Борівка
Старовинні містечка і села, які мають по кілька сотень років віку, майже завжди можуть чимось здивувати. Навіть якщо час, війни і революції безслідно знищили найвідоміші їх принади. Усе одно, блукаючи їхніми вуличками, можна раптом наскочити на щось особливе.
У Борівці це, по-перше, цукровий завод. Але не тільки він.
Заводський корпус виринає з-за повороту дещо раптово. Акуратний, величний і похмурий, оточений виразною кам’яною стіною, він нагадує середньовічний замок.
Щоб потрапити до нього, треба обійти цю стіну, яка півколом розтягнулась через увесь центр села. За сільрадою нарешті з’являться ворота.
За ворітьми мене зустріли пару недоброзичливих песиків, але, як виявилось, вони охороняли стоянку сільгосптехніки, що наліво. Нам же треба йти прямо.
Село Борівка Чернівецького району Вінницької області відоме з 1576 року. За часи свого існування належало цілій купі поміщицьких родин, серед яких як відомі (Конецпольські, Любомирські), так і бозна-хто.
Найдовше Борівкою володів рід Маньковських - з 1801 року до жовтневого перевороту. Саме за їх панування тут побудували дві найбільші цікавинки - палац та каплицю-усипальницю. На жаль, і те, і інше, було знищено більшовиками.
Завод же з’явився в селі ще у другій половині 18 ст. і був від початку чавуноливарним. Під час повстання за незалежність Польщі 1863-65 років, окрім звичних сільськогосподарських предметів, він почав виробляти зброю.
Повстання подавили, Емеріка Маньковського, тодішнього власника села, прижали до стінки. Його ж здали і селяни (судячи з усього, він був не надто гуманним паном). Емерік продав завод французькій фірмі Бекерс, яка одразу ж переобладнала його на цукровий.
Тим не менш, упертий шляхтич знову став на ноги, і почав різними бюрократичними способами намагатись витіснити французів і відбити завод назад. Їхня тяжба продовжувалась, можливо, аж до 1917-18 років, по яких не стало тут ні Бекерсів, ні пана Емеріка. Тоді ж закрився і завод.
Крізь вікна другого поверху видно чудово збережені металеві каркаси під дахом.
Деінде через ґрати можна зазирнути всередину.
Ранньої весни мене сюди привело бажання розвіятись після важкого робочого тижня. Вийшло вдало - поки на деревах і кущах немає зелені, був шанс краще роздивитись будівлі.
Навіть стіни поросли деревцями.
Трошки кріпоти, а саме гігантський старий глобус.
На території є ще повно старовинних заводських будівель.
Ось ця - використовується, отже, маємо надію, буде жити.
Від центру села дороги розходяться у трьох напрямках, і у кожному можна знайти щось варте уваги. У східну сторону, на Томашпіль, є старий млин на березі річки.
Річка Бушинка.
Раз ми вже дійшли до води, варто ще раз згадати про палац. У 70-х роках 19 ст. Наполеон Орда зобразив його на березі нині неіснуючого ставка. З правого краю видніються шпилі готичної усипальниці.
Ніщо не нове у цьому світі, і зацікавлені люди давно встановили координати палацу - по той бік річки, поряд із сучасним дитсадком. Я ж не став шукати місце заради місця, зосередившись на тому, що ще можна побачити на власні очі.
А ще треба було з запасом повернутись у райцентр, Чернівці, аби устигнути на останній автобус до Вінниці о 15:15. Інакше - біда. Готелів, як розумієте, тут немає. Мабуть, недостатній туристичний потік для їх рентабельності. Ех, а чи набереться тут узагалі туристів хоча б чоловік 5 на рік?
У південному напрямку, в сторону Моївки, надибав ось таке.
Якесь священне християнське джерело, інформацію про котре годі й шукати. Надпис зверху «Пийте воду на здоров’я, гроші в криничку не кидайте».
При джерелі утворився ставок.
Коло хатинки крутився самотній чорнодзьобий лебідь.
Є навіть цивілізація у вигляді катамарану. Неочікувано приємне місце.
Ще далі понад тією ж дорогою стоїть церква.
За котрою серед хащів та сміття ще можна розгледіти старезні безіменні хрести, під якими спочили ті, хто, напевно, бачив наживо і Маньковських, і палац, і Золотий вік Борівки узагалі.
Нарешті вибираємось на західний, чернівецький напрямок. Тут кидається у вічі шикарний будинок культури, який раніше явно мав інше призначення.
У Чернівцях у мене було ще пару годин. За рік до того облазив це містечко уздовж і впоперек, але воно усе одно змогло ще раз мене здивувати. Забрів на непрацюючий ринок (що може бути цікавого на ринку, правда?) і раптом перенісся у часі років на 60 назад.
Нечасто вже побачиш такий раритет.
Будівлі стоять овалом, у центрі якого, схоже, якийсь інопланетний винищувач.
Королева усіх хатин.
У кінці я догулював берегом Мурафи біля греблі. Будівля млина зараз використовується Мазурівською ГЕС.
Міні-водоспад за шлюзом.
І за греблею.
Річкові рукави.
Звідси видно Чернівці, зокрема костел.
…як і з недобудованого мосту.
Старенький, але діючий міст.
Їжач… тобто Мазурівка в тумані.
У Борівці це, по-перше, цукровий завод. Але не тільки він.
Заводський корпус виринає з-за повороту дещо раптово. Акуратний, величний і похмурий, оточений виразною кам’яною стіною, він нагадує середньовічний замок.
Щоб потрапити до нього, треба обійти цю стіну, яка півколом розтягнулась через увесь центр села. За сільрадою нарешті з’являться ворота.
За ворітьми мене зустріли пару недоброзичливих песиків, але, як виявилось, вони охороняли стоянку сільгосптехніки, що наліво. Нам же треба йти прямо.
Село Борівка Чернівецького району Вінницької області відоме з 1576 року. За часи свого існування належало цілій купі поміщицьких родин, серед яких як відомі (Конецпольські, Любомирські), так і бозна-хто.
Найдовше Борівкою володів рід Маньковських - з 1801 року до жовтневого перевороту. Саме за їх панування тут побудували дві найбільші цікавинки - палац та каплицю-усипальницю. На жаль, і те, і інше, було знищено більшовиками.
Завод же з’явився в селі ще у другій половині 18 ст. і був від початку чавуноливарним. Під час повстання за незалежність Польщі 1863-65 років, окрім звичних сільськогосподарських предметів, він почав виробляти зброю.
Повстання подавили, Емеріка Маньковського, тодішнього власника села, прижали до стінки. Його ж здали і селяни (судячи з усього, він був не надто гуманним паном). Емерік продав завод французькій фірмі Бекерс, яка одразу ж переобладнала його на цукровий.
Тим не менш, упертий шляхтич знову став на ноги, і почав різними бюрократичними способами намагатись витіснити французів і відбити завод назад. Їхня тяжба продовжувалась, можливо, аж до 1917-18 років, по яких не стало тут ні Бекерсів, ні пана Емеріка. Тоді ж закрився і завод.
Крізь вікна другого поверху видно чудово збережені металеві каркаси під дахом.
Деінде через ґрати можна зазирнути всередину.
Ранньої весни мене сюди привело бажання розвіятись після важкого робочого тижня. Вийшло вдало - поки на деревах і кущах немає зелені, був шанс краще роздивитись будівлі.
Навіть стіни поросли деревцями.
Трошки кріпоти, а саме гігантський старий глобус.
На території є ще повно старовинних заводських будівель.
Ось ця - використовується, отже, маємо надію, буде жити.
Від центру села дороги розходяться у трьох напрямках, і у кожному можна знайти щось варте уваги. У східну сторону, на Томашпіль, є старий млин на березі річки.
Річка Бушинка.
Раз ми вже дійшли до води, варто ще раз згадати про палац. У 70-х роках 19 ст. Наполеон Орда зобразив його на березі нині неіснуючого ставка. З правого краю видніються шпилі готичної усипальниці.
Ніщо не нове у цьому світі, і зацікавлені люди давно встановили координати палацу - по той бік річки, поряд із сучасним дитсадком. Я ж не став шукати місце заради місця, зосередившись на тому, що ще можна побачити на власні очі.
А ще треба було з запасом повернутись у райцентр, Чернівці, аби устигнути на останній автобус до Вінниці о 15:15. Інакше - біда. Готелів, як розумієте, тут немає. Мабуть, недостатній туристичний потік для їх рентабельності. Ех, а чи набереться тут узагалі туристів хоча б чоловік 5 на рік?
У південному напрямку, в сторону Моївки, надибав ось таке.
Якесь священне християнське джерело, інформацію про котре годі й шукати. Надпис зверху «Пийте воду на здоров’я, гроші в криничку не кидайте».
При джерелі утворився ставок.
Коло хатинки крутився самотній чорнодзьобий лебідь.
Є навіть цивілізація у вигляді катамарану. Неочікувано приємне місце.
Ще далі понад тією ж дорогою стоїть церква.
За котрою серед хащів та сміття ще можна розгледіти старезні безіменні хрести, під якими спочили ті, хто, напевно, бачив наживо і Маньковських, і палац, і Золотий вік Борівки узагалі.
Нарешті вибираємось на західний, чернівецький напрямок. Тут кидається у вічі шикарний будинок культури, який раніше явно мав інше призначення.
У Чернівцях у мене було ще пару годин. За рік до того облазив це містечко уздовж і впоперек, але воно усе одно змогло ще раз мене здивувати. Забрів на непрацюючий ринок (що може бути цікавого на ринку, правда?) і раптом перенісся у часі років на 60 назад.
Нечасто вже побачиш такий раритет.
Будівлі стоять овалом, у центрі якого, схоже, якийсь інопланетний винищувач.
Королева усіх хатин.
У кінці я догулював берегом Мурафи біля греблі. Будівля млина зараз використовується Мазурівською ГЕС.
Міні-водоспад за шлюзом.
І за греблею.
Річкові рукави.
Звідси видно Чернівці, зокрема костел.
…як і з недобудованого мосту.
Старенький, але діючий міст.
Їжач… тобто Мазурівка в тумані.