1941: ЗРУЙНОВАНИЙ КИЇВ ЯК ЧАСТИНА ТАКТИКИ СПАЛЕНОЇ ЗЕМЛІ
Олександр Гогун, Анатолій Кентій http://lib.oun-upa.org.ua/gogun/pub13ukr.html
Пожежі й вибухи почалися з самого моменту захоплення Києва нацистами - 19 вересня 1941 р. і 24 вересня почали вибухати будівлі на Хрещатику. Першим злетів у повітря кінотеатр на розі Хрещатика та вулиці Прорізної. Потім стали вибухати інші будівлі на тій самій вулиці. Через деякий час на купу каміння перетворився міський поштамт... Поступово, будинок за будинком, злітав у повітря весь Хрещатик.
Спроби німців загасити пожежі в центрі Києва не дали результатів, і, щоб локалізувати вогонь того спекотного вересня, вони почали підривати будівлі на сусідніх із Хрещатиком вулицях. Усього від совєтських і німецьких мін було знищено парний бік Хрещатика - від Інститутської вулиці до Бесарабки, вулиця Інститутська - до Ольгинської, вся Ольгинська, Миколаївська (тепер - архітектора Городецького), Мерінговська (зараз вул. Заньковецької), половина Лютеранської (до Банківської), Прорізна.6 Довгий час вважалося, що Київ замінували виключно представники НКВД. Можливо, ці чутки були викликані відверто негативним ставленням населення до даної силової структури, отож будь-які руйнівні дії приписувалися чекістам.
Однак, у Києві підпілля НКВД представлене було, зокрема, групою під керівництвом Івана Кудрі, якого за діяльність у нацистському тилу 8 травня 1945 р. посмертно нагороджено зіркою Героя Совєтського Союзу. А під час вересневих руйнувань саме й була знищена вщерть заповнена цінною технікою одна з явочних квартир групи Кудрі.
І в цьому не було нічого дивного. Документ з колишнього партархіву України свідчить про те, що мінування здійснено було іншою структурою - Червоною армією.
В копії довідки колишнього начальника інженерної служби штабу оборони м. Києва майора М. Чукарева «Інженерне забезпечення оборони Києва в 1941 р.», що підписана на першій сторінці або самим Чукаревим, або тим, хто опрацьовував документ (саму довідку написано в липні-серпні 1942 р.), зазначено: «На інженерний відділ штабу оборони міста Києва інженерним відділом 37 армії було покладено завдання замінувати найважливіші об'єкти міста, які супротивник може використати у своїх цілях. Цю роботу було виконано в маштабах, дозволених становищем того часу. Сотні мін вибухало з приходом частин німецької армії в місто Київ. Стіни й цілі будівлі падали на голови німецько-фашистських загарбників. 18 вересня було підірвано мости через р. Дніпро. О 14.40 того ж числа було підірвано останній, ланцюговий, міст «Євгенії Бош». Цим було відрізано можливість просування військ противника на схід через Київ. Протягом тривалого часу німці змушені були шукати шляхи відходу через р. Дніпро, що розтягувало його комунікацію».7
В питанні про те, хто ж підірвав Успенський собор Києво-Печерської Лаври, дослідники досі використовували свідчення, що його цінність невелика, бо дано його через третю особу. У своїх мемуарах колишній міністер озброєння і боєприпасів Третього рейху Альберт Шпеер, відвідавши влітку 1942 р. Київ, писав: «Мені сказали, що при Совєтах тут знаходився склад боєприпасів, який потім з невідомих причин злетів у повітря. Пізніше Геббельс розповів мені, що насправді рейхскомісар України Ерік Кох вирішив знищити символ її національної гордости й наказав підірвати церкву...»8
Однак, у розпорядженні дослідників з'явився й інший документ про трагічні події тієї осени: «Зведення про СССР № 130» начальника поліції безпеки та СД Німеччини від 7 листопада 1941 р. В ньому повідомляється: «Президент (Словаччини - А. К., О. Г.) Тісо приїздив 3 листопада 1941 року до міста Києва і відвідав собор Лаври. Він увійшов зі своїми супутниками близько 11.40 до собору і залишив манастирський двір близько 12.30. За кілька хвилин до пів на третю всередині собору почувся невеликий вибух. Один із охоронців-поліцейських, що стояли неподалік, побачив постаті трьох утікачів, їх було розстріляно. Кілька хвилин по тому всередині собору відбулася потужна детонація, яка цілковито зруйнувала будівлю собору. Масу вибухівки, цілком вірогідно, було закладено ще раніїпе. Тільки завдяки сумлінності оточуючого загону і пильній охороні всієї будівлі (тобто всього манастирського комплексу - А. К., О. Г.) вибухи не сталися раніше. Очевидно, йдеться про замах на життя президента Тісо. Троє можливих учасників замаху неможливо ідентифікувати, оскільки вони не мали при собі хоч би якихось особистих посвідчень».9
Цій інформації можна довіряти більше, аніж свідченню Йозефа Геббельса, яке дійшло до нас через Альберта Шпеера. Проте до нацистського документа, навіть внутрішнього користування, слід підходити дуже обережно.
Тісо не був першорядною особою, на яку могли полювати співробітники НКВД, армійських служб чи комуністичного підпілля. До того ж, така подія, як замах на Тісо шляхом знищення Успенського собору, могла залишити документальний слід у наступних аналогічних зведеннях СД - наприклад, могли бути зафіксовані спроби проведення розслідування, - проте в тому ж архшному фонді, де зберігається названий документ, такого сліду немає. А у згаданому зведенні взагалі немає навіть натяку на будь-які жертви з боку окупантів. Водночас у документах Центрального державного архіву України наявні свідчення очевидців про те, що іще за місяць до того, як було підірвано Успенський собор, нацисти оточили територію Лаври, почали відселяти людей, що мешкали там (близько 1 тисячі), й вивозити музейні цінності.
Отже, на жаль, цілком з'ясувати сьогодні питання про те, хто знищив стародавню українську святиню, усе ще практично неможливио. Отже, цілком точною є фраза, викарбувана на брилі біля відбудованого нині Успенського собору: «В 1941 році підірваний варварами XX століття».
Пожежі й вибухи почалися з самого моменту захоплення Києва нацистами - 19 вересня 1941 р. і 24 вересня почали вибухати будівлі на Хрещатику. Першим злетів у повітря кінотеатр на розі Хрещатика та вулиці Прорізної. Потім стали вибухати інші будівлі на тій самій вулиці. Через деякий час на купу каміння перетворився міський поштамт... Поступово, будинок за будинком, злітав у повітря весь Хрещатик.
Спроби німців загасити пожежі в центрі Києва не дали результатів, і, щоб локалізувати вогонь того спекотного вересня, вони почали підривати будівлі на сусідніх із Хрещатиком вулицях. Усього від совєтських і німецьких мін було знищено парний бік Хрещатика - від Інститутської вулиці до Бесарабки, вулиця Інститутська - до Ольгинської, вся Ольгинська, Миколаївська (тепер - архітектора Городецького), Мерінговська (зараз вул. Заньковецької), половина Лютеранської (до Банківської), Прорізна.6 Довгий час вважалося, що Київ замінували виключно представники НКВД. Можливо, ці чутки були викликані відверто негативним ставленням населення до даної силової структури, отож будь-які руйнівні дії приписувалися чекістам.
Однак, у Києві підпілля НКВД представлене було, зокрема, групою під керівництвом Івана Кудрі, якого за діяльність у нацистському тилу 8 травня 1945 р. посмертно нагороджено зіркою Героя Совєтського Союзу. А під час вересневих руйнувань саме й була знищена вщерть заповнена цінною технікою одна з явочних квартир групи Кудрі.
І в цьому не було нічого дивного. Документ з колишнього партархіву України свідчить про те, що мінування здійснено було іншою структурою - Червоною армією.
В копії довідки колишнього начальника інженерної служби штабу оборони м. Києва майора М. Чукарева «Інженерне забезпечення оборони Києва в 1941 р.», що підписана на першій сторінці або самим Чукаревим, або тим, хто опрацьовував документ (саму довідку написано в липні-серпні 1942 р.), зазначено: «На інженерний відділ штабу оборони міста Києва інженерним відділом 37 армії було покладено завдання замінувати найважливіші об'єкти міста, які супротивник може використати у своїх цілях. Цю роботу було виконано в маштабах, дозволених становищем того часу. Сотні мін вибухало з приходом частин німецької армії в місто Київ. Стіни й цілі будівлі падали на голови німецько-фашистських загарбників. 18 вересня було підірвано мости через р. Дніпро. О 14.40 того ж числа було підірвано останній, ланцюговий, міст «Євгенії Бош». Цим було відрізано можливість просування військ противника на схід через Київ. Протягом тривалого часу німці змушені були шукати шляхи відходу через р. Дніпро, що розтягувало його комунікацію».7
В питанні про те, хто ж підірвав Успенський собор Києво-Печерської Лаври, дослідники досі використовували свідчення, що його цінність невелика, бо дано його через третю особу. У своїх мемуарах колишній міністер озброєння і боєприпасів Третього рейху Альберт Шпеер, відвідавши влітку 1942 р. Київ, писав: «Мені сказали, що при Совєтах тут знаходився склад боєприпасів, який потім з невідомих причин злетів у повітря. Пізніше Геббельс розповів мені, що насправді рейхскомісар України Ерік Кох вирішив знищити символ її національної гордости й наказав підірвати церкву...»8
Однак, у розпорядженні дослідників з'явився й інший документ про трагічні події тієї осени: «Зведення про СССР № 130» начальника поліції безпеки та СД Німеччини від 7 листопада 1941 р. В ньому повідомляється: «Президент (Словаччини - А. К., О. Г.) Тісо приїздив 3 листопада 1941 року до міста Києва і відвідав собор Лаври. Він увійшов зі своїми супутниками близько 11.40 до собору і залишив манастирський двір близько 12.30. За кілька хвилин до пів на третю всередині собору почувся невеликий вибух. Один із охоронців-поліцейських, що стояли неподалік, побачив постаті трьох утікачів, їх було розстріляно. Кілька хвилин по тому всередині собору відбулася потужна детонація, яка цілковито зруйнувала будівлю собору. Масу вибухівки, цілком вірогідно, було закладено ще раніїпе. Тільки завдяки сумлінності оточуючого загону і пильній охороні всієї будівлі (тобто всього манастирського комплексу - А. К., О. Г.) вибухи не сталися раніше. Очевидно, йдеться про замах на життя президента Тісо. Троє можливих учасників замаху неможливо ідентифікувати, оскільки вони не мали при собі хоч би якихось особистих посвідчень».9
Цій інформації можна довіряти більше, аніж свідченню Йозефа Геббельса, яке дійшло до нас через Альберта Шпеера. Проте до нацистського документа, навіть внутрішнього користування, слід підходити дуже обережно.
Тісо не був першорядною особою, на яку могли полювати співробітники НКВД, армійських служб чи комуністичного підпілля. До того ж, така подія, як замах на Тісо шляхом знищення Успенського собору, могла залишити документальний слід у наступних аналогічних зведеннях СД - наприклад, могли бути зафіксовані спроби проведення розслідування, - проте в тому ж архшному фонді, де зберігається названий документ, такого сліду немає. А у згаданому зведенні взагалі немає навіть натяку на будь-які жертви з боку окупантів. Водночас у документах Центрального державного архіву України наявні свідчення очевидців про те, що іще за місяць до того, як було підірвано Успенський собор, нацисти оточили територію Лаври, почали відселяти людей, що мешкали там (близько 1 тисячі), й вивозити музейні цінності.
Отже, на жаль, цілком з'ясувати сьогодні питання про те, хто знищив стародавню українську святиню, усе ще практично неможливио. Отже, цілком точною є фраза, викарбувана на брилі біля відбудованого нині Успенського собору: «В 1941 році підірваний варварами XX століття».