Входження на лемківські землі
Зазвичай відкриття нових країн для мандрівника починається з найпопулярніших їх місць. Якщо їхати вперше в Польщу - то у Краків чи Вроцлав, якщо в Словаччину - то в Кошице. Я ж, тільки отримавши той самий жаданий «безвізовий» паспорт, записався на 4-денну екскурсію в ці країни, але такими нетрями, що й жодної назви не чув до того (за виключенням міста Новий Сонч, але тільки в контексті футбольної команди).
І ніскільки про те не пошкодував, навіть навпаки. На незвіданих для широкого загалу територіях зовсім близько до України заховались такі міста та замки, що тільки устигай дивитись. Але почнемо все ж не з міст та замків, а сіл, у яких в давнину традиційно мешкали українці, а конкретно у цьому регіоні - лемки.
Ця етнічна група споконвіку проживала між річками Сянок та Дунаєць у межах сучасної Польщі та між Ужем та Попрадом у Словаччині. У 1944-47 роках унаслідок етнічних чисток (операція «Вісла» - найвідоміша з них, але далеко не єдина) були розселені хто куди.
Лемківські храми, традиційно православні, осиротілі без приходу з роками перейшли у користування католиків, хоча деякі й залишились православними. Частина їх і просто зруйнувалась, але нині на колишніх польських землях ми можемо віднайти ще багато характерного виду лемківської сакральної архітектури.
І почнемо із села Стефкове (Stefkowa), до якого усього 22 км від кордону з Україною, якщо перетнути його на переїзді Смільниця - Коросно.
Дерев’яна церква св. Параскеви з дзвіницею збудована у 1840 році на місці старішої попередниці, з 1953 року пристосована під костьол.
Деталі:
Симпатичний будинок через дорогу:
Якщо до Стефкового добратись нескладно, то до наступного села - Святкова Велика (Świątkowa Wielka) ми довго і нудно заглиблювались у гори. Це локальний гірськолижний курорт, тільки на той момент (початок березня) сніг хоч ще і лежав, але вже не годився для катання.
Там є і колиба, де нас годували смачнючими стравами лемківської кухні, при чому розуміння з господинями було на досить цікавому рівні - вони говорять лише на своєму діалекті, навіть польську, схоже, не надто жалують. А ще певно найнахабніший пес у світі, який радісно стрибав своїми брудними лапами на всіх підряд, незважаючи ні на яку лайку в свою адресу.
Церква у Святковій Великій (св. Архангела Михаїла, 1757) - типова західнолемківська, тридільна з масивною вежею-дзвіницею.
Відновлена у 1991 році, з поверненням частини лемків на свої землі.
У цю церкву нам пощастило потрапити. Всередині - неймовірні розписи 18-19 ст.
Якщо є Святкова Велика, то логічно - що і Святкова Мала:) І теж з лемківським храмом. Але в ній ми не зупинялись за браком часу, зате стали у селі Котань (Kotań).
Церква в Котані (Козьми і Дем’яна, 1841) неймовірно схожа на свою товарку у Святковій Великій, тільки що нефарбована і під ґонтом. Її копію у 1992 році збудували для скансену у Львові.
Хрести як витвір мистецтва:
У 1963 році на подвір’ї створили лапідарій - виставку зразків писемності, виконаної на камені, а конкретно - могильних плитах, звезених сюди у кількості 22 штук із навколишніх сіл.
Так у Польщі, яка користується латинкою, можна надибати кирилицю.
Наступна точка - Команча (Komańcza), не просте собі село, а історичне. На стику 1918-19 років воно побувало столицею Східно-Лемківської республіки, яка об’єднала в собі 33 села і проіснувала 3 місяці, доки не була придушена польськими військами. Це могло б бути смішно, якби не сотні й тисячі життів, покладені на вівтар заради існування таких республік або проти них.
Церква у Команчі 1802 року також має характерну масивну дзвіницю, але стоїть вона окремо, із-за чого зовсім інший вид.
В селі є ще два дерев’яні храми - греко-католицька церква і костьол (але його з пагорбу не видно).
Є в мертвій березневій природі якась своя особлива естетика.
І остання на сьогодні лемківська церква у селі Туринське (Turzańsk).
Святого Архангела Михаїла, 1801-03 років, об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО.
Якби не інший колір маківок, її цілком можна було б сплутати із команчанським храмом.
Вітражі:
Храми Команчі і Туринсього і сьогодні є православними, але недільного ранку не було в них ні служби, ні жодного відвідувача окрім нас: у лемківських селах лемків майже немає. Залишились тільки вони - почорнілі од часу святині і вгрузлі в землю могильні камені тих, хто устиг спочити на своїй землі, до того як їх рідних розвіяло по світу злочинними польським та радянським комуністичними режимами.
І ще рідної мови із гірських задвірок Євросоюзу:
Природа у Туринському:
І ніскільки про те не пошкодував, навіть навпаки. На незвіданих для широкого загалу територіях зовсім близько до України заховались такі міста та замки, що тільки устигай дивитись. Але почнемо все ж не з міст та замків, а сіл, у яких в давнину традиційно мешкали українці, а конкретно у цьому регіоні - лемки.
Ця етнічна група споконвіку проживала між річками Сянок та Дунаєць у межах сучасної Польщі та між Ужем та Попрадом у Словаччині. У 1944-47 роках унаслідок етнічних чисток (операція «Вісла» - найвідоміша з них, але далеко не єдина) були розселені хто куди.
Лемківські храми, традиційно православні, осиротілі без приходу з роками перейшли у користування католиків, хоча деякі й залишились православними. Частина їх і просто зруйнувалась, але нині на колишніх польських землях ми можемо віднайти ще багато характерного виду лемківської сакральної архітектури.
І почнемо із села Стефкове (Stefkowa), до якого усього 22 км від кордону з Україною, якщо перетнути його на переїзді Смільниця - Коросно.
Дерев’яна церква св. Параскеви з дзвіницею збудована у 1840 році на місці старішої попередниці, з 1953 року пристосована під костьол.
Деталі:
Симпатичний будинок через дорогу:
Якщо до Стефкового добратись нескладно, то до наступного села - Святкова Велика (Świątkowa Wielka) ми довго і нудно заглиблювались у гори. Це локальний гірськолижний курорт, тільки на той момент (початок березня) сніг хоч ще і лежав, але вже не годився для катання.
Там є і колиба, де нас годували смачнючими стравами лемківської кухні, при чому розуміння з господинями було на досить цікавому рівні - вони говорять лише на своєму діалекті, навіть польську, схоже, не надто жалують. А ще певно найнахабніший пес у світі, який радісно стрибав своїми брудними лапами на всіх підряд, незважаючи ні на яку лайку в свою адресу.
Церква у Святковій Великій (св. Архангела Михаїла, 1757) - типова західнолемківська, тридільна з масивною вежею-дзвіницею.
Відновлена у 1991 році, з поверненням частини лемків на свої землі.
У цю церкву нам пощастило потрапити. Всередині - неймовірні розписи 18-19 ст.
Якщо є Святкова Велика, то логічно - що і Святкова Мала:) І теж з лемківським храмом. Але в ній ми не зупинялись за браком часу, зате стали у селі Котань (Kotań).
Церква в Котані (Козьми і Дем’яна, 1841) неймовірно схожа на свою товарку у Святковій Великій, тільки що нефарбована і під ґонтом. Її копію у 1992 році збудували для скансену у Львові.
Хрести як витвір мистецтва:
У 1963 році на подвір’ї створили лапідарій - виставку зразків писемності, виконаної на камені, а конкретно - могильних плитах, звезених сюди у кількості 22 штук із навколишніх сіл.
Так у Польщі, яка користується латинкою, можна надибати кирилицю.
Наступна точка - Команча (Komańcza), не просте собі село, а історичне. На стику 1918-19 років воно побувало столицею Східно-Лемківської республіки, яка об’єднала в собі 33 села і проіснувала 3 місяці, доки не була придушена польськими військами. Це могло б бути смішно, якби не сотні й тисячі життів, покладені на вівтар заради існування таких республік або проти них.
Церква у Команчі 1802 року також має характерну масивну дзвіницю, але стоїть вона окремо, із-за чого зовсім інший вид.
В селі є ще два дерев’яні храми - греко-католицька церква і костьол (але його з пагорбу не видно).
Є в мертвій березневій природі якась своя особлива естетика.
І остання на сьогодні лемківська церква у селі Туринське (Turzańsk).
Святого Архангела Михаїла, 1801-03 років, об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО.
Якби не інший колір маківок, її цілком можна було б сплутати із команчанським храмом.
Вітражі:
Храми Команчі і Туринсього і сьогодні є православними, але недільного ранку не було в них ні служби, ні жодного відвідувача окрім нас: у лемківських селах лемків майже немає. Залишились тільки вони - почорнілі од часу святині і вгрузлі в землю могильні камені тих, хто устиг спочити на своїй землі, до того як їх рідних розвіяло по світу злочинними польським та радянським комуністичними режимами.
І ще рідної мови із гірських задвірок Євросоюзу:
Природа у Туринському: