(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 5]
V
«По смерті батька, - каже Тарас 81, - один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку, в люде, взяв був мене до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству».
Дійсне, як розповів і Павлів син Петро 82, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству.
«Оце, було, як оремо, - розповідав Петро, - на зеленому полі 83, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився - зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверстви. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі».
Одно слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подяковав дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському і почали вони з ним бештувати. «Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є 84!»
Тоді ото чи з власної волі, як каже Тарас 85, чи з примусу діда Івана, як розповів мені Петро Павлович, Тарас пішов вдруге в школу вже до Богорського і «поселився у його яко школяр і робітник 86». Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі, спекався ненависної йому мачухи, а у Богорського з його був робітник, що давав йому і заробіток, а до того, йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і, щоб надати йому більшого авторитету і більш прикрепити його до школи, зробив його «консулом».
«З того часу, - каже Шевченко 87, - починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було доволі не комфортабельне, - іронізує він далі. - Добре ще, коли траплялося, що хто вмре на селі, а то просто доводилося голодовати по кільки день».
Тарас знав тоді увесь Псалтир по пам’яті, читав його виразно, голосно і тямив, що людям подобається, коли над покійником читають виразно, голосно. Відав він і те, що читання над помершим Псалтиря було привілеєм дяків, а дяки часто замість себе посилали школярів. Нарешті, розумів, що дяк, людина п’яна, не завжди через підпиток спроможен читати Псалтир, значить, - охоче візьме його яко доброго читаку і посилатиме читати Псалтир. Згуртовавши все оце, бачимо, що Тарас, може, і з доброї волі пішов до дяка Богорського, щоб добувати собі мізерний заробіток.
Виразне і голосне читання Тарасове подобалося людям, його охоче кликали, де траплялася потреба читати Псалтир 88. І не було в селі поховано ні одного мреця, над яким Тарас не читав би Псалтиря 89. Коли було читання утомить хлопця, він, щоб швидше дочитати до краю, візьме, було, та на половині кафізми і почне «прийдіте поклонімося». Люде зараз христяться, б’ють поклони, а він тим часом, відвернувши від себе увагу слухачів, перегорне кільки аркушів не читаних 90. «За читання давали книш і копу грошей. Гроші брав собі дяк, а Тарасові давав з них п’ятака на бублики. Раз якось за читання Псалтиря один селянин подаровав йому ремню на пришви, але дяк одібрав яко свою власність» 91.
Заробіток Тарасів у дяка був дуже мізерний, а з того треба було одягатися і обуватися. Тим-то й нема нічого чудного, що хлопець «ходив звичайно в сірій дірявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку та чоботи і спомину не було ні влітку, ні зимою» 92. Замість шапки він сам пошив собі щось таке, що походило на польську конфедератку 93. Коли траплялося, що він приходив в Зелену Діброву до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю в голові 94. Опріч одежі, страшенно бідував він і на харчі. Богорський, звісно, п’ючи та гуляючи з Оксаною, й не гадав про їжу задля свого «консула». «Консульство», хоч і поліпшувало трохи матеріальний побут хлопця, зате ж вельми псовало його морально. Головним обов’язком «консула» було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку «консула» і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником.
Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну чи дві і то злегенька, та хватаючись швидче перечитати четверту заповідь; а хто приносив мало або зовсім не приносив хабаря, того бив боляче, читаючи повагом та зупиняючись: «Помни... день... суб... ботній» 95.
Школярів в школі було небагацько; через те самими хабарями не можна було прохарчуватися і «консул», голодуючи, мусив пускатися на інший «промисел»: він крав курей, гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам в печері на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить огонь, почали гадати, що в печері поселилася «нечиста сила», і прохали попа вигнати чортяку Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід в печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люде скинулися і зібрали скільки там грошей, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочим перш за всіх виступив Тарас; спершу громада не хотіла його пускати, жаль було, щоб там не знівечив його чортяка, а далі згодилися: «Нехай лізе, воно ще мале, до його нечиста сила не пристане». А Тарас і виду не подав, що він добре відає, що в печері тій чортяки нема, а є тільки кістки з покрадених їм птахів та поросят. Навпаки, він вдавав, що боїться лізти і казав, щоб до його прив’язали верьовку про всяк случай: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері що непевне, так буде принаймні яким робом витягти його. Люде послухалися, вволили його волю, і він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші» 96.
«Консульство» одначе не убезпечало самого Тараса від різок з рук Богорського, людини не тільки п’яної, але і жорстокої; до того ж, можна гадати, що проти його мстива мачуха під’юджувала дяка. «Тарас, як розповів П. П. Шевченко був язикатий, мовчати не вмів; бачив, що мачуха поводиться недобре, його не любить, лютує на його... він дорікав їй, що вона гуляє з дяком, а вона цьковала на його дяка. Вона і била його». Мусив він з хати тікати до школи, а в школі дяк б’є... треба знов тікати. Було так, що «доки дяк у Оксани п’є, доти Тарас у школі; дяк до школи, а Тарас в кущі, в калину до Желеха. Часом цілий день, а то й два ховається в кущах від мачухи да від дяка. Тоді сестра Ірина, як піде в яр по воду, то й однесе йому хліба, а то було і сам він підкрадеться до хати, а Ірина нишком винесе йому попоїсти 97.
Дід Тарасів Іван стратив нарешті терпець з Оксаною. Брат Тарасів Микита навчився стельмаховати і «дійшов до зросту»; дід оженив його, гадаючи, що Оксана схаменеться і не бештоватиме з дяком 98. Тим часом Тарасові з того ліпше не стало; дяк Богорський почав ще більш пиячити з своїм приятелем Іоною Лимарем. Вертаючи з читання Псалтиря, Тарас трохи що не завжди заставав в школі і Богорського, і Лимаря «мертвецьки п’яними» 99. Звісно, чим більш запивав Богорський, тим більш бив і школярів, і Тараса. Безглузда причепистість дякова зробила школярів у відносинах до нього - лукавими і мстивими. За всякої зручної нагоди школярі обдурювали свого учителя і чинили йому які тільки спроможно було пакості. «Оцей деспот, - каже Тарас, - в моєму серці закоренив на цілий мій вік глибоку огидливість до всякого надсильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце міліони разів було ображене отим нащадком деспотичних семинарій і я скінчив на тому, на чому звичайно спиняються люде беззащитні, у яких порвався терпець. Раз якось, вернувшись у школу, Тарас побачив, що Богорський - п’яний без пам’яті; тоді він ужив проти учителя власну останнього зброю - різки. Зв’язав його і вибив його різками, скільки стало дитячих сил і таким чином поквитовав з ним за його жорстокість. «З усіх пожитків п’яниці дяка Тарас уважав за річ найкоштовнішу якусь книжечку з кунштиками, себто з гравірованими малюнками. Він не встояв проти спокуси забрати нишком ту книжечку і не вважав тієї крадіжі за гріх; та серед ночі і втік з Кирилівки в Лисянку» 100.
Отож школою Богорського і скінчилася шкільна наука Тараса Шевченка 101.
ПРИМІТКИ
81 Поэмы и повести. - С. 664.
82 Неоголошений лист до мене Прокопа Шевченка [(ІЛ. - Ф. 77. - № 127. - Арк. 9 - 10, зв.)] і усний переказ Петра Павл[овича] Шевченка.
83 Цілинна земля.
84 З того ж Прокопового листа.
85 Поэмы и повести. - С. 664.
86 Ibidem.
87 Ibidem.
88 Киев[ский] телегр[аф]. - 1875. - № 25.
89 Поэмы и повести. - С. 665.
90 Киев[ский] телегр[аф]. - 1875 - № 25.
91 Поэмы и повести. - С. 665.
92 Ibidem.
93 Основа. - 1862. - Кн. III. - [С. 8].
94 Киев[ская] стар[ина]. - 1882. - Кн. IX. - [С. 562]. Замітка П. Лебединцова. [«Тарас Григорьевич Шевченко. Некоторые дополнения и поправки к его биографии»].
95 Чалый М. К. Жизнь и произведения Шевченка. - С 13
96 Киевский телегр[аф]. - 1875. - № 25 - звістки, подані Козачковським. Коли сей факт дійсне був, так не можна мені гадати, щоб той піп, що кропив печеру, був о. Кошиць, бо він був чоловік доволі освічений і не пішов би потурати забобонам темного люду. Але другий піп Іван Нестеровський, може, і спроможен був се вчинити, бо був чоловік майже без освіти: вся освіта його була в тому, що він у батька свого, попа в селі Копончах Черкаського] пов[іту] «изучился российской грамоте и цифирному уставу». (Див.: «Клировые ведомости» з Кирилов[ської] церкви)
97 З усного переказу Петра Павловича Шевченка та з листа Прокопа Микитовича Шевченка, писаного до мене [21] вересня р. 1893 [(ІЛ. - Ф. 77. - № 127. - Арк. 9 - 10, зв.)].
98 Ibidem.
99 Кобзар. - 1876. - С. XVII, автобіографія Шевченка.
100 Ibidem і Правда - 1876 - [№ 1. - С. 24]. Споминки Варфоломея Шевченка.
101 Може бути, що суд Шевченків над Богорським і осуд за жорстокість трохи не помірний. Не на те, щоб виправдувати Богорського, а єдине на те, щоб нам можна було безсторонньо судити про його, мушу сказати от що. Богорський був попович з села Верещиків (нині в Звенигородському повіті). Учився в Київській духовній семінарії, та не скінчив там науки, а дійшовши до «середньої класи риторики» і повчившись в хорі архієрейському співам і церковній службі, пішов на 24 р. свого віку дяком в село Кирилівку - р. 1824. (Див.: «Клирові відомості» церкви Кирилівської). З сього знати, що він не вельми надився до науки і освіти. Зростав він і зріс, як і всі інші школярі усіх нижчих і середніх шкіл, на «березовій каші». В школах не тільки часу Богорського, але й геть пізніше, напр[иклад], з самого початку рр. 1860 навіть у світських гімназіях різка і взагалі бійка школярів так пановала, що педагоги не гадали навіть можливим - учити не б’ючи. В ч. 73 урядового «Церковно-общественного вестника» на рік 1879 попалося мені яскраве свідоцтво того, як педагоги рр. 1830 - 1840 поводилися з школярами в духовних середніх школах. От наприклад], як ректор Лубенської [потім Полтавської] духовної школи, єромонах Полікарп Волосевич виховував школярів, призначених іти потім на села «добрими пастирями стад словесних». Школяр Дмитро Пославський раз якось не пішов до класи, говорячи, що у його хтось один чобіт украв. Ректор покликав на двір до свого рундука усіх школярів, які жили в одній з Пославським світлиці і велів усіх бити різками, допитуючись: хто вкрав чобіт? Ніхто на себе крадіжки не брав. «Та вже ж сам чобіт не втік, а хтось його да взяв! - гукнув отець ректор. - Я сіктиму кожного з вас хоч по десять разів, а таки знайду виноватого». Почалася знову сікуция по черзі; чоловіка з десять вибили вдруге; тим часом хтось знайшов чобіт, схований самим Пославським. Тоді от[ець] ректор звелів покласти Пославського серед двору і бити його усім, хто був висіченим за той чобіт: кого висікли раз, той бив Пославського пятьома ударами, а кого двічі - той десятьома. Пославського ледві живого зняли з землі. Ще гірш Волосевич власними руками катовав бурсаків тройчаткою з сириці. Пуга та раз у раз мокла у його в горілці; вийняв він її з горілки тільки тоді, коли треба було якого школяра «похрестити». «Хрестив» тройчаткою отець ректор вельми часто і менш 20 ударів ніколи не давав. Збере було школярів до свого кабінету на репетицію і велить учитися. Сам сидить на канапі, тройчатка біля його, а бурсаки на підлозі. Іншим школярам от[ець] ректор казав заздалегідь попристроювати свою одежу так, щоб вона не забирала часу на роздягання, коли доведеться тройчатці хазяйновати по тілу. Ні один школяр, хоч би як добре він учився, не виходив з кабінетних репетицій, не покоштовавши з рук отця ректора тройчатки.
За 20 рр. після того, як відаємо з півурядового «Журнала для воспитания» (1859, кн. IX), в Житомирській дітській гімназії, де вчилися діти майже само шляхти та урядників за р. 1858 з 600 гімназистів вибито різками 290. Чого ж, якої шкільної гуманності було сподіватися крепацьким дітям в сільській школі від годованця семінарських ченців! Уживання «Божої сльози» між бурсаками така звичайна річ, що й за нашого часу вона панує: тим паче панує горілка в архієрейських хорах. Таким чином, семінарія і не спроможна була виховати з Богорського нікого більш як не п’яницю-«педагога», у якого наука і різка були синоніми.
Не можна сказати, щоб і нині уживання різок і взагалі кара по тілу були навіки вже похоронені в сільських, найпаче «церковно-приходських» школах в Росії.
Попередня Наступна
V
«По смерті батька, - каже Тарас 81, - один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку, в люде, взяв був мене до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству».
Дійсне, як розповів і Павлів син Петро 82, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству.
«Оце, було, як оремо, - розповідав Петро, - на зеленому полі 83, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився - зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверстви. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі».
Одно слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подяковав дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському і почали вони з ним бештувати. «Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є 84!»
Тоді ото чи з власної волі, як каже Тарас 85, чи з примусу діда Івана, як розповів мені Петро Павлович, Тарас пішов вдруге в школу вже до Богорського і «поселився у його яко школяр і робітник 86». Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі, спекався ненависної йому мачухи, а у Богорського з його був робітник, що давав йому і заробіток, а до того, йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і, щоб надати йому більшого авторитету і більш прикрепити його до школи, зробив його «консулом».
«З того часу, - каже Шевченко 87, - починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було доволі не комфортабельне, - іронізує він далі. - Добре ще, коли траплялося, що хто вмре на селі, а то просто доводилося голодовати по кільки день».
Тарас знав тоді увесь Псалтир по пам’яті, читав його виразно, голосно і тямив, що людям подобається, коли над покійником читають виразно, голосно. Відав він і те, що читання над помершим Псалтиря було привілеєм дяків, а дяки часто замість себе посилали школярів. Нарешті, розумів, що дяк, людина п’яна, не завжди через підпиток спроможен читати Псалтир, значить, - охоче візьме його яко доброго читаку і посилатиме читати Псалтир. Згуртовавши все оце, бачимо, що Тарас, може, і з доброї волі пішов до дяка Богорського, щоб добувати собі мізерний заробіток.
Виразне і голосне читання Тарасове подобалося людям, його охоче кликали, де траплялася потреба читати Псалтир 88. І не було в селі поховано ні одного мреця, над яким Тарас не читав би Псалтиря 89. Коли було читання утомить хлопця, він, щоб швидше дочитати до краю, візьме, було, та на половині кафізми і почне «прийдіте поклонімося». Люде зараз христяться, б’ють поклони, а він тим часом, відвернувши від себе увагу слухачів, перегорне кільки аркушів не читаних 90. «За читання давали книш і копу грошей. Гроші брав собі дяк, а Тарасові давав з них п’ятака на бублики. Раз якось за читання Псалтиря один селянин подаровав йому ремню на пришви, але дяк одібрав яко свою власність» 91.
Заробіток Тарасів у дяка був дуже мізерний, а з того треба було одягатися і обуватися. Тим-то й нема нічого чудного, що хлопець «ходив звичайно в сірій дірявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку та чоботи і спомину не було ні влітку, ні зимою» 92. Замість шапки він сам пошив собі щось таке, що походило на польську конфедератку 93. Коли траплялося, що він приходив в Зелену Діброву до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю в голові 94. Опріч одежі, страшенно бідував він і на харчі. Богорський, звісно, п’ючи та гуляючи з Оксаною, й не гадав про їжу задля свого «консула». «Консульство», хоч і поліпшувало трохи матеріальний побут хлопця, зате ж вельми псовало його морально. Головним обов’язком «консула» було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку «консула» і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником.
Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну чи дві і то злегенька, та хватаючись швидче перечитати четверту заповідь; а хто приносив мало або зовсім не приносив хабаря, того бив боляче, читаючи повагом та зупиняючись: «Помни... день... суб... ботній» 95.
Школярів в школі було небагацько; через те самими хабарями не можна було прохарчуватися і «консул», голодуючи, мусив пускатися на інший «промисел»: він крав курей, гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам в печері на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить огонь, почали гадати, що в печері поселилася «нечиста сила», і прохали попа вигнати чортяку Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід в печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люде скинулися і зібрали скільки там грошей, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочим перш за всіх виступив Тарас; спершу громада не хотіла його пускати, жаль було, щоб там не знівечив його чортяка, а далі згодилися: «Нехай лізе, воно ще мале, до його нечиста сила не пристане». А Тарас і виду не подав, що він добре відає, що в печері тій чортяки нема, а є тільки кістки з покрадених їм птахів та поросят. Навпаки, він вдавав, що боїться лізти і казав, щоб до його прив’язали верьовку про всяк случай: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері що непевне, так буде принаймні яким робом витягти його. Люде послухалися, вволили його волю, і він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші» 96.
«Консульство» одначе не убезпечало самого Тараса від різок з рук Богорського, людини не тільки п’яної, але і жорстокої; до того ж, можна гадати, що проти його мстива мачуха під’юджувала дяка. «Тарас, як розповів П. П. Шевченко був язикатий, мовчати не вмів; бачив, що мачуха поводиться недобре, його не любить, лютує на його... він дорікав їй, що вона гуляє з дяком, а вона цьковала на його дяка. Вона і била його». Мусив він з хати тікати до школи, а в школі дяк б’є... треба знов тікати. Було так, що «доки дяк у Оксани п’є, доти Тарас у школі; дяк до школи, а Тарас в кущі, в калину до Желеха. Часом цілий день, а то й два ховається в кущах від мачухи да від дяка. Тоді сестра Ірина, як піде в яр по воду, то й однесе йому хліба, а то було і сам він підкрадеться до хати, а Ірина нишком винесе йому попоїсти 97.
Дід Тарасів Іван стратив нарешті терпець з Оксаною. Брат Тарасів Микита навчився стельмаховати і «дійшов до зросту»; дід оженив його, гадаючи, що Оксана схаменеться і не бештоватиме з дяком 98. Тим часом Тарасові з того ліпше не стало; дяк Богорський почав ще більш пиячити з своїм приятелем Іоною Лимарем. Вертаючи з читання Псалтиря, Тарас трохи що не завжди заставав в школі і Богорського, і Лимаря «мертвецьки п’яними» 99. Звісно, чим більш запивав Богорський, тим більш бив і школярів, і Тараса. Безглузда причепистість дякова зробила школярів у відносинах до нього - лукавими і мстивими. За всякої зручної нагоди школярі обдурювали свого учителя і чинили йому які тільки спроможно було пакості. «Оцей деспот, - каже Тарас, - в моєму серці закоренив на цілий мій вік глибоку огидливість до всякого надсильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце міліони разів було ображене отим нащадком деспотичних семинарій і я скінчив на тому, на чому звичайно спиняються люде беззащитні, у яких порвався терпець. Раз якось, вернувшись у школу, Тарас побачив, що Богорський - п’яний без пам’яті; тоді він ужив проти учителя власну останнього зброю - різки. Зв’язав його і вибив його різками, скільки стало дитячих сил і таким чином поквитовав з ним за його жорстокість. «З усіх пожитків п’яниці дяка Тарас уважав за річ найкоштовнішу якусь книжечку з кунштиками, себто з гравірованими малюнками. Він не встояв проти спокуси забрати нишком ту книжечку і не вважав тієї крадіжі за гріх; та серед ночі і втік з Кирилівки в Лисянку» 100.
Отож школою Богорського і скінчилася шкільна наука Тараса Шевченка 101.
ПРИМІТКИ
81 Поэмы и повести. - С. 664.
82 Неоголошений лист до мене Прокопа Шевченка [(ІЛ. - Ф. 77. - № 127. - Арк. 9 - 10, зв.)] і усний переказ Петра Павл[овича] Шевченка.
83 Цілинна земля.
84 З того ж Прокопового листа.
85 Поэмы и повести. - С. 664.
86 Ibidem.
87 Ibidem.
88 Киев[ский] телегр[аф]. - 1875. - № 25.
89 Поэмы и повести. - С. 665.
90 Киев[ский] телегр[аф]. - 1875 - № 25.
91 Поэмы и повести. - С. 665.
92 Ibidem.
93 Основа. - 1862. - Кн. III. - [С. 8].
94 Киев[ская] стар[ина]. - 1882. - Кн. IX. - [С. 562]. Замітка П. Лебединцова. [«Тарас Григорьевич Шевченко. Некоторые дополнения и поправки к его биографии»].
95 Чалый М. К. Жизнь и произведения Шевченка. - С 13
96 Киевский телегр[аф]. - 1875. - № 25 - звістки, подані Козачковським. Коли сей факт дійсне був, так не можна мені гадати, щоб той піп, що кропив печеру, був о. Кошиць, бо він був чоловік доволі освічений і не пішов би потурати забобонам темного люду. Але другий піп Іван Нестеровський, може, і спроможен був се вчинити, бо був чоловік майже без освіти: вся освіта його була в тому, що він у батька свого, попа в селі Копончах Черкаського] пов[іту] «изучился российской грамоте и цифирному уставу». (Див.: «Клировые ведомости» з Кирилов[ської] церкви)
97 З усного переказу Петра Павловича Шевченка та з листа Прокопа Микитовича Шевченка, писаного до мене [21] вересня р. 1893 [(ІЛ. - Ф. 77. - № 127. - Арк. 9 - 10, зв.)].
98 Ibidem.
99 Кобзар. - 1876. - С. XVII, автобіографія Шевченка.
100 Ibidem і Правда - 1876 - [№ 1. - С. 24]. Споминки Варфоломея Шевченка.
101 Може бути, що суд Шевченків над Богорським і осуд за жорстокість трохи не помірний. Не на те, щоб виправдувати Богорського, а єдине на те, щоб нам можна було безсторонньо судити про його, мушу сказати от що. Богорський був попович з села Верещиків (нині в Звенигородському повіті). Учився в Київській духовній семінарії, та не скінчив там науки, а дійшовши до «середньої класи риторики» і повчившись в хорі архієрейському співам і церковній службі, пішов на 24 р. свого віку дяком в село Кирилівку - р. 1824. (Див.: «Клирові відомості» церкви Кирилівської). З сього знати, що він не вельми надився до науки і освіти. Зростав він і зріс, як і всі інші школярі усіх нижчих і середніх шкіл, на «березовій каші». В школах не тільки часу Богорського, але й геть пізніше, напр[иклад], з самого початку рр. 1860 навіть у світських гімназіях різка і взагалі бійка школярів так пановала, що педагоги не гадали навіть можливим - учити не б’ючи. В ч. 73 урядового «Церковно-общественного вестника» на рік 1879 попалося мені яскраве свідоцтво того, як педагоги рр. 1830 - 1840 поводилися з школярами в духовних середніх школах. От наприклад], як ректор Лубенської [потім Полтавської] духовної школи, єромонах Полікарп Волосевич виховував школярів, призначених іти потім на села «добрими пастирями стад словесних». Школяр Дмитро Пославський раз якось не пішов до класи, говорячи, що у його хтось один чобіт украв. Ректор покликав на двір до свого рундука усіх школярів, які жили в одній з Пославським світлиці і велів усіх бити різками, допитуючись: хто вкрав чобіт? Ніхто на себе крадіжки не брав. «Та вже ж сам чобіт не втік, а хтось його да взяв! - гукнув отець ректор. - Я сіктиму кожного з вас хоч по десять разів, а таки знайду виноватого». Почалася знову сікуция по черзі; чоловіка з десять вибили вдруге; тим часом хтось знайшов чобіт, схований самим Пославським. Тоді от[ець] ректор звелів покласти Пославського серед двору і бити його усім, хто був висіченим за той чобіт: кого висікли раз, той бив Пославського пятьома ударами, а кого двічі - той десятьома. Пославського ледві живого зняли з землі. Ще гірш Волосевич власними руками катовав бурсаків тройчаткою з сириці. Пуга та раз у раз мокла у його в горілці; вийняв він її з горілки тільки тоді, коли треба було якого школяра «похрестити». «Хрестив» тройчаткою отець ректор вельми часто і менш 20 ударів ніколи не давав. Збере було школярів до свого кабінету на репетицію і велить учитися. Сам сидить на канапі, тройчатка біля його, а бурсаки на підлозі. Іншим школярам от[ець] ректор казав заздалегідь попристроювати свою одежу так, щоб вона не забирала часу на роздягання, коли доведеться тройчатці хазяйновати по тілу. Ні один школяр, хоч би як добре він учився, не виходив з кабінетних репетицій, не покоштовавши з рук отця ректора тройчатки.
За 20 рр. після того, як відаємо з півурядового «Журнала для воспитания» (1859, кн. IX), в Житомирській дітській гімназії, де вчилися діти майже само шляхти та урядників за р. 1858 з 600 гімназистів вибито різками 290. Чого ж, якої шкільної гуманності було сподіватися крепацьким дітям в сільській школі від годованця семінарських ченців! Уживання «Божої сльози» між бурсаками така звичайна річ, що й за нашого часу вона панує: тим паче панує горілка в архієрейських хорах. Таким чином, семінарія і не спроможна була виховати з Богорського нікого більш як не п’яницю-«педагога», у якого наука і різка були синоніми.
Не можна сказати, щоб і нині уживання різок і взагалі кара по тілу були навіки вже похоронені в сільських, найпаче «церковно-приходських» школах в Росії.
Попередня Наступна