(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На першому засланню (червень 1847 - жовтень 1850), стор. 15]
VI
Червня 19 експедиція прийшла в Раїм і заходилася складувати судна - «шхуни» - задля плавби по морю. Заким ті судна - одно звалося «Костянтин», друге - «Михаїл» 541 - складали та риштували, минуло більш півмісяця. Увесь сей час Шевченко жив з Макшеєвим у кибітці останнього і змалював портрет його аквареллю. Нарешті 25 липня усе було готово! Парус розпустили» і
Посунули по сивій хвилі
Поміж кугою в Сирдар’ю
Байдару та баркас чималий... 542
Шість день плили лиманом Сирдар’ї і тільки 30 липня виплили в море 543.
Шевченко ішов на шхуні «Костянтин», якою командував Бутаков. Судно було невеличке. Команди на йому було 27 чоловіка і між ними чотири офіцери. Про останніх на судні була невеличка каютка, де, опріч офіцерів, містилися ще три чоловіка, між ними і Шевченко 544.
Опріч тісноти, доводилося зазнати великої недостачі в харчі і в прісній воді. Харчі були заготовлені в Оренбурзі задовго до експедиції, а через те скоро попсовались, «сухарі поцвіли, солонина почервіла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було в рот взять, зацілів тільки горох, але його було так наомаль, що давали його раз на тиждень» 545.
Два місяці «Костянтин» ходив по Аральському морю; плавба була вельми трудна: досить вже того самого, що море було невисліджене, майже нікому з плавців невідоме; а через те доводилося коштовати плавцям усякого лиха. Увесь час плавби Шевченко змальовував береги Аральського моря.
Два місяці - час вельми малий на те, щоб вистежити, виміряти глибину і обплисти Аральське море. Але ж скоро наступила осінь, - плавба по морю стала неможливою; та й харчів на судах вже бракувало. Тим-то 7 вересня мусив Бутаков повернути на зимівлю. Зимовати експедиція повинна була в новому форті - на острові Косаралі, що недалеко від Раїму. До Косаралу приплили 23 вересня. Тяжко було Шевченкові зимувати в оцій пустині. Бутаков, Макшеєв і інші освічені офіцери, а з ними і Шевченко, зимували в тісній халупчині-землянці, харчі у них були дуже злиденні, напр[иклад], картопля була великими розкошами. Залогу на Косаралі правили уральські козаки, люде темні, грубіянських звичаїв і великі фанатики своєї «старої віри». Розважав свою нудьгу Шевченко інколи тим, що ходив в Раїм; але небавом мусив лишити і сю розвагу, бо трапилася йому чудна пригода. За увесь час, як виступила експедиція з Орська, Тарас не голився; виросла йому широка борода. Вона-то й спричинилася тій пригоді. Скоро він приплив до Косарала, уральці, побачивши його бороду, імкнули собі, що вже ж він ніхто більш, як не мученик за віру, і зараз подали про те звістку свойому командирові. Останній, покликавши нашого поета в захисток в очерет, упав йому в ноги і благає: «Благословіть, батюшко! ми про все відаємо». Тарас і собі імкнув: зрозумів, що його взяли уральці за попа та й поблагословив чисто так, як благословляють попи у роз кольників. Осавула зрадів, поцілував йому руку, а увечері справив такого бенкету, який Тарасові і в сні не ввижався. Але ж Тарас догадався й собі, що треба бороду зголити і небавом після того пішов до Раїму. Тут уральці з притаєним захватом зустріли його. Начальник їх, взявши у поета благословення, сунув йому в руку 25 карб. Тарас не взяв. Таке незвичайне безкористя так вплинуло на старого розкольника, що він побажав одговітися потайно в кибітці і, коли можна, запричаститися з рук такого незвичайного «пастиря - як я, - каже Тарас 546. - Отже, щоб не придбати собі якої незвичайної халепи через таких-от дурнів, я швидше покинув Раїм і почав голитися двічі щотижня.
Коли б, - додає поет, - отака смішна дурниця випала де-будь на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево».
Найбільшої нудьги на Косаралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час, коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до його, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. «Хіба самому написать таки посланіє до себе?» 547 - каже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! Тяжко! Ніби розпуку чуємо в його словах.
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає...
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
А за що?.. їй-Богу, не знаю.
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку...
Зима, сніг, вітри з своїм скигленням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланії до Хведора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку згадати
...в пустині
Далеко над морем
Свого друга веселого,
Як він горе боре,
Як він свої думи тяжкі
І серце убоге
Заховавши, ходить собі,
Та молиться Богу,
Та згадує Україну...
...Наступає свято!
Тяжко його, друже-брате!
Самому стрічати
У пустині...
...Завтра вранці
Завиє голодний Звір в пустині і повіє
Ураган холодний
І занесе піском-снігом
Курінь - мою хату...
Отак мені доведеться
Свято зустрічати...
Тяжко, смутно, скорботно...
Треба б вмерти, так надія
Не вмирає, брате! 548
541 Киев[ская] стар[ина]. - 1893. - Кн. II. - С. 246.
542 Кобзар. 1876. - Т. І. - С. 239. [Тут - «синій хвилі». - Ред.]
543 Оренб[ургский] лист[ок]. - [1898. - № 41]
544 Истор[ическия] вест[ник]. - 1886. - Кн. I. - С. 165.
545 Оренбургский листок. - [1898. - № 41].
546 Кобзарь. - Т. III. Записки, с. [66, запис від 16 лип. 1857 р.].
547 Кобзарь. - 1876. - Т. І. - С. 233.
548 Ibidem. - [с. 244] - 245. [Не додому вночі йдучи...].
Коментар
Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. - Листи були (збереглося 8 листів до Шевченка й три його власні), але Кониський їх бачити не міг, бо вони зберігалися в архіві III відділу при справі Шевченка 1850 р.
Попередня Наступна
VI
Червня 19 експедиція прийшла в Раїм і заходилася складувати судна - «шхуни» - задля плавби по морю. Заким ті судна - одно звалося «Костянтин», друге - «Михаїл» 541 - складали та риштували, минуло більш півмісяця. Увесь сей час Шевченко жив з Макшеєвим у кибітці останнього і змалював портрет його аквареллю. Нарешті 25 липня усе було готово! Парус розпустили» і
Посунули по сивій хвилі
Поміж кугою в Сирдар’ю
Байдару та баркас чималий... 542
Шість день плили лиманом Сирдар’ї і тільки 30 липня виплили в море 543.
Шевченко ішов на шхуні «Костянтин», якою командував Бутаков. Судно було невеличке. Команди на йому було 27 чоловіка і між ними чотири офіцери. Про останніх на судні була невеличка каютка, де, опріч офіцерів, містилися ще три чоловіка, між ними і Шевченко 544.
Опріч тісноти, доводилося зазнати великої недостачі в харчі і в прісній воді. Харчі були заготовлені в Оренбурзі задовго до експедиції, а через те скоро попсовались, «сухарі поцвіли, солонина почервіла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було в рот взять, зацілів тільки горох, але його було так наомаль, що давали його раз на тиждень» 545.
Два місяці «Костянтин» ходив по Аральському морю; плавба була вельми трудна: досить вже того самого, що море було невисліджене, майже нікому з плавців невідоме; а через те доводилося коштовати плавцям усякого лиха. Увесь час плавби Шевченко змальовував береги Аральського моря.
Два місяці - час вельми малий на те, щоб вистежити, виміряти глибину і обплисти Аральське море. Але ж скоро наступила осінь, - плавба по морю стала неможливою; та й харчів на судах вже бракувало. Тим-то 7 вересня мусив Бутаков повернути на зимівлю. Зимовати експедиція повинна була в новому форті - на острові Косаралі, що недалеко від Раїму. До Косаралу приплили 23 вересня. Тяжко було Шевченкові зимувати в оцій пустині. Бутаков, Макшеєв і інші освічені офіцери, а з ними і Шевченко, зимували в тісній халупчині-землянці, харчі у них були дуже злиденні, напр[иклад], картопля була великими розкошами. Залогу на Косаралі правили уральські козаки, люде темні, грубіянських звичаїв і великі фанатики своєї «старої віри». Розважав свою нудьгу Шевченко інколи тим, що ходив в Раїм; але небавом мусив лишити і сю розвагу, бо трапилася йому чудна пригода. За увесь час, як виступила експедиція з Орська, Тарас не голився; виросла йому широка борода. Вона-то й спричинилася тій пригоді. Скоро він приплив до Косарала, уральці, побачивши його бороду, імкнули собі, що вже ж він ніхто більш, як не мученик за віру, і зараз подали про те звістку свойому командирові. Останній, покликавши нашого поета в захисток в очерет, упав йому в ноги і благає: «Благословіть, батюшко! ми про все відаємо». Тарас і собі імкнув: зрозумів, що його взяли уральці за попа та й поблагословив чисто так, як благословляють попи у роз кольників. Осавула зрадів, поцілував йому руку, а увечері справив такого бенкету, який Тарасові і в сні не ввижався. Але ж Тарас догадався й собі, що треба бороду зголити і небавом після того пішов до Раїму. Тут уральці з притаєним захватом зустріли його. Начальник їх, взявши у поета благословення, сунув йому в руку 25 карб. Тарас не взяв. Таке незвичайне безкористя так вплинуло на старого розкольника, що він побажав одговітися потайно в кибітці і, коли можна, запричаститися з рук такого незвичайного «пастиря - як я, - каже Тарас 546. - Отже, щоб не придбати собі якої незвичайної халепи через таких-от дурнів, я швидше покинув Раїм і почав голитися двічі щотижня.
Коли б, - додає поет, - отака смішна дурниця випала де-будь на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево».
Найбільшої нудьги на Косаралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час, коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до його, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. «Хіба самому написать таки посланіє до себе?» 547 - каже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! Тяжко! Ніби розпуку чуємо в його словах.
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає...
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
А за що?.. їй-Богу, не знаю.
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку...
Зима, сніг, вітри з своїм скигленням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланії до Хведора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку згадати
...в пустині
Далеко над морем
Свого друга веселого,
Як він горе боре,
Як він свої думи тяжкі
І серце убоге
Заховавши, ходить собі,
Та молиться Богу,
Та згадує Україну...
...Наступає свято!
Тяжко його, друже-брате!
Самому стрічати
У пустині...
...Завтра вранці
Завиє голодний Звір в пустині і повіє
Ураган холодний
І занесе піском-снігом
Курінь - мою хату...
Отак мені доведеться
Свято зустрічати...
Тяжко, смутно, скорботно...
Треба б вмерти, так надія
Не вмирає, брате! 548
541 Киев[ская] стар[ина]. - 1893. - Кн. II. - С. 246.
542 Кобзар. 1876. - Т. І. - С. 239. [Тут - «синій хвилі». - Ред.]
543 Оренб[ургский] лист[ок]. - [1898. - № 41]
544 Истор[ическия] вест[ник]. - 1886. - Кн. I. - С. 165.
545 Оренбургский листок. - [1898. - № 41].
546 Кобзарь. - Т. III. Записки, с. [66, запис від 16 лип. 1857 р.].
547 Кобзарь. - 1876. - Т. І. - С. 233.
548 Ibidem. - [с. 244] - 245. [Не додому вночі йдучи...].
Коментар
Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. - Листи були (збереглося 8 листів до Шевченка й три його власні), але Кониський їх бачити не міг, бо вони зберігалися в архіві III відділу при справі Шевченка 1850 р.
Попередня Наступна