту можна відчути себе у пащі гігантської рибини.
Водорості:
Скам’яніла черепушка біля туристичного центру:
А ми поїхали далі, тікаючи від дощу. Південне узбережжя досить дике і безлюдне, місцями можна на 70 км шляху не зустріти жодної ферми чи хоча б заправки. Часто навколишні пейзажі - це тупо пустелі, але навіть пустелі в Ісландії вражаючі. Вони можуть бути чорними від базальту, рудими від лави, або порослі мохом, і це все розривають на шмаття розливи потужних річок.
Так виглядає лава, що поросла мохом:
Навіть у таких місцях нам трапився обладнаний для фото майданчик. По самому моху ходити заборонено, він від цього гине, а на відновлення потрібні ледь не десятиліття.
Зробили зупинку біля ще одного каскаду водоспадів. Їх тут так багато, що у цього, схоже, навіть немає назви, тому я можу привести тільки координати: 63°51'10.5''N 17°50'20.3''W
Не менше від краси річки вражав і туман, який буквально лежав над головами, цупко укриваючи все довкола.
Доїхали до льодовикової лагуни Йокюльсаурлоун (Jökulsárlón), що аж за 200 км від пляжу чорного піску.
Лагуна утворилась внаслідок танення льодовика, і зараз є одним з найпопулярніших туристичних місць Ісландії. Гігантські льодяні брили наднасиченого блакитного кольору, що поважно плавають нею, не залишать нікого байдужим. Висота уламків може сягати 30 метрів.
Насправді для нас лагуна виявилась єдиним відчутним розчаруванням. Приїхали до неї… а там ось це і все:
Так, класні айсберги, але ж чого в біса тільки два?
Над місцем впадіння її в океан проходить міст однієї з основних магістралей Ісландії.
Ісландський горобець:
Пляж тут також чорний, усіяний льодяними уламками, тільки ці уламки не блакитні, а кришталево прозорі.
Ну а раз уже ми тут, то оглянемо і сам льодовик Ватнайокудль, найбільший на острові. Точніше, подивимось тільки один з його «язичків». Охопити поглядом весь льодовик навряд вдасться - він має площу понад 8,1 тис. кв. кілометрів або 8% острова. Це майже вдесятеро більше площі Києва, наприклад.
Язик має іще більш чудесну для вимови назву - Svinafellsjökull:)
При перегляді панорам на перший погляд здається, що не таке воно все й велике. Але придивіться уважніше - на кожному кадрі є люди, на тлі яких можна уявити істинні масштаби льодовика.
А ще він тане, поточними темпами за сотню років зникне весь, такі справи.
Блакитний колір льоду свідчить про те що йому мільйони років. Від цих брил у крупному плані просто очей не відвести.
Один з популярних тутешніх забобонів - скласти кам’яну пірамідку на удачу в подорожі, тому їх можна побачити багато де, навіть в таких безлюдних місцях.
Уже повертало на ніч (зате розпогодилось), коли ми підібрались до останньої на той день цілі - водоспаду Свартіфосс у національному парку Скафтафетль. Їздити у ньому заборонено, та і нема як, до водоспаду треба пройти 3 км пішки.
Туристична стежка одразу уводить угору, а на всі боки відкриваються космічні ісландські пейзажі.
Власне річка, яка утворює паркові водоспади.
Першим по дорозі трапиться Хундафосс, ефектний, але не настільки, як Свартіфосс. Він тут ніби як для розпалення апетиту.
Гора, яку час від часу видно по праву руку - вулкан Хваннадальхснукюр, найвища вершина Ісландії (2109 м). Коли я малим тільки узнав про острів, запам’ятав назву вулкану і лякав нею дорослих:)
Ну а ооон вдалині видніється і головна страва дня:
Іще ближче:
Svartifoss перекладається як «чорний водоспад». Він спадає вузьким потічком у чашу, утворену з тих самих вражаючих базальтових стовпів. Маючи висоту усього 12 метрів, він є, можливо, найгарнішим в Ісландії.
Було уже відверто темно, і фото не можуть передати усієї його чарівності. Та і засвітла не змогли б.
Зате фотоапарат змазав потік води і вийшло ніби з витримкою, якої насправді він робити не уміє:)
Затим на нас чекала дорога назад до машини і переїзд у нове місце ночівлі.