Борщів і не тільки
Перший день подорожі Борщівським районом добігав свого завершення, а я сам нарешті дістався райцентру. Борщів (11 тис. населення) не є туристичним містом, але, як не крути, це тут головна цивілізація, з готелями, кафе і іншими благами 21 століття.
Знайомство з Борщевом почалось із залізничного вокзалу, хоча приїхав і не поїздом - просто він якраз на східній околиці, де я вискочив із попутки.
Сам вокзальчик типовий австро-угорський, діє і як пасажирський в тому числі: по два рази на добу в кожному напрямку через нього проходить дизель Іване-Пусте - Тернопіль.
До центру звідси кілометри півтора. Пішов, знімаючи по ходу діла що сподобалось.
Цей будинок по ідеї до тютюнової фабрики відноситься:
Ближче до середмістя зустрічаються симпатичні вілли.
Можна вийти у двері як у вікно:)
Непомітно вибрів на історичну ринкову площу. Центральна частина міста досить затишна й охайна, і взагалі воно так типово замкнене на самого себе. Що ще кидається в очі у таких малих містечках, це тотальне безлюддя навіть суботнього вечора.
Безверха ратуша = міська рада:
Декор лавки під нею:
Разом із ратушою південно-східний кут площі замикає костьол Пресвятої Трійці (1763). Вважається, що його дзвіниця перебудована з колишньої замкової вежі.
Трохи далі присутня і Успенська церква (1886) з аж надто масивною дзвіницею.
Лавка під нею ще цікавіша, на спинці відтворені обриси головних пам’яток міста. Бачив подібну в іншому південному райцентрі, Заліщиках.
Найцікавішою спорудою Борщева є Народний дім (1908), збудований за проектом Василя Нагірного. Тут працювала місцева «Просвіта» і театр Леся Курбаса, а зараз всередині краєзнавчий музей.
Районна рада і урбаністичні кури:)
Тінистою зеленою вуличкою дійшов до ще одного храму, православного собору (2006). Все цікаве у місті фактично нанизане на одну вісь із сходу на захід.
Довгий літній день дозволяв мені довести програму побаченого до абсолютного максимуму, для чого треба було мотнутися у передмістя - Висічку. Із автостанції по ідеї мав бути якийсь автобус, якщо не в саму Висічку, то орієнтовно в ту сторону, а на місці виявилось, що його сьогодні взагалі немає (і чому я не здивований…) Зважаючи, що за день уже й так протопав за відчуттям кілометрів 30, по принципу «згорів сарай - гори і хата» махнув рукою і пішов пішки, з твердим розумінням, що якщо не сьогодні, то ніколи. І пофіг, що то ще +7 кілометрів ходу тільки в одну сторону.
Це ще Борщів:
По карті Висічка геть близько, але дорога робить чималу петлю понад ставком на Нічлавці.
Присутній острівець з мостами обабіч.
А там попереду замаячила і вежа замку, заради якого туди йшов. На жаль, дощ, що збирався-збирався весь день, таки надумав і пішов.
Обігнувши по низу замковий пагорб, опинився у суміжному селі Пищатинці. Трохи побита дорога змійкою уводила вглиб села, а я йшов по ній, задаючи сам собі нецензурні риторичні питання і намагаючись згадати, що за точку поставив у навігаторі в Пищатинцях, і чи точно варто до неї йти.
Точка виявилась неоготичною католицькою капличкою початку 20 ст. Гарненька і спорожніла:
Поруч, просто через дорогу - церква св. Михаїла (1816).
А дощ тим часом перейшов у повноцінну зливу, я вертався до замкового пагорбу, і в той момент він здавався мені неприступною горою, на подолання якої вже не вистачить сил; і чого було пертись в ту Висічку, як не заради цієї гори, і що робити тепер, коли вже більше бажання прилягти в котрусь із калюж, ніж шукати стежку наверх?..
Стежка зайшлась, трохи не там, де намальована на навігаторі, кам’яниста і цілком прохідна навіть у мокрому вигляді. Пищатинці відійшли десь назад та вниз, а замкова вежа все ближче, і куди тільки поділись втома й песимізм.
Від вежі відкриваються види на село, мальовничі навіть у таку погоду.
Два храми поруч:
Від замку лишилось мало, найперше це якраз південно-східна вежа, так добре видна звідусіль.
Замчище представляє собою переважно пустир, де місцевий пастух випасав корів. За ним приблудилося двоє сільських псів, котрі у бажанні вислужитись перед ним намагались на мене напасти, а хороший дядько відганяв їх батогом і доброю лайкою.
Набагато менше лишилось від південно-західної вежі, яку тупі хіхли розваляли трактором у 1991 році, ніби як із-за аварійності. Але навіть не осилили добити, залишивши одноповерховий пеньок. З таким населенням нам і ворогів не треба.
Ще добре проглядає лінія муру:
Якщо Пищатинці лежать значно нижче пагорбу, то Висічка майже на рівні:
Пастух трохи порозказував попутно історії села, з своєї точки зору, звісно. На замчищі раніше був парк, який селяни в лихі 90-ті тупо пустили на дрова.
На захід видніється долина притоки Нічлавки, яка виступає межею між селами.
Із північної сторони лишилося трохи замкового муру.
Щодо прилеглої до нього будівлі, одні пишуть, що то конюшня початку 20 ст., інші - що колгоспна споруда радянських часів. Так чи інакше, вписується вона добре.
При виході із замчища в село нас зустрічають два храми, як концентрація усього українського звіздеца.
Костьол-усипальниця Чарковських кінця 19 ст. у радянські часи послугував складом, а зараз розвалюється нікому не потрібний. Дивовижно, як досі зберігся герб власників та вівтар:
Щось про колгосп на внутрішній стіні:
Про долю костьолу мій супутник теж пожурився, а про церкву не сказав нічого. А якби сказав, то певно, був би задоволений: відремонтували, зробили як у людей, і дах наче небо з зірочками.
Я теж нічого йому не сказав, бо навряд зміг би правильно донести свою думку. Бо бля, ну це ж капець, ну не можна храм 1763 року перетворити на такий рогулізм, її ж тупо знищили. Так-то церква дерев’яна, що ще видно по нижньому зрубу. Чи надовго?
Та це все чудово, якби не дорога назад, а я уже всьо. Тому нетипово для себе скористався таксі: перший же знайдений в інтернеті номер виявився робочим, і вони навіть пообіцяли прислати машину, і вона таки доїхала (дорога до церкви навкруги замкового пагорбу - істинний жах).
У Борщеві вечеряв не пам’ятаю що, та не борщ. Тим часом злива скінчилася, і вперше за цілий день нарешті проглянуло сонце, уже готове до відпочинку; на прощання освітило теплим сяйвом край міста та позолотило калюжі на дорогах.
Моя кімнатка в готелі була під самим дахом із вікнами на схід, до собору. Символічно над ним саме проступила бліда веселка:
Видно було звідти і південний край Борщева, нижчий за центральну частину. Там якраз клубився і розгулював туман.
А потім вони так само швидко зникли, туман та веселка, і залишилась тільки пітьма.
Знайомство з Борщевом почалось із залізничного вокзалу, хоча приїхав і не поїздом - просто він якраз на східній околиці, де я вискочив із попутки.
Сам вокзальчик типовий австро-угорський, діє і як пасажирський в тому числі: по два рази на добу в кожному напрямку через нього проходить дизель Іване-Пусте - Тернопіль.
До центру звідси кілометри півтора. Пішов, знімаючи по ходу діла що сподобалось.
Цей будинок по ідеї до тютюнової фабрики відноситься:
Ближче до середмістя зустрічаються симпатичні вілли.
Можна вийти у двері як у вікно:)
Непомітно вибрів на історичну ринкову площу. Центральна частина міста досить затишна й охайна, і взагалі воно так типово замкнене на самого себе. Що ще кидається в очі у таких малих містечках, це тотальне безлюддя навіть суботнього вечора.
Безверха ратуша = міська рада:
Декор лавки під нею:
Разом із ратушою південно-східний кут площі замикає костьол Пресвятої Трійці (1763). Вважається, що його дзвіниця перебудована з колишньої замкової вежі.
Трохи далі присутня і Успенська церква (1886) з аж надто масивною дзвіницею.
Лавка під нею ще цікавіша, на спинці відтворені обриси головних пам’яток міста. Бачив подібну в іншому південному райцентрі, Заліщиках.
Найцікавішою спорудою Борщева є Народний дім (1908), збудований за проектом Василя Нагірного. Тут працювала місцева «Просвіта» і театр Леся Курбаса, а зараз всередині краєзнавчий музей.
Районна рада і урбаністичні кури:)
Тінистою зеленою вуличкою дійшов до ще одного храму, православного собору (2006). Все цікаве у місті фактично нанизане на одну вісь із сходу на захід.
Довгий літній день дозволяв мені довести програму побаченого до абсолютного максимуму, для чого треба було мотнутися у передмістя - Висічку. Із автостанції по ідеї мав бути якийсь автобус, якщо не в саму Висічку, то орієнтовно в ту сторону, а на місці виявилось, що його сьогодні взагалі немає (і чому я не здивований…) Зважаючи, що за день уже й так протопав за відчуттям кілометрів 30, по принципу «згорів сарай - гори і хата» махнув рукою і пішов пішки, з твердим розумінням, що якщо не сьогодні, то ніколи. І пофіг, що то ще +7 кілометрів ходу тільки в одну сторону.
Це ще Борщів:
По карті Висічка геть близько, але дорога робить чималу петлю понад ставком на Нічлавці.
Присутній острівець з мостами обабіч.
А там попереду замаячила і вежа замку, заради якого туди йшов. На жаль, дощ, що збирався-збирався весь день, таки надумав і пішов.
Обігнувши по низу замковий пагорб, опинився у суміжному селі Пищатинці. Трохи побита дорога змійкою уводила вглиб села, а я йшов по ній, задаючи сам собі нецензурні риторичні питання і намагаючись згадати, що за точку поставив у навігаторі в Пищатинцях, і чи точно варто до неї йти.
Точка виявилась неоготичною католицькою капличкою початку 20 ст. Гарненька і спорожніла:
Поруч, просто через дорогу - церква св. Михаїла (1816).
А дощ тим часом перейшов у повноцінну зливу, я вертався до замкового пагорбу, і в той момент він здавався мені неприступною горою, на подолання якої вже не вистачить сил; і чого було пертись в ту Висічку, як не заради цієї гори, і що робити тепер, коли вже більше бажання прилягти в котрусь із калюж, ніж шукати стежку наверх?..
Стежка зайшлась, трохи не там, де намальована на навігаторі, кам’яниста і цілком прохідна навіть у мокрому вигляді. Пищатинці відійшли десь назад та вниз, а замкова вежа все ближче, і куди тільки поділись втома й песимізм.
Від вежі відкриваються види на село, мальовничі навіть у таку погоду.
Два храми поруч:
Від замку лишилось мало, найперше це якраз південно-східна вежа, так добре видна звідусіль.
Замчище представляє собою переважно пустир, де місцевий пастух випасав корів. За ним приблудилося двоє сільських псів, котрі у бажанні вислужитись перед ним намагались на мене напасти, а хороший дядько відганяв їх батогом і доброю лайкою.
Набагато менше лишилось від південно-західної вежі, яку тупі хіхли розваляли трактором у 1991 році, ніби як із-за аварійності. Але навіть не осилили добити, залишивши одноповерховий пеньок. З таким населенням нам і ворогів не треба.
Ще добре проглядає лінія муру:
Якщо Пищатинці лежать значно нижче пагорбу, то Висічка майже на рівні:
Пастух трохи порозказував попутно історії села, з своєї точки зору, звісно. На замчищі раніше був парк, який селяни в лихі 90-ті тупо пустили на дрова.
На захід видніється долина притоки Нічлавки, яка виступає межею між селами.
Із північної сторони лишилося трохи замкового муру.
Щодо прилеглої до нього будівлі, одні пишуть, що то конюшня початку 20 ст., інші - що колгоспна споруда радянських часів. Так чи інакше, вписується вона добре.
При виході із замчища в село нас зустрічають два храми, як концентрація усього українського звіздеца.
Костьол-усипальниця Чарковських кінця 19 ст. у радянські часи послугував складом, а зараз розвалюється нікому не потрібний. Дивовижно, як досі зберігся герб власників та вівтар:
Щось про колгосп на внутрішній стіні:
Про долю костьолу мій супутник теж пожурився, а про церкву не сказав нічого. А якби сказав, то певно, був би задоволений: відремонтували, зробили як у людей, і дах наче небо з зірочками.
Я теж нічого йому не сказав, бо навряд зміг би правильно донести свою думку. Бо бля, ну це ж капець, ну не можна храм 1763 року перетворити на такий рогулізм, її ж тупо знищили. Так-то церква дерев’яна, що ще видно по нижньому зрубу. Чи надовго?
Та це все чудово, якби не дорога назад, а я уже всьо. Тому нетипово для себе скористався таксі: перший же знайдений в інтернеті номер виявився робочим, і вони навіть пообіцяли прислати машину, і вона таки доїхала (дорога до церкви навкруги замкового пагорбу - істинний жах).
У Борщеві вечеряв не пам’ятаю що, та не борщ. Тим часом злива скінчилася, і вперше за цілий день нарешті проглянуло сонце, уже готове до відпочинку; на прощання освітило теплим сяйвом край міста та позолотило калюжі на дорогах.
Моя кімнатка в готелі була під самим дахом із вікнами на схід, до собору. Символічно над ним саме проступила бліда веселка:
Видно було звідти і південний край Борщева, нижчий за центральну частину. Там якраз клубився і розгулював туман.
А потім вони так само швидко зникли, туман та веселка, і залишилась тільки пітьма.