Болград. Трохи ближче до краю
Як я і планував ще на початку року, мій перший виїзд з ночівлею за межі Вінниччини прийшовся на Бесарабію. Правда, сталося це на два з гаком місяці пізніше орієнтовних сподівань. І зовсім у іншій реальності. Та й хотів я на той момент зовсім не туди найбільше, але упоротість Укрзалізниці, помножена на упоротість переляканої Вінницької ОДА не залишила інших варіантів поїздів, крім як на Одещину.
1.
У місто на березі Чорного моря я приїхав ледь не опівночі і просто поруч з вокзалом завалився в брутальний готельчик з тарганами, усього на шість годин - після сезону відлюдництва з витратами лише на їжу можна було шикувати. Ті шість годин краще б витратити на сон, але йшов він погано - після місяців інформаційної паніки мандраж був такий, ніби приїхав мінімум в Африку, а не в сусідню область, і в нечасті проміжки забуття мені снилося, що я втратив пильність і поліз брудними руками до носа.
А вже рано вранці виселився і з Привозу поїхав далеко! - 240 кілометрів углиб області, притому ще не до найбільш віддаленого її райцентру, така вже Одещина велика.
2. Що цікаво, при проїзді повз Дністровський лиман дорога заходить трохи на територію Молдови. Такий собі бюджетний варіант побути хоч п’ять хвилин за кордоном у часи, коли всі кордони закриті.
3. Ну а за тим починається власне Буджак, тобто «кут», і кутом він і є, між Дунаєм та Молдовою. Пейзажі за вікном - тотальні рівнини, багато виноградників та овечих чи козиних отар.
4. Дорога на диво виявилась в ідеальному стані, тож приїхав значно швидше, ніж розраховував. У Болграді традиційне центрове зосередження автовокзал-базар-церква в суботу зранку настільки людне, що перед фінішом навіть у заторі якусь хвилину постояли.
Це місто досить молоде, веде свою історію з 1821 року, і як мінімум для України незвичне. Хоча б тим, що засноване болгарами і для болгар. Це стало можливим, коли Російська імперія дозволила їм втекти сюди з-під гніту Османської імперії. На сьогодні болгари складають майже половину населення міста. Також вагома частка гагаузів, 17%, а українців і росіян 13 і 11% відповідно.
5. Попри юний вік, у місті хороший набір пам’яток архітектури, зокрема храмів. Перший видно одразу від автовокзалу, Свято-Миколаївський 1871 року.
6.
7. Через дорогу знаходиться дуже красивий пам’ятник болгарським ополченцям (2012), що воювали проти османів у російсько-турецьку війну 1877-78 років. Ну, де ж йому ще бути, як не тут.
8. Далі пішов бродити вулицями. Щось на зразок конструктивізму:
9. Але в основному історична забудова Болграда - приземисті повітові будиночки.
10. Часто із колонами, дуже характерними для цього регіону, починаючи ще з Білгорода. І мені в них навіюється щось таке суто греко-балканське.
11. Трапляються зовсім скромні хати.
12. Вулиці міста строго перпендикулярні, тому всі поперечні дивляться на долину на сході. За долиною село Виноградівка, а там і до Молдови рукою подати.
13. Також видно озеро Ялпуг, але про нього більш детально розкажу в кінці.
14. Пару примітних будинків є коло базару, хоч їх тут традиційно незручно роздивлятись із-за дротів, реклами та скупчення людей.
15. Здається, на ось цей мені місцеві вказали як на найстаріший у місті.
16. Більш ошатні особняки (по вулиці Інзовській, якщо не плутаю).
17.
18. Звідти вирулив на Соборний бульвар - широку тінисту алею (і дійсно між двома соборами) та крихітним пам’ятником Шевченку, що губиться в її масштабах.
19. Будинок з гарматами - історико-етнографічний музей та центр болгарської культури заодно.
20. Ближче до автостанції бульвар прикрашає пам’ятник генералу Івану Інзову, фактичному засновнику Болграда.
21. У протилежному напрямку проспект розгортається у центральну площу, голу, тому розпечену й безлюдну літнього дня.
22. Тут букви «Я люблю Болград» полінились ставити, обмежились банером.
23. Цікавий сучасний монумент найсвіжішим трагічним подіям.
24.
25. Зі сходу до площі прилягає шпиталь.
26. Трохи далі навіть історична ратуша є.
27. А між ними простягається тунель із зелених насаджень, хай і світло було непідходяще для його фотографування.
28. Та черговий пам’ятник Інзову, уже третій у цій добірці і не факт, що останній у місті. За життя генерал займався піклуванням про іноземних колоністів на півдні імперії, спроектував для болгар це місто, де вони мали змогу зберегти свою мову і традиції, поки їх батьківщина була окупована Туреччиною.
Інзов заповідав поховати себе у Болграді, але помер в Одесі - тоді місцеві жителі принесли труну з його прахом сюди на руках. На старому кладовищі зберіглася церква-мавзолей, де покоїться Інзов, але то дуже далеко від центру, і я ніяк не встигав. А шкода, для Болграда то знакова точка, бо складається враження, що й досі тут генерала шанують ледь не як святого.
29. Ну і Свято-Преображенський собор.
30. Найвеличніший храм Болграду збудували в 1833-38 роках. Обрисами він дещо нагадує Ісакіївський собор у Петербурзі, а вмістити може в собі 5 тис. чоловік - третину нинішнього населення міста. Через появу такого масштабного храму у маленькому провінційному містечку навіть ходила легенда, що проектували його для Білгорода, та опечатка все зіпсувала.
31. Дах у колодязя промовисто бессарабський, що я аж за Кіцканами в той момент заскучав.
32. Двір великий, є там і зелена зона, і навіть ставок з лебедями.
33.
34. Не менш цікаві і прилеглі квартали. Там і масштабні гімназії:
35.
36. Так і простіші будинки, але зі своїм колоритом.
37.
38. І не такі вже й прості, якщо придивитись:
39. Характерні ворота:
40.
41. І взагалі місто таке промовисто південне та вальяжно-розімліле у спекотному мареві справжнього літа.
42.
43.
44. А мати тут двір без троянд, здається, взагалі непристойно.
45. Десь там же знайшов хорошу їдальню, всередину ще не пускали, але добре, що з літнім майданчиком. До того ж, pet friendly:)
46. По часу встигав збігати до озера. Приємна несподіванка по дорозі, красива пожежна каланча 19 ст.:
47. І кози тут якісь не такі, аж надто рогаті…
48. Парк при озері носить ім’я Пушкіна, не просто так, а начебто Олександр Сергійович відвідував місто у засланні, а тут висадив дуб, що й досі собі спокійно росте. Алеї парку оточені такими ж зеленими тунелями, що їх можна вважати однією з фішок міста, поруч із трояндами.
49. Це, певно, літній павільйон (1820-40), точніше, що від нього лишилося.
50. Весь парк плавно спускається до берега озера Ялпуг, найбільшого прісного в Україні - 149 кв. км. При моїй небайдужості до водойм, я не міг таке пропустити.
51. Воно дійсно велике, і штормило пристойно, відповідно до свого розміру. Не знаю, чи буває воно придатним для купання, та з вітром вода зробилась геть каламутна. Та й пересохло помітно.
52. З безпечної відстані за людьми спостерігала красуня-чапля.
53. Вцілому Ялпуг доповнив і без того хороші враження. Попри маленький розмір, Болград сприймається саме як місто, самобутнє і затишне, таке, що при нагоді хотілося б сюди повернутись. Хоча це й навряд - дуже вже воно далеко від усіх та всього…
1.
У місто на березі Чорного моря я приїхав ледь не опівночі і просто поруч з вокзалом завалився в брутальний готельчик з тарганами, усього на шість годин - після сезону відлюдництва з витратами лише на їжу можна було шикувати. Ті шість годин краще б витратити на сон, але йшов він погано - після місяців інформаційної паніки мандраж був такий, ніби приїхав мінімум в Африку, а не в сусідню область, і в нечасті проміжки забуття мені снилося, що я втратив пильність і поліз брудними руками до носа.
А вже рано вранці виселився і з Привозу поїхав далеко! - 240 кілометрів углиб області, притому ще не до найбільш віддаленого її райцентру, така вже Одещина велика.
2. Що цікаво, при проїзді повз Дністровський лиман дорога заходить трохи на територію Молдови. Такий собі бюджетний варіант побути хоч п’ять хвилин за кордоном у часи, коли всі кордони закриті.
3. Ну а за тим починається власне Буджак, тобто «кут», і кутом він і є, між Дунаєм та Молдовою. Пейзажі за вікном - тотальні рівнини, багато виноградників та овечих чи козиних отар.
4. Дорога на диво виявилась в ідеальному стані, тож приїхав значно швидше, ніж розраховував. У Болграді традиційне центрове зосередження автовокзал-базар-церква в суботу зранку настільки людне, що перед фінішом навіть у заторі якусь хвилину постояли.
Це місто досить молоде, веде свою історію з 1821 року, і як мінімум для України незвичне. Хоча б тим, що засноване болгарами і для болгар. Це стало можливим, коли Російська імперія дозволила їм втекти сюди з-під гніту Османської імперії. На сьогодні болгари складають майже половину населення міста. Також вагома частка гагаузів, 17%, а українців і росіян 13 і 11% відповідно.
5. Попри юний вік, у місті хороший набір пам’яток архітектури, зокрема храмів. Перший видно одразу від автовокзалу, Свято-Миколаївський 1871 року.
6.
7. Через дорогу знаходиться дуже красивий пам’ятник болгарським ополченцям (2012), що воювали проти османів у російсько-турецьку війну 1877-78 років. Ну, де ж йому ще бути, як не тут.
8. Далі пішов бродити вулицями. Щось на зразок конструктивізму:
9. Але в основному історична забудова Болграда - приземисті повітові будиночки.
10. Часто із колонами, дуже характерними для цього регіону, починаючи ще з Білгорода. І мені в них навіюється щось таке суто греко-балканське.
11. Трапляються зовсім скромні хати.
12. Вулиці міста строго перпендикулярні, тому всі поперечні дивляться на долину на сході. За долиною село Виноградівка, а там і до Молдови рукою подати.
13. Також видно озеро Ялпуг, але про нього більш детально розкажу в кінці.
14. Пару примітних будинків є коло базару, хоч їх тут традиційно незручно роздивлятись із-за дротів, реклами та скупчення людей.
15. Здається, на ось цей мені місцеві вказали як на найстаріший у місті.
16. Більш ошатні особняки (по вулиці Інзовській, якщо не плутаю).
17.
18. Звідти вирулив на Соборний бульвар - широку тінисту алею (і дійсно між двома соборами) та крихітним пам’ятником Шевченку, що губиться в її масштабах.
19. Будинок з гарматами - історико-етнографічний музей та центр болгарської культури заодно.
20. Ближче до автостанції бульвар прикрашає пам’ятник генералу Івану Інзову, фактичному засновнику Болграда.
21. У протилежному напрямку проспект розгортається у центральну площу, голу, тому розпечену й безлюдну літнього дня.
22. Тут букви «Я люблю Болград» полінились ставити, обмежились банером.
23. Цікавий сучасний монумент найсвіжішим трагічним подіям.
24.
25. Зі сходу до площі прилягає шпиталь.
26. Трохи далі навіть історична ратуша є.
27. А між ними простягається тунель із зелених насаджень, хай і світло було непідходяще для його фотографування.
28. Та черговий пам’ятник Інзову, уже третій у цій добірці і не факт, що останній у місті. За життя генерал займався піклуванням про іноземних колоністів на півдні імперії, спроектував для болгар це місто, де вони мали змогу зберегти свою мову і традиції, поки їх батьківщина була окупована Туреччиною.
Інзов заповідав поховати себе у Болграді, але помер в Одесі - тоді місцеві жителі принесли труну з його прахом сюди на руках. На старому кладовищі зберіглася церква-мавзолей, де покоїться Інзов, але то дуже далеко від центру, і я ніяк не встигав. А шкода, для Болграда то знакова точка, бо складається враження, що й досі тут генерала шанують ледь не як святого.
29. Ну і Свято-Преображенський собор.
30. Найвеличніший храм Болграду збудували в 1833-38 роках. Обрисами він дещо нагадує Ісакіївський собор у Петербурзі, а вмістити може в собі 5 тис. чоловік - третину нинішнього населення міста. Через появу такого масштабного храму у маленькому провінційному містечку навіть ходила легенда, що проектували його для Білгорода, та опечатка все зіпсувала.
31. Дах у колодязя промовисто бессарабський, що я аж за Кіцканами в той момент заскучав.
32. Двір великий, є там і зелена зона, і навіть ставок з лебедями.
33.
34. Не менш цікаві і прилеглі квартали. Там і масштабні гімназії:
35.
36. Так і простіші будинки, але зі своїм колоритом.
37.
38. І не такі вже й прості, якщо придивитись:
39. Характерні ворота:
40.
41. І взагалі місто таке промовисто південне та вальяжно-розімліле у спекотному мареві справжнього літа.
42.
43.
44. А мати тут двір без троянд, здається, взагалі непристойно.
45. Десь там же знайшов хорошу їдальню, всередину ще не пускали, але добре, що з літнім майданчиком. До того ж, pet friendly:)
46. По часу встигав збігати до озера. Приємна несподіванка по дорозі, красива пожежна каланча 19 ст.:
47. І кози тут якісь не такі, аж надто рогаті…
48. Парк при озері носить ім’я Пушкіна, не просто так, а начебто Олександр Сергійович відвідував місто у засланні, а тут висадив дуб, що й досі собі спокійно росте. Алеї парку оточені такими ж зеленими тунелями, що їх можна вважати однією з фішок міста, поруч із трояндами.
49. Це, певно, літній павільйон (1820-40), точніше, що від нього лишилося.
50. Весь парк плавно спускається до берега озера Ялпуг, найбільшого прісного в Україні - 149 кв. км. При моїй небайдужості до водойм, я не міг таке пропустити.
51. Воно дійсно велике, і штормило пристойно, відповідно до свого розміру. Не знаю, чи буває воно придатним для купання, та з вітром вода зробилась геть каламутна. Та й пересохло помітно.
52. З безпечної відстані за людьми спостерігала красуня-чапля.
53. Вцілому Ялпуг доповнив і без того хороші враження. Попри маленький розмір, Болград сприймається саме як місто, самобутнє і затишне, таке, що при нагоді хотілося б сюди повернутись. Хоча це й навряд - дуже вже воно далеко від усіх та всього…