Погребище - місто лебедів
Огляд небагатого на архітектурні пам’ятки (але все одно цікавого) Погребища для мене почався з прогулянки понад річкою. Чому б ні? Це ж живописна Рось, одна з колисок східного слов’янства. Та ще й тут справді чимало цих прекрасних птахів.
Сірих лебедів у природі до того я узагалі не зустрічав.
Старовинні мостові опори. Колись поруч був млин.
Погребище виникло на згарищі літописної Рокитні, спаленої монголо-татарами на початку 13 ст.
У 1569 році місто отримало Магдебурзьке право. У 1580-х роках князі Збаразькі збудували тут замок, по якому донині лишився тільки топонім - Замкова гора, та і то незрозуміло де. Підозрюю, більшість сучасних мешканців теж не в курсі.
І тільки на водоймі, позначеній на карті як Лебедине озеро, були самі качки.
Урожай.
У 18-19 ст. Погребище належало шляхетському роду Ржевуських. У 1890 році через місто провели залізницю і збудували станцію. Нинішнє приміщення вокзалу востаннє реставрували у 2006 році.
«Буржуйську» назву «Ржевуська», як не дивно, не змінювали навіть у радянські часи. Окрім неї існують станції Погребище І і Погребище ІІ, але вони знаходяться у селах району. Помри, логіка.
Дерев’яний ангар коло вокзалу.
Цікавий будинок через дорогу.
Рухаючись понад колією у західному напрямку, можна вийти до великого цукрового заводу, закладеного ще графом Миколою Ігнатьєвим в кінці 19 ст. Про графа я багато розповідав у замітці про сусідні Круподеринці.
Чудова промислова споруда тих часів понад дорогою.
Будинок культури.
Далі дорога веде мене до великого ставу на Росі. На скелі понад ставом звели маленьку церкву і пам’ятний хрест.
Куди цікавішою є її зворотна сторона, неочікувано розмальована.
Усе разом.
І в деталях.
Погребище стало для мене третім містом-відкриттям після Тернополя та Сміли, де у центрі є величезний ставок з видом на церкву. Хай у даному випадку церква і не над берегом.
І тут, звісно ж, були лебеді. Ще й такі, що дозволили підійти близько.
А ще там повно гусей, качок…
Мабуть, то найгарніше місце Погребища.
Центр.
Чому б і ні:)
На виїзді на Вінницю над дорогою лежить старе польське кладовище, що привертає увагу, перш за все, епічною цегляною брамою.
Саме кладовище не те щоб занедбане, а узагалі спаплюжене та понівечене. Манкурти-хіхлята розпанахали могили і склепи у пошуках цінностей, поперекидали й побили надгробки і перетворили усе на смітник. Дивитись тут майже нема чого.
Про лихі 90-ті узагалі ходять легенди, що кладовище було віддане на відкуп місцевим алкашам і наркоманам, які тут же і вживали свої речовини та ночували в розорених склепах. Моторошне місце.
Протестантська церква по дорозі до центру.
Той самий храм, що його було видно з протилежного берегу. Ще недобудований (чи на реставрації). Про тутешні церкви інформації негусто.
Парк середньої запущеності - усе що лишилось від колишньої резиденції Ржевуських. Палац можна побачити хіба що на акварелях Наполеона Орди.
З одного боку на межі парку стоїть церква - це все що залишилось від одного з флігелів палацу. Цікава за формою, тільки дуже понівечена плиткою.
А судячи з того, як «вишукано» її відремонтували вагонкою зсередини, плитка тут навряд когось буде бентежити…
По іншу сторону парку - костел 19 ст. у стані затяжної реставрації. Дзвіниці відновлені з нуля, а от задок у нього поки що голий.
Парк лежить на березі того самого ставу. Звідси тягнеться довжелезний пішохідний місток аж на ту сторону.
Не знаю, чи функціонують ще ці дроти, але виглядають у будь-якому випадку стрьомно:)
Удалині купається в зелені приватний сектор.
Сірих лебедів у природі до того я узагалі не зустрічав.
Старовинні мостові опори. Колись поруч був млин.
Погребище виникло на згарищі літописної Рокитні, спаленої монголо-татарами на початку 13 ст.
У 1569 році місто отримало Магдебурзьке право. У 1580-х роках князі Збаразькі збудували тут замок, по якому донині лишився тільки топонім - Замкова гора, та і то незрозуміло де. Підозрюю, більшість сучасних мешканців теж не в курсі.
І тільки на водоймі, позначеній на карті як Лебедине озеро, були самі качки.
Урожай.
У 18-19 ст. Погребище належало шляхетському роду Ржевуських. У 1890 році через місто провели залізницю і збудували станцію. Нинішнє приміщення вокзалу востаннє реставрували у 2006 році.
«Буржуйську» назву «Ржевуська», як не дивно, не змінювали навіть у радянські часи. Окрім неї існують станції Погребище І і Погребище ІІ, але вони знаходяться у селах району. Помри, логіка.
Дерев’яний ангар коло вокзалу.
Цікавий будинок через дорогу.
Рухаючись понад колією у західному напрямку, можна вийти до великого цукрового заводу, закладеного ще графом Миколою Ігнатьєвим в кінці 19 ст. Про графа я багато розповідав у замітці про сусідні Круподеринці.
Чудова промислова споруда тих часів понад дорогою.
Будинок культури.
Далі дорога веде мене до великого ставу на Росі. На скелі понад ставом звели маленьку церкву і пам’ятний хрест.
Куди цікавішою є її зворотна сторона, неочікувано розмальована.
Усе разом.
І в деталях.
Погребище стало для мене третім містом-відкриттям після Тернополя та Сміли, де у центрі є величезний ставок з видом на церкву. Хай у даному випадку церква і не над берегом.
І тут, звісно ж, були лебеді. Ще й такі, що дозволили підійти близько.
А ще там повно гусей, качок…
Мабуть, то найгарніше місце Погребища.
Центр.
Чому б і ні:)
На виїзді на Вінницю над дорогою лежить старе польське кладовище, що привертає увагу, перш за все, епічною цегляною брамою.
Саме кладовище не те щоб занедбане, а узагалі спаплюжене та понівечене. Манкурти-хіхлята розпанахали могили і склепи у пошуках цінностей, поперекидали й побили надгробки і перетворили усе на смітник. Дивитись тут майже нема чого.
Про лихі 90-ті узагалі ходять легенди, що кладовище було віддане на відкуп місцевим алкашам і наркоманам, які тут же і вживали свої речовини та ночували в розорених склепах. Моторошне місце.
Протестантська церква по дорозі до центру.
Той самий храм, що його було видно з протилежного берегу. Ще недобудований (чи на реставрації). Про тутешні церкви інформації негусто.
Парк середньої запущеності - усе що лишилось від колишньої резиденції Ржевуських. Палац можна побачити хіба що на акварелях Наполеона Орди.
З одного боку на межі парку стоїть церква - це все що залишилось від одного з флігелів палацу. Цікава за формою, тільки дуже понівечена плиткою.
А судячи з того, як «вишукано» її відремонтували вагонкою зсередини, плитка тут навряд когось буде бентежити…
По іншу сторону парку - костел 19 ст. у стані затяжної реставрації. Дзвіниці відновлені з нуля, а от задок у нього поки що голий.
Парк лежить на березі того самого ставу. Звідси тягнеться довжелезний пішохідний місток аж на ту сторону.
Не знаю, чи функціонують ще ці дроти, але виглядають у будь-якому випадку стрьомно:)
Удалині купається в зелені приватний сектор.