Криворіжжя північно-західне, ч. 1
Якось давно, було то ще у середині 19 ст., верталась валка чумаків із Криму. Їхня дорога пролягала наддніпрянськими степами, повз село Надеждівка. Люди та воли були стомлені і спраглі, проте власник села виїхав назустріч і заборонив їм брати воду з тутешнього ставу. Чумакам нічого не лишалось, як рухатись далі, до балки Грекуватої, де їм нарешті вдалося втамувати спрагу.
Втім, образи вони не пробачили, і один з чумаків, повернувшись до села, вивів дьогтем на стіні панського маєтку слово «Недайвода». Історія набула розголосу, і чудна назва так і закріпилась.
Село лежить на березі Інгульця, який у цих місцях скелястий і живописний. За Недайводою знаходиться заказник « Інгулецький степ», одне з найгарніших місць на Криворіжжі, але і в межах села види на річці також радують.
Будинок тутешньої православної церкви, судячи з амфор на фасаді, раніше мав інше призначення. Храм Артеміди, можливо?:)
Окрім річки, у селі кілька живописних ставків. Над одним із них навис залізничний міст.
Проїдемось в ту сторону.
Польова дорога тягнеться над ставками і веде до зовсім маленького і забитого села Зоря. Зорю я так і не роздивився із-за шаленої зливи, що накрила мене на підступах до неї.
Артефакт минулої епохи. Мабуть, уже зогнив.
На південь від Недайводи уздовж межі Кривого Рогу тягнеться ряд сіл. Перше на нашому шляху - Новоіванівка.
Примітна, перш за все, каскадом ставків, що проходять через усе село. Правда, з явною тенденцією до пересихання і зникнення.
За Новоіванівкою починається Красна Балка.
Основною її дорогою я проїжджав, мабуть, чи не сотню разів, а от углиб чомусь заїхав лиш раз. На диво, у селі є навіть пару багатоквартирних будинків, але вцілому все виглядає депресивно.
Екстремальне похоронбюро в напівзруйнованій чи то школі, чи то гуртожитку.
Є церква, більше того, це скит Свято-Покровського жіночого монастиря. Правда, в архітектурному плані нічого цікавого із себе не являє.
Село оточене полями, що активно засаджуються різними культурами. Соняшники, рапс, пшениця у певні пори року створюють пейзажні варіації українського прапору.
Коза-патріотка.
Прайд воронячий.
Ще далі за Красною Балкою є селище Мирівське, що адміністративно являється частиною Кривого Рогу. Таке своєрідне містечко-привид із масою промислових руїн.
Селище виросло при Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті, який знаходиться за межами міста, як і має бути в ідеалі. Відповідно саме воно складає враження не дуже підходящого для житла - оточене промзоною, як діючою, так і мертвою, далеко від міста. Тим не менш, тут продовжують жити люди.
Руїн дуже багато.
Серед постапокаліптичного індастріала і наполовину покинутого приватного сектору раптом виростають типові для Кривого Рогу 9-поверхові панельки 80-х років.
І табір для біженців з Донбасу, що також тут досить неочікувано.
Слава тебе, чебурек.
Від Мирівського їду у Глеюватку. Криворізька версія Тунелю кохання.
Глеюватка, начебто, узагалі недавно була під загрозою зникнення, бо на її землі зазіхав ЦГЗК. Але село по факту живе, складає чи не найбільш позитивне враження на цій стороні. От і церкву будують з нуля, а не ліплять із того, що було.
Дитячий садочок.
Розмальовані ворота.
А тепер перенесемося у межі міста, а саме на селище Пужмерки. Утім, марно шукати його на картах - із них воно давно пропало. Класична невмируща бруківка веде в нікуди.
Село повністю зникло, опинившись у епіцентрі залізорудних виробіток. Як часто буває, про людей тут нагадує тепер тільки кладовище. Воно геть забуте і частково обрушилось у провальні воронки.
Восени тут особливо гнітюче.
Зверніть увагу на темні плями на зрізі - то розірвані могили. Унизу, в проваллях, деінде валяються просто неба людські кістки.
Пужмерки належали родині Харченків. Сусідні землі мала поміщиця Зайцева, що подарувала їх чоловіку своєї племінниці, Сергію Колачевському. Колачевський розвідав тут запаси руди, почав промисел, збудував селище. Був одним з найбагатших людей свого часу, відомим філантропом та благодійником.
Він теж похований на цьому моторошному кладовищі, у забутій могилі. Серед нечисленних фото, що залишились од тієї епохи, є зображення 1902 р. його чудового палацу, що стояв колись у цих місцях. Взято з сайту 1775.dp.ua.
Далі ще є залишки шламосховища (це оточене земляними валами місце, куди мала зливатись вода з виробництва на очистку).
Вал шламосховища у розрізі.
З валів видно Романівку, найближче і поки що живе селище. Слід зазначити, що місцеві історики-ентузіасти намагаються відродити забуті імена і топоніми. Так, унаслідок декомунізації на Романівці з’явилась вулиця Пужмерки. Іменем Колачевського назвали найдовшу вулицю міста, колишню 23 лютого (залишилось тільки, аби ці назви хоч якось укорінились в свідомості місцевих хїхлів).
Пужмерки - чудове місце для переосмислення людської сили і можливих наслідків людської діяльності. Здавалось би, земля під нашими ногами - непорушна, могутня і одвічна, тут вона знищена і розірвана на клапті.
Ну і ще у цьому селищі-привиді чи не найбільш вражаючі техногенні урвища Кривого Рогу.
За старими проваллями видніється копер шахти ім. Орджонікідзе. Од неї ми і почнемо свій маршрут наступного разу.
Втім, образи вони не пробачили, і один з чумаків, повернувшись до села, вивів дьогтем на стіні панського маєтку слово «Недайвода». Історія набула розголосу, і чудна назва так і закріпилась.
Село лежить на березі Інгульця, який у цих місцях скелястий і живописний. За Недайводою знаходиться заказник « Інгулецький степ», одне з найгарніших місць на Криворіжжі, але і в межах села види на річці також радують.
Будинок тутешньої православної церкви, судячи з амфор на фасаді, раніше мав інше призначення. Храм Артеміди, можливо?:)
Окрім річки, у селі кілька живописних ставків. Над одним із них навис залізничний міст.
Проїдемось в ту сторону.
Польова дорога тягнеться над ставками і веде до зовсім маленького і забитого села Зоря. Зорю я так і не роздивився із-за шаленої зливи, що накрила мене на підступах до неї.
Артефакт минулої епохи. Мабуть, уже зогнив.
На південь від Недайводи уздовж межі Кривого Рогу тягнеться ряд сіл. Перше на нашому шляху - Новоіванівка.
Примітна, перш за все, каскадом ставків, що проходять через усе село. Правда, з явною тенденцією до пересихання і зникнення.
За Новоіванівкою починається Красна Балка.
Основною її дорогою я проїжджав, мабуть, чи не сотню разів, а от углиб чомусь заїхав лиш раз. На диво, у селі є навіть пару багатоквартирних будинків, але вцілому все виглядає депресивно.
Екстремальне похоронбюро в напівзруйнованій чи то школі, чи то гуртожитку.
Є церква, більше того, це скит Свято-Покровського жіночого монастиря. Правда, в архітектурному плані нічого цікавого із себе не являє.
Село оточене полями, що активно засаджуються різними культурами. Соняшники, рапс, пшениця у певні пори року створюють пейзажні варіації українського прапору.
Коза-патріотка.
Прайд воронячий.
Ще далі за Красною Балкою є селище Мирівське, що адміністративно являється частиною Кривого Рогу. Таке своєрідне містечко-привид із масою промислових руїн.
Селище виросло при Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті, який знаходиться за межами міста, як і має бути в ідеалі. Відповідно саме воно складає враження не дуже підходящого для житла - оточене промзоною, як діючою, так і мертвою, далеко від міста. Тим не менш, тут продовжують жити люди.
Руїн дуже багато.
Серед постапокаліптичного індастріала і наполовину покинутого приватного сектору раптом виростають типові для Кривого Рогу 9-поверхові панельки 80-х років.
І табір для біженців з Донбасу, що також тут досить неочікувано.
Слава тебе, чебурек.
Від Мирівського їду у Глеюватку. Криворізька версія Тунелю кохання.
Глеюватка, начебто, узагалі недавно була під загрозою зникнення, бо на її землі зазіхав ЦГЗК. Але село по факту живе, складає чи не найбільш позитивне враження на цій стороні. От і церкву будують з нуля, а не ліплять із того, що було.
Дитячий садочок.
Розмальовані ворота.
А тепер перенесемося у межі міста, а саме на селище Пужмерки. Утім, марно шукати його на картах - із них воно давно пропало. Класична невмируща бруківка веде в нікуди.
Село повністю зникло, опинившись у епіцентрі залізорудних виробіток. Як часто буває, про людей тут нагадує тепер тільки кладовище. Воно геть забуте і частково обрушилось у провальні воронки.
Восени тут особливо гнітюче.
Зверніть увагу на темні плями на зрізі - то розірвані могили. Унизу, в проваллях, деінде валяються просто неба людські кістки.
Пужмерки належали родині Харченків. Сусідні землі мала поміщиця Зайцева, що подарувала їх чоловіку своєї племінниці, Сергію Колачевському. Колачевський розвідав тут запаси руди, почав промисел, збудував селище. Був одним з найбагатших людей свого часу, відомим філантропом та благодійником.
Він теж похований на цьому моторошному кладовищі, у забутій могилі. Серед нечисленних фото, що залишились од тієї епохи, є зображення 1902 р. його чудового палацу, що стояв колись у цих місцях. Взято з сайту 1775.dp.ua.
Далі ще є залишки шламосховища (це оточене земляними валами місце, куди мала зливатись вода з виробництва на очистку).
Вал шламосховища у розрізі.
З валів видно Романівку, найближче і поки що живе селище. Слід зазначити, що місцеві історики-ентузіасти намагаються відродити забуті імена і топоніми. Так, унаслідок декомунізації на Романівці з’явилась вулиця Пужмерки. Іменем Колачевського назвали найдовшу вулицю міста, колишню 23 лютого (залишилось тільки, аби ці назви хоч якось укорінились в свідомості місцевих хїхлів).
Пужмерки - чудове місце для переосмислення людської сили і можливих наслідків людської діяльності. Здавалось би, земля під нашими ногами - непорушна, могутня і одвічна, тут вона знищена і розірвана на клапті.
Ну і ще у цьому селищі-привиді чи не найбільш вражаючі техногенні урвища Кривого Рогу.
За старими проваллями видніється копер шахти ім. Орджонікідзе. Од неї ми і почнемо свій маршрут наступного разу.