Ізмаїл, частина 1. Головна вісь
Нарешті дійшли руки написати про Ізмаїл, у якому я базувався під час своєї червневої вилазки на Бессарабію і, певно, головну ціль тієї вилазки. Найбільший населений пункт регіону та його неформальна столиця, це одночасно і цивілізація з усім необхідним, щоб змінити обстановку на вихідні, і місто з історією та дуже пристойним набором пам’яток, більшість із яких у хорошому стані. За моїм суб’єктивним враженням, Ізмаїл не поступається за цікавістю райцентрам-важковаговикам типу Стрия чи Бердичева, будучи приблизно такого ж розміру. А побачити його, думається, доїздить іще менше людей, бо все ж це край світу, до якого далеко звідусіль.
1. Одна із особливостей сучасного Ізмаїла, що він має чітко домінуючу головну вулицю, де зосереджена чи не половина його пам’яток; називатись у цьому місті вона не могла б ніяк інакше, як іменем Суворова. З неї і почнемо.
2. Проспектом будемо рухатись у порядку зменшення номерів, або із глибинки до берега Дунаю, і заодно у порядку зростання концентрації цікавинок. Узагалі він має кілометрів 8 довжини, але нас цікавить тільки проміжок від площі Перемоги униз до річки. Міськвиконком, що дивиться на площу, банальний, але примітний розмірами: у 1940-54 роках місто було центром окремої Ізмаїльської області.
3. Спочатку архітектура обабіч проспекту не чіпляє, та він визначний сам по собі. Тіниста і затишна зелена зона понад два кілометри довжиною зробить честь будь-якому місту.
4. Далі трапляється пара представницьких сталінок.
5. Який же їм мати декор у Бессарабії, якщо не виноградно-урожайний:
6. Особняк Тульчианова.
7.
8. Поступово зустрічається все більше повітової архітектури. Переважно це малоповерхові будинки чи торгові лавки. І тут кидаються у вічі такі характерні для регіону колони.
9.
10.
11. Трохи осторонь дороги сховалась красива пожежна каланча, яку з усіх боків заважають сфотографувати дроти.
12.
13. Вишукані форми не сховаєш за сірою шубою:
14. Палац культури - ще одна симпатична сталінка.
15. Десь у тому ж районі надибав невеликий мурал.
16. Ще пару милих особняків…
17.
18. …один із яких займає історичний музей, на котрий у мене спочатку не було часу, а потім забув.
19. І проспект ненадовго розширюється у площу з кафедральним собором Покрови Пресвятої Богородиці (1821-31).
20. Який був би цілком типовим сам по собі, якби не розмашиста колонада, що з ходу робить його одним із найгарніших храмів області. Таким, що запам’ятається, то точно.
21.
22. З іншої сторони собору - пам’ятник самому Суворову, традиційно дуже експресивному і на коні.
23. Ще особнячки.
24.
25. Жіноча гімназія (1893), тепер школа №2.
26.
27. Ця частина проспекту найбільш представницька:
28.
29.
30.
31. Посеред скверу стоїть пам’ятник генерал-лейтенанту Сергію Тучкову, який тут підписаний як засновник Ізмаїла… з тією обмовкою, що до того місто існувало у цій точці протягом віків, і то якщо не брати до уваги грецьку колонію Антиофілас 4-5 століть… Словом, «заснував» він його так само, як Потьомкін Одесу, Сімферополь чи Севастополь. У 1812-56 роках місто називалось Тучков.
32. Один із будинків стоїть просто посеред проспекту - військовий шпиталь 1938 року, цікавий представник функціоналізму з румунськими рисами.
33. За яким - пам’ятник прикордонникам. До Румунії звідси рукою подати.
34. Іще один румунський з виду дім - агенція Російсько-Дунайського пароплавства, а нині готель, та пам’ятник морякам-дунайцям:
35. Якщо думали, що бачили вже все, то тут же поруч лелеки поселились просто на опорі ЛЕП.
36.
37. На цьому архітектурна частина проспекту закінчується, і він переростає у пішохідну зону, що веде аж до річки.
38. Із видами навкруги. По ліву руку домінує офіс Українського Дунайського пароплавства (1994), масштаби якого однозначно показують, хто у місті головний. Не знаю, як у них справи йдуть зараз, але загалом Ізмаїл виглядає явно краще, ніж на чужих фото кількарічної давнини, і думаю, від успіху цього підприємства процвітання міста залежить чи не в першу чергу.
39. Інший корпус пароплавства 50-х років куди більш представницький з виду, але з цього боку прикритий деревами, а з іншого мені то освітлення було невдале, то охорона під дверима крутилася.
40. Далі з цієї сторони будуть плавні, за якими видніється приватний сектор і одразу дві історичні церкви. Та про них іншим разом.
41. Ну а в другий бік - такі пізнавані обриси портових кранів і таке магічне під вечір небо.
42.
43. Зрештою стежка виводить на берег Дунаю, направо буде морський порт, наліво - морський вокзал. І це не опечатка, саме морський.
44. Від вокзалу понад берегом тягнеться набережна. Пришвартовані кораблики звуться «Кілія» і «Татарбунари», за назвами сусідніх райцентрів.
45. Ізмаїл лежить на березі Кілійського гирла Дунаю, яке хоч і найбільше, але тут доволі нешироке, 300-350 метрів. На тій стороні уже Румунія, яка навпроти Ізмаїлу дивиться на нас суцільним лісом.
46. Котики теж присутні.
47. Скоро обоє кучкувались довкола мене на літньому майданчику кафе, тож довелось поділитись вечерею на честь закінчення найтупішої фази карантину.
48. А там якраз і захід сонця підійшов.
49. Вдалині за поворотом Дунаю раніше знаходилась Ізмаїльська фортеця, на території якої видно ще пару церков (і про них теж іншим разом…). Десь має проглядати і мечеть, але я її з цього ракурсу упустив.
50. При денному світлі:
51. Та повернемось у вечір.
52.
53. Такий приємний у своєму теплому світлі, розмитих силуетах людей, дерев і портових кранів. Такий довгоочікуваний перший за три місяці вечір не вдома. Принаймні до нього я все ж таки зміг дожити.
54.
1. Одна із особливостей сучасного Ізмаїла, що він має чітко домінуючу головну вулицю, де зосереджена чи не половина його пам’яток; називатись у цьому місті вона не могла б ніяк інакше, як іменем Суворова. З неї і почнемо.
2. Проспектом будемо рухатись у порядку зменшення номерів, або із глибинки до берега Дунаю, і заодно у порядку зростання концентрації цікавинок. Узагалі він має кілометрів 8 довжини, але нас цікавить тільки проміжок від площі Перемоги униз до річки. Міськвиконком, що дивиться на площу, банальний, але примітний розмірами: у 1940-54 роках місто було центром окремої Ізмаїльської області.
3. Спочатку архітектура обабіч проспекту не чіпляє, та він визначний сам по собі. Тіниста і затишна зелена зона понад два кілометри довжиною зробить честь будь-якому місту.
4. Далі трапляється пара представницьких сталінок.
5. Який же їм мати декор у Бессарабії, якщо не виноградно-урожайний:
6. Особняк Тульчианова.
7.
8. Поступово зустрічається все більше повітової архітектури. Переважно це малоповерхові будинки чи торгові лавки. І тут кидаються у вічі такі характерні для регіону колони.
9.
10.
11. Трохи осторонь дороги сховалась красива пожежна каланча, яку з усіх боків заважають сфотографувати дроти.
12.
13. Вишукані форми не сховаєш за сірою шубою:
14. Палац культури - ще одна симпатична сталінка.
15. Десь у тому ж районі надибав невеликий мурал.
16. Ще пару милих особняків…
17.
18. …один із яких займає історичний музей, на котрий у мене спочатку не було часу, а потім забув.
19. І проспект ненадовго розширюється у площу з кафедральним собором Покрови Пресвятої Богородиці (1821-31).
20. Який був би цілком типовим сам по собі, якби не розмашиста колонада, що з ходу робить його одним із найгарніших храмів області. Таким, що запам’ятається, то точно.
21.
22. З іншої сторони собору - пам’ятник самому Суворову, традиційно дуже експресивному і на коні.
23. Ще особнячки.
24.
25. Жіноча гімназія (1893), тепер школа №2.
26.
27. Ця частина проспекту найбільш представницька:
28.
29.
30.
31. Посеред скверу стоїть пам’ятник генерал-лейтенанту Сергію Тучкову, який тут підписаний як засновник Ізмаїла… з тією обмовкою, що до того місто існувало у цій точці протягом віків, і то якщо не брати до уваги грецьку колонію Антиофілас 4-5 століть… Словом, «заснував» він його так само, як Потьомкін Одесу, Сімферополь чи Севастополь. У 1812-56 роках місто називалось Тучков.
32. Один із будинків стоїть просто посеред проспекту - військовий шпиталь 1938 року, цікавий представник функціоналізму з румунськими рисами.
33. За яким - пам’ятник прикордонникам. До Румунії звідси рукою подати.
34. Іще один румунський з виду дім - агенція Російсько-Дунайського пароплавства, а нині готель, та пам’ятник морякам-дунайцям:
35. Якщо думали, що бачили вже все, то тут же поруч лелеки поселились просто на опорі ЛЕП.
36.
37. На цьому архітектурна частина проспекту закінчується, і він переростає у пішохідну зону, що веде аж до річки.
38. Із видами навкруги. По ліву руку домінує офіс Українського Дунайського пароплавства (1994), масштаби якого однозначно показують, хто у місті головний. Не знаю, як у них справи йдуть зараз, але загалом Ізмаїл виглядає явно краще, ніж на чужих фото кількарічної давнини, і думаю, від успіху цього підприємства процвітання міста залежить чи не в першу чергу.
39. Інший корпус пароплавства 50-х років куди більш представницький з виду, але з цього боку прикритий деревами, а з іншого мені то освітлення було невдале, то охорона під дверима крутилася.
40. Далі з цієї сторони будуть плавні, за якими видніється приватний сектор і одразу дві історичні церкви. Та про них іншим разом.
41. Ну а в другий бік - такі пізнавані обриси портових кранів і таке магічне під вечір небо.
42.
43. Зрештою стежка виводить на берег Дунаю, направо буде морський порт, наліво - морський вокзал. І це не опечатка, саме морський.
44. Від вокзалу понад берегом тягнеться набережна. Пришвартовані кораблики звуться «Кілія» і «Татарбунари», за назвами сусідніх райцентрів.
45. Ізмаїл лежить на березі Кілійського гирла Дунаю, яке хоч і найбільше, але тут доволі нешироке, 300-350 метрів. На тій стороні уже Румунія, яка навпроти Ізмаїлу дивиться на нас суцільним лісом.
46. Котики теж присутні.
47. Скоро обоє кучкувались довкола мене на літньому майданчику кафе, тож довелось поділитись вечерею на честь закінчення найтупішої фази карантину.
48. А там якраз і захід сонця підійшов.
49. Вдалині за поворотом Дунаю раніше знаходилась Ізмаїльська фортеця, на території якої видно ще пару церков (і про них теж іншим разом…). Десь має проглядати і мечеть, але я її з цього ракурсу упустив.
50. При денному світлі:
51. Та повернемось у вечір.
52.
53. Такий приємний у своєму теплому світлі, розмитих силуетах людей, дерев і портових кранів. Такий довгоочікуваний перший за три місяці вечір не вдома. Принаймні до нього я все ж таки зміг дожити.
54.