Козятин
Уже неодноразово доводилось чути/читати, що в Козятині немає нічого цікавого, крім вокзалу. Ну і нехай, подумав я і вирушив туди в день, коли за прогнозами обіцяли дощ - хоч не буде чого втрачати. Дощ таки не пішов, і це добре, бо в місті знайшлось що подивитись. Власне кажучи, тільки сам по собі вокзал вартий, щоб туди поїхати.
Він був збудований в самі бачите яких роках за проектом архітектора Куликовського (в честь його названа одна з вулиць міста), керував роботами архітектор Кобелєв (а цього не уважили). Станція утворилась у рамках будівництва Києво-Балтської (Одеської) залізниці.
За формою будівля вокзалу нагадує пароплав, який стоїть на вістрі трикутника-острівка, утвореного перетином залізничних шляхів. У 2010-12 роках його відреставровано (раніше будівля ззовні була білою).
Так виглядає внутрішній дворик.
На вході зустрічають статуї з трохи облущеною позолотою.
Історично утворені зали очікування зберегли свій статус: I-II класу - нині платні, III класу - безкоштовна.
Внутрішня частина вокзалу вразила куди менше. Платну залу я не відвідав із фінансових міркувань, а в безкоштовній мою увагу привернули хіба що люстри. Переважна ж більшість численних дверей вокзалу зачинена, судячи з об’яв, у деяких досі триває реставрація.
Дзвоники уже не використовуються за призначенням, але звучать так само лунко.
Поруч з вокзалом примостився будинок-ровесник, зайнятий залізничною міліцією чи чимось в такому дусі.
Іще одна пристанційна будівля.
Навіть туалет - і то красень.
Навряд у 1989 році могли передбачити треш, який відбувається зараз, а що буде в 2089, узагалі неможливо передбачити.
Так виглядає ніс «пароплава».
Підіймаюсь на перший місток, що з’єднує вокзальний острівок з містом.
Тут же фоткаю дуже актуальну народну творчість.
Залізничні шляхи сходяться в Козятині у формі букви Y, розділяючи місто на 3 частини, в центрі, на перетині ліній, знаходиться вокзал. Починаю обхід з південно-західного сектора. Тут досить засрано, навколо пов’язана з залізницею архаїчна промзона.
Якісь символи із цегли.
Прямую до церкви Ікони Почаївської Божої Матері. Перед церквою знаходиться кладовище, яке виходить до дороги старовинною частиною з моторошними надгробками у вигляді обрубаних стовбурів дерев. До цього я бачив такі лише на фотографіях.
Власне церква виглядає так, збудована вона в кінці XX ст.
На відміну від багатьох міст, містечок і навіть сіл Поділля, Козятин не може похвалитись історією в кількасот років. Місто було засноване в 1870 р., відповідно місцева архітектура не старша 145 років. З релігійними спорудами усе ще гірше, усі наявні церкви збудовані на межі XX-XXI століть. Історичні (дуже гарні, судячи з фото) церква 1906 р. і костел 1912 р. зруйновані радянськими безбожниками.
Відскановані зображення із карти міста видавництва «Картографія».
Велосипеди тут - ледь не домінуючий транспорт. Перша стоянка потрапила в кадр на фоні привокзального туалету, а ось паркінг під церквою.
Взагалі ця третина міста складається переважно з приватного сектору. Трапляються ось такі чепурні хатки.
Перебираюсь у південно-східну частину. Тут до хаток додаються 2-поверхові сталінки.
Уздовж колії тягнеться всюдисуща залізнична промзона, скрізь натикані гучномовці, через які перемовляються голоси, подібні до злих духів.
Тут знаходиться, мабуть, найгарніша, після вокзалу, місцева споруда, водогінна вежа, куди менш відома за свою вінницьку родичку.
Щось дуже древнє й потерте на паркані вежі.
Місцева церква не представляє ніякої архітектурної цінності, як це часто буває з храмами Київського Патріархату. Правда, котлован зліва свідчить, що це не остаточний її варіант.
Перебираючись в третю, північну частину міста, повертаюсь на центральний острівок до паровоза, залишеного тут на вічну стоянку.
«Установлен на вечную стоянку в память о боевых и трудовых традициях Казатинских железнодорожников. Август 1987 года»
Сподіваюсь, наші сучасні дебіли не зашкодять йому в припадку антикомуністичного угару.
Мереживо залізничних шляхів.
Нарешті найбільша і найцікавіша частина міста. Обов’язковий танчик.
В Козятині є музей історії міста, але у вихідні він не працює. Це не перший для мене музей на Поділлі з таким ідіотським графіком роботи, і так, у мене од цього дико бомбить. На біса вони тоді взагалі потрібні?
Костел - також суто сучасний, також з кладовищем.
Із традиційним розп’яттям у дворі.
Через Козятин протікає річка Гуйва, притока Тетерева. Здебільшого вона нагадує тут струмок, але в межах міста утворює розлив із островом в центрі і симпатичними пейзажами.
Похмарилось…
Майже одразу за островом місто закінчується і починається село Козятин, яке є окремою адміністративною одиницею - мабуть, щоб зламати мозок немісцевим. Село набагато старіше за місто, воно й дало йому назву, яка за різними версіями походить від кіз, козаків або короля Казимира.
На острові, окрім природних хащів, знаходиться центральний стадіон, на якому однойменна з містом команда бігає в чемпіонаті області, та тренувальні майданчики.
А от центр досить безликий. Увагу привертають хіба що кілька дореволюційних будиночків.
Шматочок стели перед центральним парком.
Красиво-моторошний пам’ятник чорнобильцям.
Головна вулиця міста на моїй карті ще називається Леніна, а нині вже Героїв Майдану (правда, далеко не всі вказівники змінені). Сам Ілліч стирчав перед місцевим будинком культури і «чёт приуныл» на початку позаминулого року.
Саме на головній вулиці роблю фото патріотичного стріт-арту і чимчикую до вокзалу, бо чорні хмари над головою наче зібрались все ж справдити песимістичний прогноз погоди. Загалом я не очікував від поїздки нічого особливого, можливо, тому враження від Козятина легко перевершили мої сподівання і лишились досить приємними.
Фото зроблені 18 квітня 2015.
Він був збудований в самі бачите яких роках за проектом архітектора Куликовського (в честь його названа одна з вулиць міста), керував роботами архітектор Кобелєв (а цього не уважили). Станція утворилась у рамках будівництва Києво-Балтської (Одеської) залізниці.
За формою будівля вокзалу нагадує пароплав, який стоїть на вістрі трикутника-острівка, утвореного перетином залізничних шляхів. У 2010-12 роках його відреставровано (раніше будівля ззовні була білою).
Так виглядає внутрішній дворик.
На вході зустрічають статуї з трохи облущеною позолотою.
Історично утворені зали очікування зберегли свій статус: I-II класу - нині платні, III класу - безкоштовна.
Внутрішня частина вокзалу вразила куди менше. Платну залу я не відвідав із фінансових міркувань, а в безкоштовній мою увагу привернули хіба що люстри. Переважна ж більшість численних дверей вокзалу зачинена, судячи з об’яв, у деяких досі триває реставрація.
Дзвоники уже не використовуються за призначенням, але звучать так само лунко.
Поруч з вокзалом примостився будинок-ровесник, зайнятий залізничною міліцією чи чимось в такому дусі.
Іще одна пристанційна будівля.
Навіть туалет - і то красень.
Навряд у 1989 році могли передбачити треш, який відбувається зараз, а що буде в 2089, узагалі неможливо передбачити.
Так виглядає ніс «пароплава».
Підіймаюсь на перший місток, що з’єднує вокзальний острівок з містом.
Тут же фоткаю дуже актуальну народну творчість.
Залізничні шляхи сходяться в Козятині у формі букви Y, розділяючи місто на 3 частини, в центрі, на перетині ліній, знаходиться вокзал. Починаю обхід з південно-західного сектора. Тут досить засрано, навколо пов’язана з залізницею архаїчна промзона.
Якісь символи із цегли.
Прямую до церкви Ікони Почаївської Божої Матері. Перед церквою знаходиться кладовище, яке виходить до дороги старовинною частиною з моторошними надгробками у вигляді обрубаних стовбурів дерев. До цього я бачив такі лише на фотографіях.
Власне церква виглядає так, збудована вона в кінці XX ст.
На відміну від багатьох міст, містечок і навіть сіл Поділля, Козятин не може похвалитись історією в кількасот років. Місто було засноване в 1870 р., відповідно місцева архітектура не старша 145 років. З релігійними спорудами усе ще гірше, усі наявні церкви збудовані на межі XX-XXI століть. Історичні (дуже гарні, судячи з фото) церква 1906 р. і костел 1912 р. зруйновані радянськими безбожниками.
Відскановані зображення із карти міста видавництва «Картографія».
Велосипеди тут - ледь не домінуючий транспорт. Перша стоянка потрапила в кадр на фоні привокзального туалету, а ось паркінг під церквою.
Взагалі ця третина міста складається переважно з приватного сектору. Трапляються ось такі чепурні хатки.
Перебираюсь у південно-східну частину. Тут до хаток додаються 2-поверхові сталінки.
Уздовж колії тягнеться всюдисуща залізнична промзона, скрізь натикані гучномовці, через які перемовляються голоси, подібні до злих духів.
Тут знаходиться, мабуть, найгарніша, після вокзалу, місцева споруда, водогінна вежа, куди менш відома за свою вінницьку родичку.
Щось дуже древнє й потерте на паркані вежі.
Місцева церква не представляє ніякої архітектурної цінності, як це часто буває з храмами Київського Патріархату. Правда, котлован зліва свідчить, що це не остаточний її варіант.
Перебираючись в третю, північну частину міста, повертаюсь на центральний острівок до паровоза, залишеного тут на вічну стоянку.
«Установлен на вечную стоянку в память о боевых и трудовых традициях Казатинских железнодорожников. Август 1987 года»
Сподіваюсь, наші сучасні дебіли не зашкодять йому в припадку антикомуністичного угару.
Мереживо залізничних шляхів.
Нарешті найбільша і найцікавіша частина міста. Обов’язковий танчик.
В Козятині є музей історії міста, але у вихідні він не працює. Це не перший для мене музей на Поділлі з таким ідіотським графіком роботи, і так, у мене од цього дико бомбить. На біса вони тоді взагалі потрібні?
Костел - також суто сучасний, також з кладовищем.
Із традиційним розп’яттям у дворі.
Через Козятин протікає річка Гуйва, притока Тетерева. Здебільшого вона нагадує тут струмок, але в межах міста утворює розлив із островом в центрі і симпатичними пейзажами.
Похмарилось…
Майже одразу за островом місто закінчується і починається село Козятин, яке є окремою адміністративною одиницею - мабуть, щоб зламати мозок немісцевим. Село набагато старіше за місто, воно й дало йому назву, яка за різними версіями походить від кіз, козаків або короля Казимира.
На острові, окрім природних хащів, знаходиться центральний стадіон, на якому однойменна з містом команда бігає в чемпіонаті області, та тренувальні майданчики.
А от центр досить безликий. Увагу привертають хіба що кілька дореволюційних будиночків.
Шматочок стели перед центральним парком.
Красиво-моторошний пам’ятник чорнобильцям.
Головна вулиця міста на моїй карті ще називається Леніна, а нині вже Героїв Майдану (правда, далеко не всі вказівники змінені). Сам Ілліч стирчав перед місцевим будинком культури і «чёт приуныл» на початку позаминулого року.
Саме на головній вулиці роблю фото патріотичного стріт-арту і чимчикую до вокзалу, бо чорні хмари над головою наче зібрались все ж справдити песимістичний прогноз погоди. Загалом я не очікував від поїздки нічого особливого, можливо, тому враження від Козятина легко перевершили мої сподівання і лишились досить приємними.
Фото зроблені 18 квітня 2015.