Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Під час перебування в Петербурзі (березіль 1858 - червень 1859), стор. 18]
Крепацтво - се була та глибочезно і невимовно болюча рана поета, про яку він не спроможен був говорити байдуже, а в змаганнях доходив до патосу. Правда, що він і взагалі коли змагався, так горячився; в горячності його не було ні злоби, ні пихи, був тільки святий огонь почуття правди і справедливості 992. Тільки тоді, коли він помічав, що суперечник його набирається пихи, він тоді змагався причеписто і різко. Тоді він якось систематично вередив своє наболіле серце споминками свого життя гіркого та споминками з крепацтва, тоді він ніби зростав, доходив до патосу, починав імпровізовані, й імпровізація його силою свого чуття і огню нагадувала геніального трагіка Олдріджа 993. В змаганнях він часто висловлювався так гостро, що бесіда його примушувала його розмовників боятися його або затикати уха і втікати. В годину великого хвильовання душі, каже в своїх споминках Яків Полонський 994, він відпихнув би хоч кого хижим проявом своєї загарливої ненависті до всього, що нагадувало йому крепацьке життя. Раз якось він, коли був в гостях у Полонського, згадав свій вік дитинний, згадав, що кревняки його ще й досі в крепацтві, з тих споминок він аж заплакав, аж зубами заскреготів і нарешті так кулаком об стіл ударив, що чашки з чаєм полетіли зі столу на долівку і побилися на черепки. В ту хвилину, додає Полонський, годі було втихомирити Шевченка, та я й не бажав заспокоювати його, бо вповні поділяв його ненависть до всякої неволі.
Додамо ще, що, як знати з віршів Тарасових «Така як ти колись лілея», - так 19 квітня якась
«Лілея», якийсь «Дніпровий цвіт» чимсь зворушила йому душу і викликала оті високопрекрасні вірші. В день написання він передав їх Честахівському, а останній, на превеликий жаль, почив, не повідавши нам про те, а він певне знав, які умови викликали ті вірші.
Оце і все, що відомо нам з життя Тарасового в Петербурзі за перші чотири місяці р. 1859. Додати хіба, словами К. Ф. Юнге, «що ще була одна хмара на обрію тодішнього Тарасового життя: його тягло на дорогу йому, рідну Україну. Як часто, - каже Катерина Федорівна, - він мені говорив про свій рідний край любий! Говорив він багацько, говорив гарно. Він малював мені і степи з їх могилами одинокими, і хутори, що тонуть в садах черешневих, і старі верби, що схилили віти, і крутий берег Києва, і його монастирі золотоверхі. «От би де нам з вами пожить, говорив він. От би де вмерти!» Слухаючи його поетичні бесіди захватні, я полюбила незнайомий мені край» 995.
Бажання Кобзаря поїхати на Україну здійснилося в червні 1859 року.
992 Вестн[ик] Евр[опы]. - 1883. - [Кн.] VIII. - [С. 839].
993 Кобзарь. - 1876. - С. XVI.
994 Ibidem. - С. X - XIV.
Коментар
...19 квітня якась «Лілея», якийсь «Дніпровий цвіт» чимсь зворушила йому душу... - За свідченням Г. Честахівського, поезію «...Така, як ти, колись лілея...» присвячено дочці священика Крупицького, яку поет побачив на вечорі у Медико-хірургічній академії у квітні 1859 р. (Наше минуле. - 1919. - № 1/2. - С. 22). Треба: «Дністровий цвіт».
Попередня Наступна