Дніпро, який не зміг
Проживши у Кривому Розі перші 24 роки свого життя, я досить часто бував у Дніпрі. В основному це були транспортні пересадки і інші вимушені речі, які тягнуть людей із районного центру в обласний. У якості ж туриста я відвідав це місто лише раз, здається, ще у 2004 році, і тоді воно справило на мене враження абсолютного дніща. Смутно пам’ятаю печальну розбиту набережну, печальний звіринець на Монастирському острові і печальне все інше.
З тих пір утекло чимало води, моє життя сильно змінилось. Але і Дніпро не відставав, відкинув від своєї назви зайву частку, та і взагалі за чутками місто досить піднялось. Отже, настав час побачити його знову, уже дорослими очима. Я дуже хотів, щоб це місто мені сподобалось, чесно. Що з цього вийшло, розкажу нижче.
У Дніпрі у мене був вечір з ночівлею і ще один перед поїздом. Я цілеспрямовано не складав ніяких планів, обмежившись тільки однією обов’язковою точкою для відвідин.
У класичному варіанті огляд Дніпра мав би початись з вокзалу, але десь на під’їзді зі сторони Кам’янського я запримітив просто шикарну церкву і вистрибнув на найближчій станції, навіть не знаючи, чи в’їхав хоча би у місто.
Як виявилось, таки в’їхав і був уже близько до вокзалу. Станція називається Горяїнове, а найгарніший собор міста (із тих що я бачив, так точно) ще й виконує роль дому камерної та органної музики.
Проспектом Нігояна вирушив у сторону вокзалу. Дорога проходила через район під назвою Брянська колонія, промисловий та постапокаліптичний.
Трамвайчик чистий, але більшість їх у місті помальовані рекламою. На задньому плані -гігантський будинок культури, що нині простоює пусткою.
Неочікувано (хоча кого я обманюю, на навігаторі уже підглянув) переді мною виросла станція метро, і одну зупинку до вокзалу я доїхав під землею.
Епічне дніпровське метро на момент свого створення було найкоротшим у світі. І зараз воно виглядає досить сюрреалістично, особливо порівняно з київським. Так, це повноцінне метро з поїздами і ескалаторами (глибина закладання станцій до 60 метрів!), але ж яке воно незвично порожнє і безлюдне.
Справа у тому, що єдина лінія із 6 станцій веде із вокзалу на один зі спальних районів. Подовження гілки планувалось давно, і ось, схоже, нарешті є шанси, принаймні, роботи ведуться. У 2021 році мають відкритись ще три станції у напрямку центру.
Банери на обгородженій зоні будівництва:
З-під землі нарешті добираюсь до вокзалу, який дуже симпатичний, хоча це і не історичний варіант, а післявоєнний (звісно, якщо не бачити навколо ларьки, бомжів і інший хаос).
Лише поверхневого кружляння навколо вокзалу було достатньо, аби зрозуміти, що і цього разу місто мені не сподобається як мінімум у плані благоустрою. Правда, то був період танення останнього снігу і можна за бажання все списати на весняну багнюку… Але ж, блін. Розбиті дороги, брудні парки й обшарпані будинки, то явно не рівень обласного центру. Невеликі Кам’янське і Новомосковськ, які я дивився у ті ж дні, візуально ніскільки не поступаються Дніпру, а деінде виглядають і краще.
Зате знайшов класну вірменську церкву:
І ще таку:
Далі перебираюсь на проспект Яворницького, головну артерію міста. Ця широчезна дорога закладалась ще при Потьомкіні, який мріяв зробити з Катеринослава південну столицю імперії, але не склалося.
Золоті роки для міста настали у кінці 19 ст., коли сюди хлинули ресурси Донбасу й Кривбасу, тоді ж проспект обріс будинками досить пристойної архітектури. Війни і лихоліття прорідили її, тому цілісної історичної забудови немає. Деінде вона доповнена непоганими радянськими зразками, як на фото вище.
Через середину проспекту тягнеться зелена зона, обабіч якої бігають трамваї. Вона також далека від ідеалу, в основному там немає ні лавок, ні урн, зате повно собачого гівна.
Заглянув у парк Глоби (названий на честь Лазаря Глоби, осавула війська Запорізького, а не бородатого мудака із телевізора).
Маленький принц:
Літній театр посеред озера. Оригінально.
Також у парку була знайдена повноцінна дитяча залізниця, схоже, не менш крута, ніж у Луцьку.
Повертаюсь на проспект Яворницького.
Найгарніша його будівля, на жаль, була якраз проти сонця. Нині це готель «Україна», а так-то який шикарний суто український модерн, такий рідкісний для Дніпропетровщини.
Перші поверхи спотворені всяким гівном в основному:
Але є і приємні винятки.
Вечоріло, і я якраз підібрався до тієї самої точки, яку мав відвідати обов’язково: готичний особнячок за адресою Шевченка 33, адже він тісно пов’язаний з рідним Кривим Рогом.
Особняк належав Євгену Непокойчицькому - управляючому маєтностями промисловця і мецената Сергія Колачевського. На тих землях пройшло моє дитинство.
У Дніпрі Непокойчицький був більше відомий як член міської думи, активний та практичний діяч. Але варто придивитись до барельєфів. Вони одразу ж переносять із губернської столиці в сусіднє гірниче містечко:
Особняк відверто просить про реставрацію…
Симпатичні будинки навколо манили ще й пройтись вулицею Гоголя. Але вже темніло, та і без того находив нормально, тому повернув до готелю.
Багато в Дніпрі старовинних будинків і в куди гіршому стані, ніж дім Непокойчицького. Здається, їх уже ніщо не врятує.
Після поселення і вечері настав час для нічної вилазки.
Ось «Менора» - чи не найбільший єврейський культурний центр у світі. Надбудована вона над хоч і сильно переробленою, проте історичною синагогою.
Всередину я не заходив, а ззовні чомусь не надто сподобалось. Там наче і оглядовий майданчик на даху є.
Це клацнув уже не пам’ятаю де, блукаючи навмання нічним містом. Теж схоже на синагогу:
Нічний Дніпро (той що річка): церква на набережній і міст на лівий берег.
Ранковий вид з готелю. Готель совковенький таки, але над самою річкою.
Результати блукання другого дня. Це в районі Менори:
То було перше квітня, і якраз почалась справжня, хоч і запізніла весна. Пройшовся Січеславською набережною.
Саме набережна - основне, що явно змінилось у кращу сторону за ці роки. Довжелезна прогулянкова зона (а зазвичай не так-то й багато є доступу простим смертним до Дніпра у містах, де ця річка протікає).
Три висотки на протилежному березі прикрасили муралами:
Невезуча, але на той момент ціла скляна куля, точніше одна з її реінкарнацій (скільки її вже до цього часу розбивали, та і сама розвалювалась).
Монастирський острів:
Панорама набережної від кулі. Удалині видно недобуд, який став відомий завдяки гігантському гербу України на фасаді. То будований ще з 1972 року готель «Парус», який так і не зміг.
Арт під пішохідним містком на острів:
З мосту відкривається вид на дуже красиву човникову станцію.
На острові можна піднятись на оглядове колесо, що я і зробив. Вид на лівий берег:
Гігантська статуя Шевченка:
Підсумовуючи усе побачене, варто сказати, що Дніпро таки змінюється на краще. Хоча в моєму уявленні йому ще дуже далеко до міста, у яке хочеться повертатись.
Закінчу цю замітку підбіркою місцевого стріт-арту.
Трапляється серед нього досить глибокий за суттю:
Але чемпіонство я все ж віддаю ось цій картині:)
З тих пір утекло чимало води, моє життя сильно змінилось. Але і Дніпро не відставав, відкинув від своєї назви зайву частку, та і взагалі за чутками місто досить піднялось. Отже, настав час побачити його знову, уже дорослими очима. Я дуже хотів, щоб це місто мені сподобалось, чесно. Що з цього вийшло, розкажу нижче.
У Дніпрі у мене був вечір з ночівлею і ще один перед поїздом. Я цілеспрямовано не складав ніяких планів, обмежившись тільки однією обов’язковою точкою для відвідин.
У класичному варіанті огляд Дніпра мав би початись з вокзалу, але десь на під’їзді зі сторони Кам’янського я запримітив просто шикарну церкву і вистрибнув на найближчій станції, навіть не знаючи, чи в’їхав хоча би у місто.
Як виявилось, таки в’їхав і був уже близько до вокзалу. Станція називається Горяїнове, а найгарніший собор міста (із тих що я бачив, так точно) ще й виконує роль дому камерної та органної музики.
Проспектом Нігояна вирушив у сторону вокзалу. Дорога проходила через район під назвою Брянська колонія, промисловий та постапокаліптичний.
Трамвайчик чистий, але більшість їх у місті помальовані рекламою. На задньому плані -гігантський будинок культури, що нині простоює пусткою.
Неочікувано (хоча кого я обманюю, на навігаторі уже підглянув) переді мною виросла станція метро, і одну зупинку до вокзалу я доїхав під землею.
Епічне дніпровське метро на момент свого створення було найкоротшим у світі. І зараз воно виглядає досить сюрреалістично, особливо порівняно з київським. Так, це повноцінне метро з поїздами і ескалаторами (глибина закладання станцій до 60 метрів!), але ж яке воно незвично порожнє і безлюдне.
Справа у тому, що єдина лінія із 6 станцій веде із вокзалу на один зі спальних районів. Подовження гілки планувалось давно, і ось, схоже, нарешті є шанси, принаймні, роботи ведуться. У 2021 році мають відкритись ще три станції у напрямку центру.
Банери на обгородженій зоні будівництва:
З-під землі нарешті добираюсь до вокзалу, який дуже симпатичний, хоча це і не історичний варіант, а післявоєнний (звісно, якщо не бачити навколо ларьки, бомжів і інший хаос).
Лише поверхневого кружляння навколо вокзалу було достатньо, аби зрозуміти, що і цього разу місто мені не сподобається як мінімум у плані благоустрою. Правда, то був період танення останнього снігу і можна за бажання все списати на весняну багнюку… Але ж, блін. Розбиті дороги, брудні парки й обшарпані будинки, то явно не рівень обласного центру. Невеликі Кам’янське і Новомосковськ, які я дивився у ті ж дні, візуально ніскільки не поступаються Дніпру, а деінде виглядають і краще.
Зате знайшов класну вірменську церкву:
І ще таку:
Далі перебираюсь на проспект Яворницького, головну артерію міста. Ця широчезна дорога закладалась ще при Потьомкіні, який мріяв зробити з Катеринослава південну столицю імперії, але не склалося.
Золоті роки для міста настали у кінці 19 ст., коли сюди хлинули ресурси Донбасу й Кривбасу, тоді ж проспект обріс будинками досить пристойної архітектури. Війни і лихоліття прорідили її, тому цілісної історичної забудови немає. Деінде вона доповнена непоганими радянськими зразками, як на фото вище.
Через середину проспекту тягнеться зелена зона, обабіч якої бігають трамваї. Вона також далека від ідеалу, в основному там немає ні лавок, ні урн, зате повно собачого гівна.
Заглянув у парк Глоби (названий на честь Лазаря Глоби, осавула війська Запорізького, а не бородатого мудака із телевізора).
Маленький принц:
Літній театр посеред озера. Оригінально.
Також у парку була знайдена повноцінна дитяча залізниця, схоже, не менш крута, ніж у Луцьку.
Повертаюсь на проспект Яворницького.
Найгарніша його будівля, на жаль, була якраз проти сонця. Нині це готель «Україна», а так-то який шикарний суто український модерн, такий рідкісний для Дніпропетровщини.
Перші поверхи спотворені всяким гівном в основному:
Але є і приємні винятки.
Вечоріло, і я якраз підібрався до тієї самої точки, яку мав відвідати обов’язково: готичний особнячок за адресою Шевченка 33, адже він тісно пов’язаний з рідним Кривим Рогом.
Особняк належав Євгену Непокойчицькому - управляючому маєтностями промисловця і мецената Сергія Колачевського. На тих землях пройшло моє дитинство.
У Дніпрі Непокойчицький був більше відомий як член міської думи, активний та практичний діяч. Але варто придивитись до барельєфів. Вони одразу ж переносять із губернської столиці в сусіднє гірниче містечко:
Особняк відверто просить про реставрацію…
Симпатичні будинки навколо манили ще й пройтись вулицею Гоголя. Але вже темніло, та і без того находив нормально, тому повернув до готелю.
Багато в Дніпрі старовинних будинків і в куди гіршому стані, ніж дім Непокойчицького. Здається, їх уже ніщо не врятує.
Після поселення і вечері настав час для нічної вилазки.
Ось «Менора» - чи не найбільший єврейський культурний центр у світі. Надбудована вона над хоч і сильно переробленою, проте історичною синагогою.
Всередину я не заходив, а ззовні чомусь не надто сподобалось. Там наче і оглядовий майданчик на даху є.
Це клацнув уже не пам’ятаю де, блукаючи навмання нічним містом. Теж схоже на синагогу:
Нічний Дніпро (той що річка): церква на набережній і міст на лівий берег.
Ранковий вид з готелю. Готель совковенький таки, але над самою річкою.
Результати блукання другого дня. Це в районі Менори:
То було перше квітня, і якраз почалась справжня, хоч і запізніла весна. Пройшовся Січеславською набережною.
Саме набережна - основне, що явно змінилось у кращу сторону за ці роки. Довжелезна прогулянкова зона (а зазвичай не так-то й багато є доступу простим смертним до Дніпра у містах, де ця річка протікає).
Три висотки на протилежному березі прикрасили муралами:
Невезуча, але на той момент ціла скляна куля, точніше одна з її реінкарнацій (скільки її вже до цього часу розбивали, та і сама розвалювалась).
Монастирський острів:
Панорама набережної від кулі. Удалині видно недобуд, який став відомий завдяки гігантському гербу України на фасаді. То будований ще з 1972 року готель «Парус», який так і не зміг.
Арт під пішохідним містком на острів:
З мосту відкривається вид на дуже красиву човникову станцію.
На острові можна піднятись на оглядове колесо, що я і зробив. Вид на лівий берег:
Гігантська статуя Шевченка:
Підсумовуючи усе побачене, варто сказати, що Дніпро таки змінюється на краще. Хоча в моєму уявленні йому ще дуже далеко до міста, у яке хочеться повертатись.
Закінчу цю замітку підбіркою місцевого стріт-арту.
Трапляється серед нього досить глибокий за суттю:
Але чемпіонство я все ж віддаю ось цій картині:)