Сміла
Насправді у Смілі побували мільйони українців, хоча, найпевніше, і не підозрюють про це. Мало які поїзди не проходять через тутешню станцію. А що станція називається іменем Шевченка, то, думають вони, і поселення при ній буде Шевченкове чи якось так. Ще й знаходиться вокзал аж на окраїні міста.
Ті, хто все ж дістався трохи далі вокзалу, переважно виносять враження, що це - депресивне місто, де немає на що дивитись. Спробую трохи розвінчати ці міфи; тим більше насправді-то Сміла хороша.
Але почну таки з вокзалу.
В другій половині 19 ст. в Російській Імперії планувалась до будівництва залізнична гілка із Фастова до Знам’янки. У початкових планах вона мала проходити не через Смілу, але тут втрутився тодішній міністр шляхів сполучення Володимир Олексійович Бобринський.
Граф Бобринський володів на той момент Смілою і цукровими заводами побіля неї, але це лише збіг обставин:) Таким чином коло містечка з’явилась станція, яка з часом стала одним з найбільших транспортних вузлів України, а саме місто виросло до третього за величиною у Черкаської області.
У 1930-ті року станцію, названу прізвищем її засновника, «за проханнями трудящих» перейменували на честь Шевченка. Пам’ятник Тарасу Григоровичу стоїть на площі перед вокзалом із боку міста, а його лисина є явно найулюбленішим містом для тусні місцевих голубів.
Бобринські, які відіграли ключову роль в історії міста, в радянські часи були забуті. Розквіт Сміли почався ще за Олексія Олексійовича, батька Володимира, який відкрив тут перший в Україні цукровий завод, на основі якого скоро виріс цілий промисловий комплекс.
Із приходом Незалежності на вокзалі з’явився барельєф на честь його засновника. Також унаслідок декомунізації місто обзавелось вулицею Родини Бобринських та бульваром Бобринського.
Елементи декору Південного вокзалу.
Станція велика і сучасна, але некомфортна. І річ не стільки у віддаленості від центру міста, скільки у специфічному контингенті людей, який традиційно присутній у таких місцях.
Паровоз, поставлений на вічну стоянку на честь 100-ліття станції.
Композиція недалеко від вокзалу. Той незручний момент, коли навіть у статуї є дівчина, а у мене нема.
Ще трохи далі є симпатична церква.
Для огляду наступної цікавинки довелось навіть покинути межі міста, і відправитись у суміжне село Мала Смілянка. Там можна помилуватись на живописне озерце у старому кар’єрі.
Із декількох варіантів як сюди дістатись, я вибрав міський автобус + 2 км пішки. Міський транспорт у Смілі узагалі мені здався дуже зручним і продуманим, як для райцентру.
Два неба.
Від крайніх хат села озеро відділяється річечкою Гнилий Ташлик.
А це уже Тясмин у межах міста. Кінець серпня, вода геть позеленіла.
Непривабливість Сміли для широкого загалу, найпевніше, зумовлена великими промзонами, які тут скрізь. Важко уявити, щоб при їх плануванні хтось піклувався тим, аби комусь було зручно у майбутньому оглядати місто. Навіть маєток Бобринських, який не дожив до наших днів, стояв просто поруч із рафінадним заводом.
Щоб дістатись, наприклад, цього озерця з острівком, треба знайти непримітний провулочок між черговою промкою і стадіоном. Колись тут був парк при маєтку.
Модернова будівля технікуму.
Ми уже майже в центрі, отже, старовинних будинків навколо стає більше.
Історичне обличчя старого міста формувалось у роки промислового і залізничного буму більш ніж 100 років тому. Будівля чоловічої гімназії з указаними на фасаді роками будівництва.
Поруч - ліцей (раніше - жіноча гімназія) 1909 року, який я одразу ж охрестив для себе найгарнішим будинком Сміли.
Центральна площа.
Міста-побратими.
Статуя дівчини, що дала назву місту. За легендами, яких є ціла купа варіацій, вона провела в тил ворога / очолила атаку / оборону проти татар / монголо-татар / поляків / гайдамаків. У більшості легенд дівчина загинула від стріли, а її ім’я лишилось невідомим.
У руках скульптура тримає зламану стрілу, що символізує перемогу добра над злом.
Вона ж зображена на гербі міста, котрий може впасти вам у погляд на міськраді, вокзалі і деяких інших будівлях.
Колишня контора Петербурзького ощадного банку, іще один чудовий старовинний будинок. Зараз його приміщення займає краєзнавчий музей.
Пожежна каланча.
Далі я вирушив до «польського» кладовища на колишній замковій горі.
Подейкують, свого часу його скульптурні композиції не поступались Личакову, але вандали, мародери і невблаганний час усе понищили. Кладовище абсолютно здичавіло і заросло зеленню, звідусіль його оточили заплутані вулиці приватного сектору. Якби не попереднє кропітке вивчення Вікімапії і панорам Гугла, фіг би я його знайшов.
Пам’ятник визволителям міста - схоже, єдине, за чим тут хоч трохи доглядають.
Кладовище насправді інтернаціональне, а польським названо, бо тут знаходився замок Любомирських. Знищений гайдамаками Залізняка, він більше не відбудовувався. Від замкової гори у різних напрямках відходили підземні ходи, і це ще одна маловідома та страшенно цікава сторінка історії і сучасності Сміли.
На замковому пагорбі поховані вихідці із Скандинавії, Голландії, Німеччини, декілька відомих свого часу особистостей… Я ж обмежився знімками пари цікавих пам’ятників по дорозі до меморіалу. Інші стежки тут заросли, а дертись напролом через могили не хотілось.
Нижче замкової гори розташований великий парк, розділений на верхній і нижній. У Нижньому уваги заслуговує система водойм, утворених на рукаві Тясмина. Місце трішки дикувате, але все одно затишне.
У Верхньому парку обов’язково варто оглянути величний Успенський костел 1818-27 років будівництва.
Його доля у минулому столітті типова для українських костелів - тут було зерносховище, будинок культури, бібліотека… У 2000 році повернутий вірянам, відтоді триває затяжна реконструкція, свої корективи у яку внесла пожежа 2002 року.
Зараз він обнесений суцільним парканом, тому фотографував як доведеться.
Через дорогу від парку починається велике водосховище на Тясмині.
Покровський собор 1859 року на тій стороні.
Великий штучний став у центрі міста із церквою на березі. Жителі і гості Тернополя, і не кажіть, що ви не відчули зараз дежавю.
Навіть район по інший бік річки називається так само - Загребелля. На Загребеллі уваги заслуговує хіба що великий єврейський цвинтар.
Собор зблизька і зсередини. Місцеві жебраки неймовірно нахабні.
Дзвіниця.
А закінчу я тим же, з чого починав - залізничною станцією, тільки уже вечірньою.
Хол Південного вокзалу.
Уважні читачі помітять вуличного музиканта під паровозом.
Якщо є Південний вокзал, десь має бути і Північний, спитаєте ви? А от до мене ця думка прийшла занадто пізно, аж коли туди подали мій поїзд. Тоді я і узнав, що він є, та ще й не так вже близького до Південного. Його будівля також красива, але я, на радості що встиг, одразу заскочив до свого вагону. Тому - уже якось іншим разом.
Ті, хто все ж дістався трохи далі вокзалу, переважно виносять враження, що це - депресивне місто, де немає на що дивитись. Спробую трохи розвінчати ці міфи; тим більше насправді-то Сміла хороша.
Але почну таки з вокзалу.
В другій половині 19 ст. в Російській Імперії планувалась до будівництва залізнична гілка із Фастова до Знам’янки. У початкових планах вона мала проходити не через Смілу, але тут втрутився тодішній міністр шляхів сполучення Володимир Олексійович Бобринський.
Граф Бобринський володів на той момент Смілою і цукровими заводами побіля неї, але це лише збіг обставин:) Таким чином коло містечка з’явилась станція, яка з часом стала одним з найбільших транспортних вузлів України, а саме місто виросло до третього за величиною у Черкаської області.
У 1930-ті року станцію, названу прізвищем її засновника, «за проханнями трудящих» перейменували на честь Шевченка. Пам’ятник Тарасу Григоровичу стоїть на площі перед вокзалом із боку міста, а його лисина є явно найулюбленішим містом для тусні місцевих голубів.
Бобринські, які відіграли ключову роль в історії міста, в радянські часи були забуті. Розквіт Сміли почався ще за Олексія Олексійовича, батька Володимира, який відкрив тут перший в Україні цукровий завод, на основі якого скоро виріс цілий промисловий комплекс.
Із приходом Незалежності на вокзалі з’явився барельєф на честь його засновника. Також унаслідок декомунізації місто обзавелось вулицею Родини Бобринських та бульваром Бобринського.
Елементи декору Південного вокзалу.
Станція велика і сучасна, але некомфортна. І річ не стільки у віддаленості від центру міста, скільки у специфічному контингенті людей, який традиційно присутній у таких місцях.
Паровоз, поставлений на вічну стоянку на честь 100-ліття станції.
Композиція недалеко від вокзалу. Той незручний момент, коли навіть у статуї є дівчина, а у мене нема.
Ще трохи далі є симпатична церква.
Для огляду наступної цікавинки довелось навіть покинути межі міста, і відправитись у суміжне село Мала Смілянка. Там можна помилуватись на живописне озерце у старому кар’єрі.
Із декількох варіантів як сюди дістатись, я вибрав міський автобус + 2 км пішки. Міський транспорт у Смілі узагалі мені здався дуже зручним і продуманим, як для райцентру.
Два неба.
Від крайніх хат села озеро відділяється річечкою Гнилий Ташлик.
А це уже Тясмин у межах міста. Кінець серпня, вода геть позеленіла.
Непривабливість Сміли для широкого загалу, найпевніше, зумовлена великими промзонами, які тут скрізь. Важко уявити, щоб при їх плануванні хтось піклувався тим, аби комусь було зручно у майбутньому оглядати місто. Навіть маєток Бобринських, який не дожив до наших днів, стояв просто поруч із рафінадним заводом.
Щоб дістатись, наприклад, цього озерця з острівком, треба знайти непримітний провулочок між черговою промкою і стадіоном. Колись тут був парк при маєтку.
Модернова будівля технікуму.
Ми уже майже в центрі, отже, старовинних будинків навколо стає більше.
Історичне обличчя старого міста формувалось у роки промислового і залізничного буму більш ніж 100 років тому. Будівля чоловічої гімназії з указаними на фасаді роками будівництва.
Поруч - ліцей (раніше - жіноча гімназія) 1909 року, який я одразу ж охрестив для себе найгарнішим будинком Сміли.
Центральна площа.
Міста-побратими.
Статуя дівчини, що дала назву місту. За легендами, яких є ціла купа варіацій, вона провела в тил ворога / очолила атаку / оборону проти татар / монголо-татар / поляків / гайдамаків. У більшості легенд дівчина загинула від стріли, а її ім’я лишилось невідомим.
У руках скульптура тримає зламану стрілу, що символізує перемогу добра над злом.
Вона ж зображена на гербі міста, котрий може впасти вам у погляд на міськраді, вокзалі і деяких інших будівлях.
Колишня контора Петербурзького ощадного банку, іще один чудовий старовинний будинок. Зараз його приміщення займає краєзнавчий музей.
Пожежна каланча.
Далі я вирушив до «польського» кладовища на колишній замковій горі.
Подейкують, свого часу його скульптурні композиції не поступались Личакову, але вандали, мародери і невблаганний час усе понищили. Кладовище абсолютно здичавіло і заросло зеленню, звідусіль його оточили заплутані вулиці приватного сектору. Якби не попереднє кропітке вивчення Вікімапії і панорам Гугла, фіг би я його знайшов.
Пам’ятник визволителям міста - схоже, єдине, за чим тут хоч трохи доглядають.
Кладовище насправді інтернаціональне, а польським названо, бо тут знаходився замок Любомирських. Знищений гайдамаками Залізняка, він більше не відбудовувався. Від замкової гори у різних напрямках відходили підземні ходи, і це ще одна маловідома та страшенно цікава сторінка історії і сучасності Сміли.
На замковому пагорбі поховані вихідці із Скандинавії, Голландії, Німеччини, декілька відомих свого часу особистостей… Я ж обмежився знімками пари цікавих пам’ятників по дорозі до меморіалу. Інші стежки тут заросли, а дертись напролом через могили не хотілось.
Нижче замкової гори розташований великий парк, розділений на верхній і нижній. У Нижньому уваги заслуговує система водойм, утворених на рукаві Тясмина. Місце трішки дикувате, але все одно затишне.
У Верхньому парку обов’язково варто оглянути величний Успенський костел 1818-27 років будівництва.
Його доля у минулому столітті типова для українських костелів - тут було зерносховище, будинок культури, бібліотека… У 2000 році повернутий вірянам, відтоді триває затяжна реконструкція, свої корективи у яку внесла пожежа 2002 року.
Зараз він обнесений суцільним парканом, тому фотографував як доведеться.
Через дорогу від парку починається велике водосховище на Тясмині.
Покровський собор 1859 року на тій стороні.
Великий штучний став у центрі міста із церквою на березі. Жителі і гості Тернополя, і не кажіть, що ви не відчули зараз дежавю.
Навіть район по інший бік річки називається так само - Загребелля. На Загребеллі уваги заслуговує хіба що великий єврейський цвинтар.
Собор зблизька і зсередини. Місцеві жебраки неймовірно нахабні.
Дзвіниця.
А закінчу я тим же, з чого починав - залізничною станцією, тільки уже вечірньою.
Хол Південного вокзалу.
Уважні читачі помітять вуличного музиканта під паровозом.
Якщо є Південний вокзал, десь має бути і Північний, спитаєте ви? А от до мене ця думка прийшла занадто пізно, аж коли туди подали мій поїзд. Тоді я і узнав, що він є, та ще й не так вже близького до Південного. Його будівля також красива, але я, на радості що встиг, одразу заскочив до свого вагону. Тому - уже якось іншим разом.