(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На другому засланню (жовтень 1850 - серпень 1857), стор. 8]
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. Я певен, що за увесь оцей час він і не обзивався ні до кого. Дві причини я вбачаю задля того: перша та, що переписка його була обставлена великим доглядом: усі листи до його і від його повинні були, перш ніж дійти до його, перейти військову цензуру, не тільки звичайну задля кожного жовніра, але ще й окрему, призначену Обручовим спеціально задля Шевченка. Вже ж, певна річ, не хотів він листи свої подавати До цензури Потапову, а інакше не можна було, аж доки не спекався він його. Друга причина та, що на листи його, вислані до Андрія Лизогуба ще з Оренбурга 8 листопада р. 1849 і до Рєпніної 7 березіля 1850 і 12 січня 1851, не приходило до його відповіді. Не відаючи певної тому причини, він гадав, що приятелі забули про його, і не хотів вже докучати їм.
В листі ще з Оренбурга, писаному 1 січня, р. 1850, поет, жахаючись нового походу в степ, писав про страшну можливість, що коли піде він в степ, дак мусить спинити листовання з княжною на довгі роки, «а може, й навіки...» Знаємо, що сподіваного походу Шевченко не зазнав; пішов він не на той степ, а проте віщовання його про переписку його взагалі з людьми близькими справдилося надовго, а з Лизогубом і з Рєпніною і навіки. Причини тому, кажу я, Шевченко не відав, і наболілій душі його зовсім натурально було гадати, що «ближнії мої отдалече мене сташа», що старі приятелі не вимерли, а відцуралися безталанного свого друга» 649.
Нема певних фактів, щоб сказати, що Лизогуб і Рєпніна відписали що Тарасові на оті вгорі згадані листи його чи ні. Можна гадати і те, й друге: може, й відписали, але листи їх не дійшли до Шевченка, бо тоді саме, коли повинні були прийти відповіді, Шевченко сидів вже в арешті, і ті, на чиї руки прийшла відповідь (напр[иклад], Герн або Лазаревський), не відважилися або й спроможності не мали доручити відповідь Тарасові. Могло бути й так, що Лизогуб і Рєпніна не відповідали Тарасові з тієї причини, яка примусила їх зовсім вже не листоватися з ним. Причина ця настільки цікава і характерна, що варто спинитися біля неї довше.
Відомо нам, що при ревізії у Шевченка в квітні р. 1850 забрали у його між іншими листи Лизогуба і Рєпніної, листи, звісно, не минули рук Дубельта і Орлова, Рєпніна про те нічого не відала. Людина високого гуманізму християнського, людина значного розвитку горожанського, якого ми ще й нині між нашим жіноцтвом бачимо вельми-превельми наомаль, Варвара Миколаївна вважала за честь і за обов’язок українки і горожанки заступитися за Шевченка перед всемогутнім тоді шефом жандарів графом Орловим. Він же доводився їй і родичем, хоч і далеким. Гадаючи, що в серці Орлова, прикритому жандарським убранням, є таки хоч крапля почуття людського, почуття справедливості і жалю до чоловіка, Варвара Миколаївна ще 18 лютого р. 1848 написала лист до Орлова. Лист її я вважаю за історичний документ такої ваги, що треба подати його цілком, в перекладі з мови французької, якою він був писаний. «Пане графе! - писала княжна Рєпніна. - Вам наділено великої власті, а силою свого становища високого та характеру свого благородного ви призвані діяти добро людям. Коли завданням державного сановника і добродійного чоловіка єсть оберегати лад і карати вчинки лиходійні, дак чи не є вашим завданням добродійності те, щоб стежити пильно, аби б справедливість не поверталася в жорстокість, а перемінялась би милосердям. Перейнята отаким переконанням, я стаю перед вами, пане графе, заступницею за безталанного Шевченка. Я добре знаю Шевченка: тим-то й можна мені запевне свідчити, що хоч би яка не була за ним вина, він - відданням його в солдати і засланням з рідного краю стільки вже покарався і спокутовав її, що ледві чи є яка потреба до сієї кари додавати ще тонкої жорстокості, забороняючи йому малювати. Сподіваюся, пане графе, ви зрозумієте, що, знаючи добре Шевченка, знаючи, що він одинокий на цілому сьому світі, я вважала за свій обов’язок зробити усе, що тільки можливо Мені зробити, на те щоб полегшала його доля лиха. А щоб досягти сього, нема у мене другої стежки, опріч тієї, щоб вдатися до вас і благати вас, щоб ви виклопотали йому дозвіл малювати. Такої ласки я благаю у вас, згорнувши на грудях руки. Хоча сама по собі я нічого не значу, але, яко доня мого батька, що стільки страждав і страждав безневинно, я вважаю за собою право обзиватися за безщасних во ім’я пам’яті мого батька!.. А він так вас шановав! Прошу вас, пане графе! - вибачте моєму, як кажуть люде, докучанню. Щодо мене, так я певна, що дію те, що повинна діяти, благаючи вас за безталанного, омиленого, але вартого всякого жалю чоловіка, що не має ні родини, ні заступників. Прийміть, пане графе, запевнення моєї до вас шаноби і, бажала б я сказати, моєї подяки глибокої» 650.
Зміст і високий, найблагородніший тон слова горожанки-українки не дійшов до заскоринілого під синім мундиром серця: навпаки, добутками благання княжни Рєпніної вийшло щось не тільки несподіване, а навіть зовсім вже не людське, щось таке велетенськи чудовищне, що не личить і жандарму!
Орлов ще за два тижні до написання Варварою Миколаївною свого листа до його питав 30 січня р. 1848 Обручова: «В якому полку перебував «рядовой» Шевченко, чи щирий він до служби, як поводиться, яких він думок і чи заробив він на те, щоб клопотатись у царя про дозвіл йому малювати?» З Оренбурга генерал Толмачов (Обручова на той час не було в Оренбурзі) одіслав Орлову 30 березіля відповідь вельми добру задля Шевченка 651. Можна гадати, що лист Рєпніної з Яготина ішов до Орлова не більш двох тижнів. Таким чином, майже одночасно в руках Орлова була можливість вволити благання княжни Рєпніної, сього вимагала найпростіша справедливість.
Одначе Орлов замовк і лишень 12 грудня 1849 вже на запитання Обручова відповів, що цар не призволив на дозвіл Шевченкові малювати. Коли ж Орлов довідався про колотнечу, скоєну Обручовим по доносу Ісаєва, та про ревізію і арешт Шевченка і помітив, що з останнім листовалася княжна Рєпніна, він написав до неї сувору, жорстку і доволі нерозумну догану, написав їй тоном, невідповідним відносинам державного сановника до женщини з високою освітою і цивілізацією. «Листовання ваше з Шевченком, - писав граф Орлов до княжни Рєпніної, - як і те, що ви ще й перше вдавалися до мене з благанням пільги отому «рядовому», доводить, що ви, «принимали в нем (себто в Шевченку) участив, неприличное по его порочным і развратным свойствам» 652. Годі говорити, яку ціну має остаяня фраза! Вона занадто характеризує нам не тільки самого Орлова, але й звичаї «III отделения» і показує межі примітивної ввічливості. Насамкінець граф Орлов притьмом вимагав, щоб княжна Рєпніна не втручалася «в дела Малороссии»,бо інакше, похвалявся. Орлов, вона сама собі придбає прикрі добутки.
Що було діяти княжні? Вже ж пак нічого більш, як не покоритись волі Орлова, бо раз, коли б вона не послухалася і стала таки листоватися з Шевченком, так можна було сподіватися, що Орлов помститься за те дуже, і помститься, ще більш скрутивши Шевченка; а вдруге, вона тямила повне безправ’я російських підданих перед волею шефа жандарів: безправ’я те вона бачила над своїм батьком, і не можна було їй не бути певною, що ні Орлов, ні цар Микола не спиняться перед думкою закинути й її, коли не на киргизькі степи, так до якого-небудь панянського монастиря на півночі. Стиснувши серце, мусила вона не листоватися більше з Шевченком.
Що до Андрія Лизогуба, так от що чув я з уст людей певних (на жаль, вони заборонили мені називати їх!). Літуючи р. 1850 в Чернігові у своїх свояків Занькевичів, Орлов через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання і’ листовання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листоватися з ним, похваляючись, що інакше - «і про його - Лизогуба - знайдеться місце там, де перебуває Шевченко». За Лизогубом з того часу був потайний догляд поліції 653.
Нічого оцього бідолашний Тарас не знав, не відав, і, не маючи ні від Лизогуба, ні від Рєпніної відповіді на .свої листи до них, зневолений мученик перейнявся думкою, що «ближнії мої отдалече мене сташа».
Така думка, певна річ, огнем пекла наболіле серце поета. А до того і читати нічого було. Які були у його книжки в Оренбурзі, їх одібрали при ревізії і не вернули йому.
649 Чалий, с. 69.
650 Киев[ская] стар[ина]. - 1889. - Кн. 1I. - С. 467.
651 Ibidem . - 1896. - Кн. II. - С 133.
652 Киев[ская] ст[арина]. - 1888. - Кн. V. - С. 19.
653 З приватн[ого] листа Л. М. Ж[емчужникова].
Коментар
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. - Й у цьому випадку сучасне шевченкознавство може пред’явити ще лише два листи - приписку Шевченка на листі Бр. Залеського до А. Венгжиновського від 8 червня 1851 р. з Каратауської експедиції, про яку біографи тривалий час нічого не знали, та лист до В. Рєпніної, написаний між 10 та 20 вересня 1851 р. з Новопетровського укріплення.
Орлов ... питав 30 січня р. 1848 Обручова... - Тарас Шевченко: Документи... - С. 161 - 162.
...Орлов... лишень 12 грудня 1849 ... відповів... - Там же. - С. 175.
...він (Орлов. - Ред.) написав до неї (Рєпніної. - Ред.) сувору, жорстку і доволі нерозумну догану... - Там же. - С. 203.
Попередня Наступна
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. Я певен, що за увесь оцей час він і не обзивався ні до кого. Дві причини я вбачаю задля того: перша та, що переписка його була обставлена великим доглядом: усі листи до його і від його повинні були, перш ніж дійти до його, перейти військову цензуру, не тільки звичайну задля кожного жовніра, але ще й окрему, призначену Обручовим спеціально задля Шевченка. Вже ж, певна річ, не хотів він листи свої подавати До цензури Потапову, а інакше не можна було, аж доки не спекався він його. Друга причина та, що на листи його, вислані до Андрія Лизогуба ще з Оренбурга 8 листопада р. 1849 і до Рєпніної 7 березіля 1850 і 12 січня 1851, не приходило до його відповіді. Не відаючи певної тому причини, він гадав, що приятелі забули про його, і не хотів вже докучати їм.
В листі ще з Оренбурга, писаному 1 січня, р. 1850, поет, жахаючись нового походу в степ, писав про страшну можливість, що коли піде він в степ, дак мусить спинити листовання з княжною на довгі роки, «а може, й навіки...» Знаємо, що сподіваного походу Шевченко не зазнав; пішов він не на той степ, а проте віщовання його про переписку його взагалі з людьми близькими справдилося надовго, а з Лизогубом і з Рєпніною і навіки. Причини тому, кажу я, Шевченко не відав, і наболілій душі його зовсім натурально було гадати, що «ближнії мої отдалече мене сташа», що старі приятелі не вимерли, а відцуралися безталанного свого друга» 649.
Нема певних фактів, щоб сказати, що Лизогуб і Рєпніна відписали що Тарасові на оті вгорі згадані листи його чи ні. Можна гадати і те, й друге: може, й відписали, але листи їх не дійшли до Шевченка, бо тоді саме, коли повинні були прийти відповіді, Шевченко сидів вже в арешті, і ті, на чиї руки прийшла відповідь (напр[иклад], Герн або Лазаревський), не відважилися або й спроможності не мали доручити відповідь Тарасові. Могло бути й так, що Лизогуб і Рєпніна не відповідали Тарасові з тієї причини, яка примусила їх зовсім вже не листоватися з ним. Причина ця настільки цікава і характерна, що варто спинитися біля неї довше.
Відомо нам, що при ревізії у Шевченка в квітні р. 1850 забрали у його між іншими листи Лизогуба і Рєпніної, листи, звісно, не минули рук Дубельта і Орлова, Рєпніна про те нічого не відала. Людина високого гуманізму християнського, людина значного розвитку горожанського, якого ми ще й нині між нашим жіноцтвом бачимо вельми-превельми наомаль, Варвара Миколаївна вважала за честь і за обов’язок українки і горожанки заступитися за Шевченка перед всемогутнім тоді шефом жандарів графом Орловим. Він же доводився їй і родичем, хоч і далеким. Гадаючи, що в серці Орлова, прикритому жандарським убранням, є таки хоч крапля почуття людського, почуття справедливості і жалю до чоловіка, Варвара Миколаївна ще 18 лютого р. 1848 написала лист до Орлова. Лист її я вважаю за історичний документ такої ваги, що треба подати його цілком, в перекладі з мови французької, якою він був писаний. «Пане графе! - писала княжна Рєпніна. - Вам наділено великої власті, а силою свого становища високого та характеру свого благородного ви призвані діяти добро людям. Коли завданням державного сановника і добродійного чоловіка єсть оберегати лад і карати вчинки лиходійні, дак чи не є вашим завданням добродійності те, щоб стежити пильно, аби б справедливість не поверталася в жорстокість, а перемінялась би милосердям. Перейнята отаким переконанням, я стаю перед вами, пане графе, заступницею за безталанного Шевченка. Я добре знаю Шевченка: тим-то й можна мені запевне свідчити, що хоч би яка не була за ним вина, він - відданням його в солдати і засланням з рідного краю стільки вже покарався і спокутовав її, що ледві чи є яка потреба до сієї кари додавати ще тонкої жорстокості, забороняючи йому малювати. Сподіваюся, пане графе, ви зрозумієте, що, знаючи добре Шевченка, знаючи, що він одинокий на цілому сьому світі, я вважала за свій обов’язок зробити усе, що тільки можливо Мені зробити, на те щоб полегшала його доля лиха. А щоб досягти сього, нема у мене другої стежки, опріч тієї, щоб вдатися до вас і благати вас, щоб ви виклопотали йому дозвіл малювати. Такої ласки я благаю у вас, згорнувши на грудях руки. Хоча сама по собі я нічого не значу, але, яко доня мого батька, що стільки страждав і страждав безневинно, я вважаю за собою право обзиватися за безщасних во ім’я пам’яті мого батька!.. А він так вас шановав! Прошу вас, пане графе! - вибачте моєму, як кажуть люде, докучанню. Щодо мене, так я певна, що дію те, що повинна діяти, благаючи вас за безталанного, омиленого, але вартого всякого жалю чоловіка, що не має ні родини, ні заступників. Прийміть, пане графе, запевнення моєї до вас шаноби і, бажала б я сказати, моєї подяки глибокої» 650.
Зміст і високий, найблагородніший тон слова горожанки-українки не дійшов до заскоринілого під синім мундиром серця: навпаки, добутками благання княжни Рєпніної вийшло щось не тільки несподіване, а навіть зовсім вже не людське, щось таке велетенськи чудовищне, що не личить і жандарму!
Орлов ще за два тижні до написання Варварою Миколаївною свого листа до його питав 30 січня р. 1848 Обручова: «В якому полку перебував «рядовой» Шевченко, чи щирий він до служби, як поводиться, яких він думок і чи заробив він на те, щоб клопотатись у царя про дозвіл йому малювати?» З Оренбурга генерал Толмачов (Обручова на той час не було в Оренбурзі) одіслав Орлову 30 березіля відповідь вельми добру задля Шевченка 651. Можна гадати, що лист Рєпніної з Яготина ішов до Орлова не більш двох тижнів. Таким чином, майже одночасно в руках Орлова була можливість вволити благання княжни Рєпніної, сього вимагала найпростіша справедливість.
Одначе Орлов замовк і лишень 12 грудня 1849 вже на запитання Обручова відповів, що цар не призволив на дозвіл Шевченкові малювати. Коли ж Орлов довідався про колотнечу, скоєну Обручовим по доносу Ісаєва, та про ревізію і арешт Шевченка і помітив, що з останнім листовалася княжна Рєпніна, він написав до неї сувору, жорстку і доволі нерозумну догану, написав їй тоном, невідповідним відносинам державного сановника до женщини з високою освітою і цивілізацією. «Листовання ваше з Шевченком, - писав граф Орлов до княжни Рєпніної, - як і те, що ви ще й перше вдавалися до мене з благанням пільги отому «рядовому», доводить, що ви, «принимали в нем (себто в Шевченку) участив, неприличное по его порочным і развратным свойствам» 652. Годі говорити, яку ціну має остаяня фраза! Вона занадто характеризує нам не тільки самого Орлова, але й звичаї «III отделения» і показує межі примітивної ввічливості. Насамкінець граф Орлов притьмом вимагав, щоб княжна Рєпніна не втручалася «в дела Малороссии»,бо інакше, похвалявся. Орлов, вона сама собі придбає прикрі добутки.
Що було діяти княжні? Вже ж пак нічого більш, як не покоритись волі Орлова, бо раз, коли б вона не послухалася і стала таки листоватися з Шевченком, так можна було сподіватися, що Орлов помститься за те дуже, і помститься, ще більш скрутивши Шевченка; а вдруге, вона тямила повне безправ’я російських підданих перед волею шефа жандарів: безправ’я те вона бачила над своїм батьком, і не можна було їй не бути певною, що ні Орлов, ні цар Микола не спиняться перед думкою закинути й її, коли не на киргизькі степи, так до якого-небудь панянського монастиря на півночі. Стиснувши серце, мусила вона не листоватися більше з Шевченком.
Що до Андрія Лизогуба, так от що чув я з уст людей певних (на жаль, вони заборонили мені називати їх!). Літуючи р. 1850 в Чернігові у своїх свояків Занькевичів, Орлов через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання і’ листовання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листоватися з ним, похваляючись, що інакше - «і про його - Лизогуба - знайдеться місце там, де перебуває Шевченко». За Лизогубом з того часу був потайний догляд поліції 653.
Нічого оцього бідолашний Тарас не знав, не відав, і, не маючи ні від Лизогуба, ні від Рєпніної відповіді на .свої листи до них, зневолений мученик перейнявся думкою, що «ближнії мої отдалече мене сташа».
Така думка, певна річ, огнем пекла наболіле серце поета. А до того і читати нічого було. Які були у його книжки в Оренбурзі, їх одібрали при ревізії і не вернули йому.
649 Чалий, с. 69.
650 Киев[ская] стар[ина]. - 1889. - Кн. 1I. - С. 467.
651 Ibidem . - 1896. - Кн. II. - С 133.
652 Киев[ская] ст[арина]. - 1888. - Кн. V. - С. 19.
653 З приватн[ого] листа Л. М. Ж[емчужникова].
Коментар
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. - Й у цьому випадку сучасне шевченкознавство може пред’явити ще лише два листи - приписку Шевченка на листі Бр. Залеського до А. Венгжиновського від 8 червня 1851 р. з Каратауської експедиції, про яку біографи тривалий час нічого не знали, та лист до В. Рєпніної, написаний між 10 та 20 вересня 1851 р. з Новопетровського укріплення.
Орлов ... питав 30 січня р. 1848 Обручова... - Тарас Шевченко: Документи... - С. 161 - 162.
...Орлов... лишень 12 грудня 1849 ... відповів... - Там же. - С. 175.
...він (Орлов. - Ред.) написав до неї (Рєпніної. - Ред.) сувору, жорстку і доволі нерозумну догану... - Там же. - С. 203.
Попередня Наступна