Слово Василя Білозерського. 28 лютого 1861 р.
* * *
Обізвемось до тебе, батьку, і ще раз нашою рідною материною мовою, що нею ти проспівав, на всю Україну, свої думи пророчі, що нею розважав пекучу тугу свого чистого серця і лив у наші душі огонь святий. Підіймем до тебе свою тиху немощну річ; рідна та щира, самим серцем проказана, дійде вона до тебе: ти і мертвий її почуєш.
Чи ж справді замовк ти навіки?.. Замовк - і сумно стало округи нас; здалось нам, що найкраща, найголосніша струна нашого серця разом порвалась у грудях, - що не стало поради вірної - батька у дітей, нема крила широкого прикрить і зогріть сирот... Так нам здавалось, - а тепер ми вже не ймемо тому віри: бо не замовкне вовіки твій голос між нашим народом: мов луна неперестанна, оддаватиметься він і нам і нащадкам нашим, поки не замре у синів України щиреє серце, поки нам миле ріднеє слово і громадське добро... За твоїм льотом і ми полетіли - і вже не згорнемо крил: підіймемось раз і вдруге; будемо літати як той голуб Ноїв, поки не знайдемо свого пристанища.
Хто ж ти такий, що так орудував нами за життя свого і правиш душею нашею і з сії труни тісної? Нащо ти жив у світі? чом не затерла тебе гіркая доля, як перед тобою і за тобою позатирала вона чимало братів наших убогих і безталанних... Тепер зрозуміли і свої і чужі, нащо здався твій вік недовгий. Душа душу чує; почула душа наша, за кого ти тужив, за кого журився і побивався як осужений, за кого серце твоє люб’яче не знало упокою ніколи і лило гарячі братні сльози. В тих теплих сльозах твоїх були людськії сльози: угадав ти, в кого болить і що болить, і все розказав світу. Ти ввесь у твоїх піснях прозорих і мощних, як хвиля на морі; ввесь із твоїм серцем високим, кипучим і ніжним, із твоєю вічною тугою за долю людськую. Твої пісні - високе слово правди і любові - не для самого тільки твого народу.
Бач, скільки зібралось доброго люду коло тебе. Різних батьків і різних язиків, а всі як брати тобі рідні, бо ти всім жадав добра і правди, а для себе дождавсь - тільки тісної могили. Убога чужа хатина, старенька одежина - от усе, що скористував ти своїм життям гірким. «Тільки його й долі, що рано заснув...»
«Ми не лукавили з тобою», мовляв ти до своєї долі: «ми просто йшли: у нас нема зерна неправди за собою». Оце ж і твоя слава вічна і скарб найдорожчий: сього вже ніщо і ніхто не одбере від тебе. Оце ж і твій завіт для нас, для твоїх синів-українців. Як доживемо ми до того, що й об нас люди скажуть: «у вас нема зерна неправди за собою», - оттоді настане тобі праведна наша дяка, і з чистих діл наших спорядиться тобі віковічний пам’ятник. А поки що - оддихай, батьку, по твоїм життю тяжкім, а нас, молодших, благослови на неустанну роботу для добра України і всього світу!
В. М. Білозерський, Слова над гробом Шевченка, «Основа», 1861, березень, стор. 6 - 7. [Див. текст]