Маріуполь, частина 2. Фабрика хмар
Традиційно і часто незаслужено вважається, що промислові міста не мають власного обличчя й нічим не можуть бути цікавими туристам. Хоча насправді навіть заводи й фабрики іноді виявляються не менш грандіозними та вражаючими, ніж готичні собори й середньовічні замки. Принаймні для мене.
1. Маріуполю у цьому плані «пощастило» аж двічі - тут знаходяться одразу два металургійні заводи повного циклу, які візуально являють із себе чи не найбільш ефектні промислові споруди. А що знаходиться місто на березі моря, то така комбінація робить його чи не взагалі унікальним, принаймні в межах колишнього СРСР.
2. Тому сідаємо в новенький муніципальний автобус і їдемо на центральний автовокзал, хоча сам по собі він зараз і не потрібен. Вулиця Куїнджі, що проходить повз нього, пряма як стріла, що аж видно висотки зі шпилями на її початку, де вони виступають своєрідними воротами з Театральної площі:
3. Там же недалеко знайшовся мурал.
4. Але мені треба на два квартали назад і звідти повернути на схід по вулиці Шевченка, котра веде в сторону Кальміуса. Із перехрестя Шевченка та Торгової відкривається канонічна панорама «Азовсталі». І так, вона дійсно неймовірна.
5. Підійдемо трохи ближче:
6. Якщо здалеку здається, що комбінат затуляє собою весь світ, то при наближенні не менше заворожують деталі. У мене в голові не вкладається, як це все можна просто так зібрати докупи, не кажучи, щоб воно ще й запрацювало.
7. А воно таки працює, про що весь час нагадує народженням димних хмар із заводських труб. Хоча ось це - «всього-то» водяний пар, судячи з кольору:
8. Від житлової частини комбінат відділений широкою долиною Кальміуса, нереально зеленою з урахуванням того, що відбувається поруч.
9.
10. За течією вид перекривається старим неробочим мостом. До впадіння в Азовське море з цієї точки річці залишається ще кілометри півтора.
11. Пам’ятник загиблим і зниклим у Другій світовій працівникам «Азовсталі» біля прохідної:
12. Із мосту видно навіть місцезнаходження центру, завдяки собору і тим самим будинкам зі шпилями.
13. Якась новенька церква в іншій стороні, схоже, навіть дерев’яна.
14. А над тим усім продовжує диміти й чадити неймовірний металевий монстр. Так виглядає плата за зовнішнє благополуччя і 7% частки промисловості всієї України.
15. Хоча найтяжче там взимку, коли весь цей смог може затримуватися над містом у вигляді вологого токсичного туману. У теплу пору його все ж швидко розвіюють степові вітри. У якийсь момент вітер від заводу повернув у мою сторону і я довго не міг зрозуміти, чи справді від цього з’явився незрозумілий кислуватий присмак у роті, чи я сам його вигадав. Так і оздоровлювався якийсь час неповторним маріупольським повітрям, поки нарешті не спіймав на фото на тлі «Азовсталі» трамвай (як на зло, ходять вони там нечасто).
16. Шукати спеціально видові точки на другий комбінат я взагалі-то не збирався, але в цьому місті вони самі тебе знаходять. Варто було добре висунутись із балкона квартири, а він виходив на проспект Металургів, і в його перспективі видно другого монстра. Зветься він іменем Ілліча, причому легально: в рамках декомунізації його хитро присвятили на честь Зота Ілліча Некрасова, вченого у галузі доменного виробництва.
17. А потім я пішов до вежі. І на вежу.
18. Я вже говорив, що Маріуполь має щось спільне з усіма важливими для мене містами, і з Вінницею його споріднює водонапірна вежа в самісінькому центрі. Збудували її в 1909-10 роках за проектом датсько-німецького архітектора Віктора Нільсена, про якого вже теж згадував. Варто зазначити, що тут він сам трохи себе сплагіатив, бо дуже схожа вежа також його авторства з’явилася раніше у Рибінську. Я застав її нижній ярус у риштуванні, тому для фото довелося трохи обрізати низ. Що прикро для мене, зняли його буквально через тиждень. Не могли закінчити трохи швидше.
19. Поруч є пішохідна зона з дракончиком, а під самою вежею - міні-пам’ятник Нільсену, котрого я чи не помітив під риштуванням, чи його ще взагалі не було на місці.
20. Зараз там діє креативний простір «Вежа», що займається організацією виставок, концертів та екскурсій.
21. І всередину теж можна потрапити. Формально щодня з 10:00 до 19:00, але на час екскурсій може виявитися зачинено, тому краще зателефонувати заздалегідь і записатися на конкретний час, що я і зробив. В інтер’єрі досі є артефакти первісного призначення, хоча для водогону вежа не використовується дуже давно, і чого замість нього тільки не було. Останнім перед музеєфікацією навіть «Приватбанк» тут попрацював.
22. Після коротенької екскурсії вас відпускають нагору. Одні лише гвинтові сходи - то завжди любов:
23.
24. А на найвищому ярусі знаходиться оглядовий майданчик на всі чотири сторони. Вікна задраєні, тому фото будуть з бліками, та що поробиш. На першому видно чергову пару будинків-воріт (з Театральної площі на проспект Миру) і моречко.
25. Телевежа з колосальною висотою 208 метрів на тлі спорткомплексу «Іллічівець»:
26. Морський порт.
27. Уже знайомі будинки-зі-шпилями і звалище «Азовсталі».
28. Маріупольські житлові райони - це 50 відтінків сірого з 5, 9 і 14 поверхів. Звертають на себе увагу хіба що масою зелені, дуже доречної для місцевої екології.
29.
30. А це 50 відтінків труб.
31. Та комбінат ім. Ілліча, хоч і частково перекритий арматурою якоїсь висотки. Між іншим, якщо «Азовсталь» існує з 1930 року, то її побратим веде свою історію з 1897, а заснували його взагалі бельгійці з американцями як «Товариство «Російський Провіданс»».
32.
33. Поруч із цим усім максимально неочікувано побачити Свято-Покровський храм (2011), що підступає до вежі впритул і з її вершечку явно краще виглядає, ніж із землі.
Історичний центр міста і майже все цікаве знаходиться на правому березі Кальміуса, але в Маріуполі є і Лівий берег. Їхати туди трохи довго, переважно за рахунок об’їзду неосяжної «Азовсталі». Та все ж заради короткого знайомства зганяв.
34. Лівий берег прогримів у новинах 24 січня 2015 року, коли йому прилетіло з «градів» бойовиків, унаслідок чого загинуло 29 мирних мешканців і близько сотні отримали травми. Реальність така, що вбивці так і залишились недосяжними й продовжують будувати свій руцкій мір на окупованих територіях, затримали лише місцевого навідника, та й той уже встиг вийти на волю за «законом Савченко». Такі справи. Правда, відбувалося то все на мікрорайоні Східний, від якого я опинився досить далеко. Так то звичайні житлові квартали промислового міста.
35. З артефактами як сучасності, так і недалекого минулого.
36.
37. Я ж ішов до моря, звісно. Уже знайома гора «Азовсталі» звідси виглядає особливо фактурно:
38.
39. Дуже цікаві відстійники хімікатів, завдяки кольору води. Натуральні ж Мальдіви!
40. Та хай там як би не було, навіть наймілкіше в світі й підкопчене комбінатами Азовське море - все одно повноцінне море:
41.
42. Над пляжами здіймаються висотки Лівого берега у тих самих сірих тонах. Нічого цікавого в архітектурному плані тут немає.
43. Зате колориту - хоч відбавляй:
44. І вони там точно знали, коли я буду готовий робити фото, та вчасно привідкрили отой портал у пекло з веселим оранжевим димком. Курортний Маріуполь у поєднанні з його техногенними красотами виглядає як еталонний постмодернізм:
45.
46. А смішна глибина моря дозволяє людям ходити буквально по воді на пристойній відстані від пляжу.
47. Дорогою на Лівий берег запримітив із вікна автобуса ще один оглядовий майданчик, на вигині Набережної вулиці в її найпівнічнішій точці. Тут і панорама комбінату ім. Ілліча, а перед нею - маленька річка Кальчик, що правіше кадру впадає у Кальміус:
48. І труби тильної сторони «Азовсталі»:
49. І домінанти середмістя, пізнавані за уже знайомим контурами церкви та будинків-зі-шпилями.
1. Маріуполю у цьому плані «пощастило» аж двічі - тут знаходяться одразу два металургійні заводи повного циклу, які візуально являють із себе чи не найбільш ефектні промислові споруди. А що знаходиться місто на березі моря, то така комбінація робить його чи не взагалі унікальним, принаймні в межах колишнього СРСР.
2. Тому сідаємо в новенький муніципальний автобус і їдемо на центральний автовокзал, хоча сам по собі він зараз і не потрібен. Вулиця Куїнджі, що проходить повз нього, пряма як стріла, що аж видно висотки зі шпилями на її початку, де вони виступають своєрідними воротами з Театральної площі:
3. Там же недалеко знайшовся мурал.
4. Але мені треба на два квартали назад і звідти повернути на схід по вулиці Шевченка, котра веде в сторону Кальміуса. Із перехрестя Шевченка та Торгової відкривається канонічна панорама «Азовсталі». І так, вона дійсно неймовірна.
5. Підійдемо трохи ближче:
6. Якщо здалеку здається, що комбінат затуляє собою весь світ, то при наближенні не менше заворожують деталі. У мене в голові не вкладається, як це все можна просто так зібрати докупи, не кажучи, щоб воно ще й запрацювало.
7. А воно таки працює, про що весь час нагадує народженням димних хмар із заводських труб. Хоча ось це - «всього-то» водяний пар, судячи з кольору:
8. Від житлової частини комбінат відділений широкою долиною Кальміуса, нереально зеленою з урахуванням того, що відбувається поруч.
9.
10. За течією вид перекривається старим неробочим мостом. До впадіння в Азовське море з цієї точки річці залишається ще кілометри півтора.
11. Пам’ятник загиблим і зниклим у Другій світовій працівникам «Азовсталі» біля прохідної:
12. Із мосту видно навіть місцезнаходження центру, завдяки собору і тим самим будинкам зі шпилями.
13. Якась новенька церква в іншій стороні, схоже, навіть дерев’яна.
14. А над тим усім продовжує диміти й чадити неймовірний металевий монстр. Так виглядає плата за зовнішнє благополуччя і 7% частки промисловості всієї України.
15. Хоча найтяжче там взимку, коли весь цей смог може затримуватися над містом у вигляді вологого токсичного туману. У теплу пору його все ж швидко розвіюють степові вітри. У якийсь момент вітер від заводу повернув у мою сторону і я довго не міг зрозуміти, чи справді від цього з’явився незрозумілий кислуватий присмак у роті, чи я сам його вигадав. Так і оздоровлювався якийсь час неповторним маріупольським повітрям, поки нарешті не спіймав на фото на тлі «Азовсталі» трамвай (як на зло, ходять вони там нечасто).
16. Шукати спеціально видові точки на другий комбінат я взагалі-то не збирався, але в цьому місті вони самі тебе знаходять. Варто було добре висунутись із балкона квартири, а він виходив на проспект Металургів, і в його перспективі видно другого монстра. Зветься він іменем Ілліча, причому легально: в рамках декомунізації його хитро присвятили на честь Зота Ілліча Некрасова, вченого у галузі доменного виробництва.
17. А потім я пішов до вежі. І на вежу.
18. Я вже говорив, що Маріуполь має щось спільне з усіма важливими для мене містами, і з Вінницею його споріднює водонапірна вежа в самісінькому центрі. Збудували її в 1909-10 роках за проектом датсько-німецького архітектора Віктора Нільсена, про якого вже теж згадував. Варто зазначити, що тут він сам трохи себе сплагіатив, бо дуже схожа вежа також його авторства з’явилася раніше у Рибінську. Я застав її нижній ярус у риштуванні, тому для фото довелося трохи обрізати низ. Що прикро для мене, зняли його буквально через тиждень. Не могли закінчити трохи швидше.
19. Поруч є пішохідна зона з дракончиком, а під самою вежею - міні-пам’ятник Нільсену, котрого я чи не помітив під риштуванням, чи його ще взагалі не було на місці.
20. Зараз там діє креативний простір «Вежа», що займається організацією виставок, концертів та екскурсій.
21. І всередину теж можна потрапити. Формально щодня з 10:00 до 19:00, але на час екскурсій може виявитися зачинено, тому краще зателефонувати заздалегідь і записатися на конкретний час, що я і зробив. В інтер’єрі досі є артефакти первісного призначення, хоча для водогону вежа не використовується дуже давно, і чого замість нього тільки не було. Останнім перед музеєфікацією навіть «Приватбанк» тут попрацював.
22. Після коротенької екскурсії вас відпускають нагору. Одні лише гвинтові сходи - то завжди любов:
23.
24. А на найвищому ярусі знаходиться оглядовий майданчик на всі чотири сторони. Вікна задраєні, тому фото будуть з бліками, та що поробиш. На першому видно чергову пару будинків-воріт (з Театральної площі на проспект Миру) і моречко.
25. Телевежа з колосальною висотою 208 метрів на тлі спорткомплексу «Іллічівець»:
26. Морський порт.
27. Уже знайомі будинки-зі-шпилями і звалище «Азовсталі».
28. Маріупольські житлові райони - це 50 відтінків сірого з 5, 9 і 14 поверхів. Звертають на себе увагу хіба що масою зелені, дуже доречної для місцевої екології.
29.
30. А це 50 відтінків труб.
31. Та комбінат ім. Ілліча, хоч і частково перекритий арматурою якоїсь висотки. Між іншим, якщо «Азовсталь» існує з 1930 року, то її побратим веде свою історію з 1897, а заснували його взагалі бельгійці з американцями як «Товариство «Російський Провіданс»».
32.
33. Поруч із цим усім максимально неочікувано побачити Свято-Покровський храм (2011), що підступає до вежі впритул і з її вершечку явно краще виглядає, ніж із землі.
Історичний центр міста і майже все цікаве знаходиться на правому березі Кальміуса, але в Маріуполі є і Лівий берег. Їхати туди трохи довго, переважно за рахунок об’їзду неосяжної «Азовсталі». Та все ж заради короткого знайомства зганяв.
34. Лівий берег прогримів у новинах 24 січня 2015 року, коли йому прилетіло з «градів» бойовиків, унаслідок чого загинуло 29 мирних мешканців і близько сотні отримали травми. Реальність така, що вбивці так і залишились недосяжними й продовжують будувати свій руцкій мір на окупованих територіях, затримали лише місцевого навідника, та й той уже встиг вийти на волю за «законом Савченко». Такі справи. Правда, відбувалося то все на мікрорайоні Східний, від якого я опинився досить далеко. Так то звичайні житлові квартали промислового міста.
35. З артефактами як сучасності, так і недалекого минулого.
36.
37. Я ж ішов до моря, звісно. Уже знайома гора «Азовсталі» звідси виглядає особливо фактурно:
38.
39. Дуже цікаві відстійники хімікатів, завдяки кольору води. Натуральні ж Мальдіви!
40. Та хай там як би не було, навіть наймілкіше в світі й підкопчене комбінатами Азовське море - все одно повноцінне море:
41.
42. Над пляжами здіймаються висотки Лівого берега у тих самих сірих тонах. Нічого цікавого в архітектурному плані тут немає.
43. Зате колориту - хоч відбавляй:
44. І вони там точно знали, коли я буду готовий робити фото, та вчасно привідкрили отой портал у пекло з веселим оранжевим димком. Курортний Маріуполь у поєднанні з його техногенними красотами виглядає як еталонний постмодернізм:
45.
46. А смішна глибина моря дозволяє людям ходити буквально по воді на пристойній відстані від пляжу.
47. Дорогою на Лівий берег запримітив із вікна автобуса ще один оглядовий майданчик, на вигині Набережної вулиці в її найпівнічнішій точці. Тут і панорама комбінату ім. Ілліча, а перед нею - маленька річка Кальчик, що правіше кадру впадає у Кальміус:
48. І труби тильної сторони «Азовсталі»:
49. І домінанти середмістя, пізнавані за уже знайомим контурами церкви та будинків-зі-шпилями.