Бердичів
Волинський Єрусалим - чудове місце для початку знайомства з Житомирською областю. Сюди нескладно добратись, тут багато цікавого. І почнемо з найяскравішої пам’ятки міста - монастиря-замку.
Спочатку це був таки замок, воєводи Януша Тишкевича, який він передав ордену кармелітів ще у 1630 році. З деякими перервами монастир проіснував до 1926 року.
В’юнка зелень на древніх стінах.
Перед входом - традиційно статуя особливо шанованого серед українських католиків Івана Павла ІІ.
Уже у 1928 році тут було створено історичний музей, що позитивно сприяло подальшому збереженню пам’ятки. Також частину приміщень зайняв кінотеатр.
Духовна домінанта монастиря - костьол Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у стилі бароко.
По сторонам він оточений годинниковими вежами.
Просто в стіні комплексу вмурована могила якоїсь пані.
Також у радянські часи тут з’явились музична і художня школа, які діють і понині.
У 1992 році пам’ятку повернули католицькій громаді, яка почала її реставрацію. Монастир відновив свою роботу, нині він уживається тут і з вищеназваними школами, і з музеями. Усі будівлі комплексу у досить добротному стані.
Музей історії міста досить великий, досить стандартний. При вході вам видадуть адові шкарбани, які треба надіти поверх взуття.
Тому чи не найбільш цікаве у ньому - розкішні види на Гнилоп’ять, що відкриваються із деяких вікон, і які не могла попсувати навіть похмура погода.
І несподівано цікава і щира виставка робіт випускників тутешньої художньої школи. Кому що, а мені - котиків.
Окрім літературного залу історичного музею, тут же у монастирі віднедавна діє музей Джозефа Конрада Коженьовського - етнічного поляка, народженого у Бердичеві, якому за іронією непростої долі випало стати всесвітньо відомим англійським письменником. Музей мультимедійний і сучасний.
А за 6 днів до того мені трапився костел у Оратові, де вінчались його батьки. Такий собі тиждень Конрада видався, і на майбутнє мотивував мене прочитати пару його книжок. Писав він в основному про море, але з більшим упором на психологію героїв, а не на події навколо.
Окрім костьолу Непорочного Зачаття, можна потрапити у Нижній, підземний костьол. Він похмурий і аскетичний.
Тому основний храм порівняно з ним просто пишний, багатий на ліпнину, позолоту й вітражі.
На вівтарі - копія чудотворної ікони Бердичівської Богоматері, яка була вкрадена або загинула в пожежі 1941 року. Копія уже теж набула слави чудотворної.
По той бік ставків на Гнилоп’яті є Троїцька церква 1830-х років.
І тепер центр, але не весь. То була екскурсія, і часу на нього дали зовсім мало. Довелось побігати з прицілом повернутись сюди, зате в той день побачив куди більш важкодоступні місця.
А тут Бердичів зовсім не випадково - центр світу. Колись він входив до п’ятірки найбільших міст Російської імперії.
Пролітаючи над глобусом.
Є на головній площі іще пару точок для масового фотографування туристів.
Старовинний житловий будинок через дорогу.
Є тут і більш сучасна симпатична архітектура.
Якщо рухатись далі у сторону монастиря, наступним побачимо костьол Святої Варвари.
Примітний тим, що тут вінчався Оноре де Бальзак з графинею Евеліною Ганською.
Симпатичний сусід костьолу.
Щось на реставрації.
Основний православний храм міста - Миколаївська церква 1910 року. Побувала свого часу і греко-католицькою.
Будка у дворику церкви.
«Хрестильня».
У провулку через дорогу - одна з трьох збережених (із близько 80!) синагог Бердичева. Колись на 80-90% єврейське місто уже майже втратило цей колорит. Особливо великих втрат Бердичів зазнав у роки Другої Світової - його населення скоротилось у 5-6 разів. Синагога, звісно ж, недіюча і сильно перебудована.
Можливо, це теж щось єврейське?
Медичний коледж.
Решту будинків дознімав уже фактично на бігу. А це тільки головна вулиця.
І з сумом додивлявся із вікна автобуса, скільки тут іще усього. У Бердичів варто буде повернутись своїм ходом.
Спочатку це був таки замок, воєводи Януша Тишкевича, який він передав ордену кармелітів ще у 1630 році. З деякими перервами монастир проіснував до 1926 року.
В’юнка зелень на древніх стінах.
Перед входом - традиційно статуя особливо шанованого серед українських католиків Івана Павла ІІ.
Уже у 1928 році тут було створено історичний музей, що позитивно сприяло подальшому збереженню пам’ятки. Також частину приміщень зайняв кінотеатр.
Духовна домінанта монастиря - костьол Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у стилі бароко.
По сторонам він оточений годинниковими вежами.
Просто в стіні комплексу вмурована могила якоїсь пані.
Також у радянські часи тут з’явились музична і художня школа, які діють і понині.
У 1992 році пам’ятку повернули католицькій громаді, яка почала її реставрацію. Монастир відновив свою роботу, нині він уживається тут і з вищеназваними школами, і з музеями. Усі будівлі комплексу у досить добротному стані.
Музей історії міста досить великий, досить стандартний. При вході вам видадуть адові шкарбани, які треба надіти поверх взуття.
Тому чи не найбільш цікаве у ньому - розкішні види на Гнилоп’ять, що відкриваються із деяких вікон, і які не могла попсувати навіть похмура погода.
І несподівано цікава і щира виставка робіт випускників тутешньої художньої школи. Кому що, а мені - котиків.
Окрім літературного залу історичного музею, тут же у монастирі віднедавна діє музей Джозефа Конрада Коженьовського - етнічного поляка, народженого у Бердичеві, якому за іронією непростої долі випало стати всесвітньо відомим англійським письменником. Музей мультимедійний і сучасний.
А за 6 днів до того мені трапився костел у Оратові, де вінчались його батьки. Такий собі тиждень Конрада видався, і на майбутнє мотивував мене прочитати пару його книжок. Писав він в основному про море, але з більшим упором на психологію героїв, а не на події навколо.
Окрім костьолу Непорочного Зачаття, можна потрапити у Нижній, підземний костьол. Він похмурий і аскетичний.
Тому основний храм порівняно з ним просто пишний, багатий на ліпнину, позолоту й вітражі.
На вівтарі - копія чудотворної ікони Бердичівської Богоматері, яка була вкрадена або загинула в пожежі 1941 року. Копія уже теж набула слави чудотворної.
По той бік ставків на Гнилоп’яті є Троїцька церква 1830-х років.
І тепер центр, але не весь. То була екскурсія, і часу на нього дали зовсім мало. Довелось побігати з прицілом повернутись сюди, зате в той день побачив куди більш важкодоступні місця.
А тут Бердичів зовсім не випадково - центр світу. Колись він входив до п’ятірки найбільших міст Російської імперії.
Пролітаючи над глобусом.
Є на головній площі іще пару точок для масового фотографування туристів.
Старовинний житловий будинок через дорогу.
Є тут і більш сучасна симпатична архітектура.
Якщо рухатись далі у сторону монастиря, наступним побачимо костьол Святої Варвари.
Примітний тим, що тут вінчався Оноре де Бальзак з графинею Евеліною Ганською.
Симпатичний сусід костьолу.
Щось на реставрації.
Основний православний храм міста - Миколаївська церква 1910 року. Побувала свого часу і греко-католицькою.
Будка у дворику церкви.
«Хрестильня».
У провулку через дорогу - одна з трьох збережених (із близько 80!) синагог Бердичева. Колись на 80-90% єврейське місто уже майже втратило цей колорит. Особливо великих втрат Бердичів зазнав у роки Другої Світової - його населення скоротилось у 5-6 разів. Синагога, звісно ж, недіюча і сильно перебудована.
Можливо, це теж щось єврейське?
Медичний коледж.
Решту будинків дознімав уже фактично на бігу. А це тільки головна вулиця.
І з сумом додивлявся із вікна автобуса, скільки тут іще усього. У Бердичів варто буде повернутись своїм ходом.