(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [На першому засланню (червень 1847 - жовтень 1850), стор. 3]
Солдатська казарма і за нашого часу, коли на неї звернено пильну увагу, - таке житло, якого і ворогові не можна зичити. Не кажу вже про недостачу повітря взагалі, а про повітря чисте годі й думати; не кажу вже про недостачу світла і про інші антигігієнічні умови; головна річ сього тяжкого життя - повна недостача спокою через життя гуртове. В казармі містилися люде різних народностей, релігій і характерів; не мало між ними було і дрочливих, і п’яних.
Тож не трудно виобразити собі солдатську казарму 50 років назад, та ще в Орську, серед степу безлюдного! Нечисть і сморід Орської казарми розривала душу на шматки. Шевченко справедливо назвав її «смердячою хатою».
Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шевченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. Жаль бере, як глянеш на той малюнок! Я бачу довгу, понизьку хату, набиту людьми. На першому плані «нари», на них повно жовнірів, полягали горопашні - як хто спромігся: одному ніде примостити свої ноги: вони висять у його: у другого з «нар» звисли руки, у того голова. Біля «нар» поскидані чоботи: а інші лежать в чоботях. Знати, що люде в сій групі потомлені. За ними йде друга група, що розважає свою тугу горілкою, проганяє нею утому і нудьгу; тут іде, як кажуть, «безшабашна» гульня, співи, галас, регіт - щось дике, нелюдське. Праворуч від «нар» під стіною на ослінчику примостився сам Тарас: він лагодить свою амуніцію; перед ним мале киргизча. Гляньте на стіни казарми: там порозвішувані штани, сорочки, солдатська муніція. В казармі повітря густе, аж темне. Легко уявити собі, яке воно чисте, який спокій в тій казармі! Додаймо до сього малюнка, що в казарму позганяли людей з різних країв «несходимої» Росії: люде різних народностей, релігій, різних характерів, різних темпераментів... люде, загнані сюди силоміць, люде зневолені, примушені таїти свої думки і бажання; люде, примушені зовсім згубити або сховати своє Я, своє почуття людської гідності, свій «образ Божий», примушені «об’єдинитися» в автоматичній постаті жовніра, зневоленого, приголомшеного військовою дисципліною і зброєю її - бійкою!.. В такому житлі нема, та й не може бути чоловіка; тут тільки жовнір. Чоловіка тут сховано десь глибоко-преглибоко. Щоденне життя в казармі провадилося таким чином. О 6 годині ранком барабан будив жовнірів, а за годину знов барабанили, щоб жовніри виходили на муштру. Муштровались з рушницями цілих три години! Годину спочивали, потім обідали хлібом та нікчемною стравою і знов спочивали годину, а спочивши, знов на дві години муштроватися. Після муштри, трохи спочивши, починали новобранців, значить, між ними й Шевченка, навчати «словесності», себто проказувати на словах титули, наймення, наймення по батьку, прізвище - усього начальства від фельдфебеля аж до військового міністра, разом з тим навчали, як вітати і величати кожного начальника. Після «словесності» вечеряли, ставали на молитву: о годині 9 барабан бив «зорю» і в казарму приходила ніч. «Солдати-товариші починали тоді, - писав Шевченко до княжни Рєпніної (VI, 49), - розповідати, кого били в той день, кого обіцяли вибити; галас, крик, балалайка». Нерви Тарасові не виносили цього пекла; він інколи втікав до кого-будь з офіцерів, офіцери приймали його по-товариськи, але траплялося, що в кватері офіцера гірше, ніж в казармі. Він вертався до «смердючої хати» і тут, каже він:
Осядуть думи: розіб’ють
На стократ серце і надію
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть
І спинять ніч: часи літами,
Віками глухо потечуть...
І я кривавими сльозами
Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні, і літа,
Коли я, де, кого любив?
Кому яке добро зробив?
Журба, нудьга, скорботи так гризли душу і серце, що поет-жовнір благав Бога:
...щоб світало.
Мов волі, сонця світу жду...
Цвіркун замовкне; «зорю» б’ють; -
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати 497.
Так день крізь день минав тиждень. Приходила неділя. «Крадучися, неначе злодій», поза валами фортеці, виходив Тарас понад Уралом в степ широкий, мов на волю. Орська околиця з її степом-пустинею не заспокоювала його. «Місце вість тутешня, - писав він до княжни Рєпніної 24 жовтня 1847 р. - сумна, одноманітна; худорляві річки Урал і Ор, сірії гори голі та киргизький степ без краю. Інколи степ оживає, коли наїдуть бухарські каравани на верблюдах, але вони своїм життям ще прибільшують тугу». І у стра дальника-поета
Болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться,
І полине голубкою
Понад чужим полем
І я ніби оживаю
На полі, на волі.
І на гору високую
Виходжу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії, -
Руді-руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами...
А тут бур’ян, піски, тали,
І хоч би насміх де могила
О давнім-давні говорила:
Неначе люде не жили!
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її знайшли...
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили...
«Айда в казарми, айда в неволю!» -
Неначе крикне хто надо мною,
І я прокинуся! Поза горою
Вертаюсь, крадуся поза Уралом,
Неначе злодій той, поза валами...
В наведених віршах (з послання до Козачковського) поет так виразно намалював нам тяжке страждання душі своєї, що всякі коментарі здаються мені зайвими; скажу тільки, що, не зрозумівши того становища душі Тарасової, в якому була вона тоді, коли водила рукою його, як писав він оці вірші, не можна зрозуміти і ваги не тільки послання «До Козачковського», але майже що і вс іх поетичних творів Тарасових, написаних на засланні. Сі вірші я вважаю за початок того циклу Тарасових творів, написаних на засланні, в яких без волі автора, червоною ниткою пробивається суб’єктивне почуття заподіяної над ним неправди. Кажу: без волі автора, бо Шевченко не був злопам’ятливим, але ж, як і кожна людина, не спроможен був одірватися від самого себе У кожного хоч трохи талановитого письменника траплявся на віку такий вчинок, що, так мовити, панує по всіх його творах, переміняючи тільки форму.
Так і у Шевченка - почуття неволі переходить по всіх його творах. Се почуття панує в творах його над усім; воно кермує талантом його змалку і до останку; воно виявляє, на мою думку, разом і вдачу того народу, вірним сином якого Шевченко був до останньої хвилини свого безталанного і повного великого трагізму життя. Тим-то, найпаче в «невольничій поезії» Шевченка, народне, літературне і авторське Я так суцільно злилися, що роз’єднати їх - річ неможлива.
497 Кобзарь. - 1876. - Т. II. - С. 108 - [109].
Коментар
Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шевченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. - «Казарма» (IX, № 70) - малюнок сепією, виконаний орієнтовно 1856-го - не пізніше червня 1857 р. Оригінал малюнка втрачений. Усі репродукції зроблені за фотогравюрою, замовленою власником твору Б. Г. Сухановим-Подколзіним віденському граверу Р. Паульсону (1895).
«Солдати-товариші починала тоді, - писав Шевченко до княжни Рєпніної, - розповідали...» - З листа Шевченка до В. Рєпніної від 25 - 29 лютого 1848 р. з Орської кріпості.
Попередня Наступна
Солдатська казарма і за нашого часу, коли на неї звернено пильну увагу, - таке житло, якого і ворогові не можна зичити. Не кажу вже про недостачу повітря взагалі, а про повітря чисте годі й думати; не кажу вже про недостачу світла і про інші антигігієнічні умови; головна річ сього тяжкого життя - повна недостача спокою через життя гуртове. В казармі містилися люде різних народностей, релігій і характерів; не мало між ними було і дрочливих, і п’яних.
Тож не трудно виобразити собі солдатську казарму 50 років назад, та ще в Орську, серед степу безлюдного! Нечисть і сморід Орської казарми розривала душу на шматки. Шевченко справедливо назвав її «смердячою хатою».
Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шевченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. Жаль бере, як глянеш на той малюнок! Я бачу довгу, понизьку хату, набиту людьми. На першому плані «нари», на них повно жовнірів, полягали горопашні - як хто спромігся: одному ніде примостити свої ноги: вони висять у його: у другого з «нар» звисли руки, у того голова. Біля «нар» поскидані чоботи: а інші лежать в чоботях. Знати, що люде в сій групі потомлені. За ними йде друга група, що розважає свою тугу горілкою, проганяє нею утому і нудьгу; тут іде, як кажуть, «безшабашна» гульня, співи, галас, регіт - щось дике, нелюдське. Праворуч від «нар» під стіною на ослінчику примостився сам Тарас: він лагодить свою амуніцію; перед ним мале киргизча. Гляньте на стіни казарми: там порозвішувані штани, сорочки, солдатська муніція. В казармі повітря густе, аж темне. Легко уявити собі, яке воно чисте, який спокій в тій казармі! Додаймо до сього малюнка, що в казарму позганяли людей з різних країв «несходимої» Росії: люде різних народностей, релігій, різних характерів, різних темпераментів... люде, загнані сюди силоміць, люде зневолені, примушені таїти свої думки і бажання; люде, примушені зовсім згубити або сховати своє Я, своє почуття людської гідності, свій «образ Божий», примушені «об’єдинитися» в автоматичній постаті жовніра, зневоленого, приголомшеного військовою дисципліною і зброєю її - бійкою!.. В такому житлі нема, та й не може бути чоловіка; тут тільки жовнір. Чоловіка тут сховано десь глибоко-преглибоко. Щоденне життя в казармі провадилося таким чином. О 6 годині ранком барабан будив жовнірів, а за годину знов барабанили, щоб жовніри виходили на муштру. Муштровались з рушницями цілих три години! Годину спочивали, потім обідали хлібом та нікчемною стравою і знов спочивали годину, а спочивши, знов на дві години муштроватися. Після муштри, трохи спочивши, починали новобранців, значить, між ними й Шевченка, навчати «словесності», себто проказувати на словах титули, наймення, наймення по батьку, прізвище - усього начальства від фельдфебеля аж до військового міністра, разом з тим навчали, як вітати і величати кожного начальника. Після «словесності» вечеряли, ставали на молитву: о годині 9 барабан бив «зорю» і в казарму приходила ніч. «Солдати-товариші починали тоді, - писав Шевченко до княжни Рєпніної (VI, 49), - розповідати, кого били в той день, кого обіцяли вибити; галас, крик, балалайка». Нерви Тарасові не виносили цього пекла; він інколи втікав до кого-будь з офіцерів, офіцери приймали його по-товариськи, але траплялося, що в кватері офіцера гірше, ніж в казармі. Він вертався до «смердючої хати» і тут, каже він:
Осядуть думи: розіб’ють
На стократ серце і надію
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть
І спинять ніч: часи літами,
Віками глухо потечуть...
І я кривавими сльозами
Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні, і літа,
Коли я, де, кого любив?
Кому яке добро зробив?
Журба, нудьга, скорботи так гризли душу і серце, що поет-жовнір благав Бога:
...щоб світало.
Мов волі, сонця світу жду...
Цвіркун замовкне; «зорю» б’ють; -
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати 497.
Так день крізь день минав тиждень. Приходила неділя. «Крадучися, неначе злодій», поза валами фортеці, виходив Тарас понад Уралом в степ широкий, мов на волю. Орська околиця з її степом-пустинею не заспокоювала його. «Місце вість тутешня, - писав він до княжни Рєпніної 24 жовтня 1847 р. - сумна, одноманітна; худорляві річки Урал і Ор, сірії гори голі та киргизький степ без краю. Інколи степ оживає, коли наїдуть бухарські каравани на верблюдах, але вони своїм життям ще прибільшують тугу». І у стра дальника-поета
Болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться,
І полине голубкою
Понад чужим полем
І я ніби оживаю
На полі, на волі.
І на гору високую
Виходжу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії, -
Руді-руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами...
А тут бур’ян, піски, тали,
І хоч би насміх де могила
О давнім-давні говорила:
Неначе люде не жили!
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її знайшли...
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили...
«Айда в казарми, айда в неволю!» -
Неначе крикне хто надо мною,
І я прокинуся! Поза горою
Вертаюсь, крадуся поза Уралом,
Неначе злодій той, поза валами...
В наведених віршах (з послання до Козачковського) поет так виразно намалював нам тяжке страждання душі своєї, що всякі коментарі здаються мені зайвими; скажу тільки, що, не зрозумівши того становища душі Тарасової, в якому була вона тоді, коли водила рукою його, як писав він оці вірші, не можна зрозуміти і ваги не тільки послання «До Козачковського», але майже що і вс іх поетичних творів Тарасових, написаних на засланні. Сі вірші я вважаю за початок того циклу Тарасових творів, написаних на засланні, в яких без волі автора, червоною ниткою пробивається суб’єктивне почуття заподіяної над ним неправди. Кажу: без волі автора, бо Шевченко не був злопам’ятливим, але ж, як і кожна людина, не спроможен був одірватися від самого себе У кожного хоч трохи талановитого письменника траплявся на віку такий вчинок, що, так мовити, панує по всіх його творах, переміняючи тільки форму.
Так і у Шевченка - почуття неволі переходить по всіх його творах. Се почуття панує в творах його над усім; воно кермує талантом його змалку і до останку; воно виявляє, на мою думку, разом і вдачу того народу, вірним сином якого Шевченко був до останньої хвилини свого безталанного і повного великого трагізму життя. Тим-то, найпаче в «невольничій поезії» Шевченка, народне, літературне і авторське Я так суцільно злилися, що роз’єднати їх - річ неможлива.
497 Кобзарь. - 1876. - Т. II. - С. 108 - [109].
Коментар
Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шевченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. - «Казарма» (IX, № 70) - малюнок сепією, виконаний орієнтовно 1856-го - не пізніше червня 1857 р. Оригінал малюнка втрачений. Усі репродукції зроблені за фотогравюрою, замовленою власником твору Б. Г. Сухановим-Подколзіним віденському граверу Р. Паульсону (1895).
«Солдати-товариші починала тоді, - писав Шевченко до княжни Рєпніної, - розповідали...» - З листа Шевченка до В. Рєпніної від 25 - 29 лютого 1848 р. з Орської кріпості.
Попередня Наступна