(no subject)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 3]
III
Зима року 1829; грудень; надворі, певна річ, холодно... День св. Миколая, день торжественний, царський... Вільна не тільки урядова, але й шляхетська справляла се свято, справляла іменини царя Миколи бучним бенкетом на «ресурсах»... В домі «Дворянскаго собрания» - «огні горять, музика грає»... Там натовп російської бюрократії і польсько-литовської аристократії... Пани віку поважаного - за зеленими столами; пані - в покою гостинному; на хорах «музика квилить, завиває», а в залі молодіж витинає вальса, мазура!.. Весело!.. Тут десь і Павло Енгельгардт... А там, в кватері його, в прохожому покою «козачок» Тарас Шевченко не схотів сидіти самотою в темноті, та, засвітивши світло, розташувався з своєю колекцією... Увесь стіл покрили малюнки з героїв історичних. Тарас нагнувся над ними і стоїть нерухомо; очі його впилися в «козака Платова»... Ясно-голубі, майже що сірі, очі «козачка» горять, з них летять іскри; вони пильно-препильно придивлюються; вони міряють коня, міряють єнорала на коні; вдивляються в кінську гриву; в єноральські вуси... Нарешті Тарас присунув до себе шматок паперу... рука його спустилася в кишеню, досягла звідтіль олівець. Тарас сів біля столу і взявся малювати список з єнорала Платова. Розважно пильнує наш маляр: він увесь, з усією душею, з усіма думками нирнув в свою роботу. Вже й північ минула, а Тарас працює, очей не зводить з своєї роботи. Платова він вже скінчив, вже малює «маленьких козачків, що гарцюють біля міцних копит єноральського коня»; от-от ще трошечки і доведе він малюнка до краю... Тарас так нирнув в свою роботу, так перейнявся нею, що ні на що більш не вважає; обов’язки «козачка» вилетіли йому з голови... Не чув він, як біля дому заскрипів сніг під саньми, не чує, як біля рундука затупотіли і стали коні; не чує, як рипнули двері! Тарас тоді тільки схаменувся, як почув, що чиясь рука вхопила його за вухо і скубе люто!.. Зирнув Тарас - аж то його пан!.. Енгельгардт, вернувшись з «ресурсів» і заставши Шевченка за малюнками, розгнівався на його раз за те, що козачок не зустрів його в сінях, не відчинив дверей, а вдруге за те, що Тарас «міг би спалити не тільки дім, але й місто».
Вискубши за уші і нагодувавши свого козачка панськими ляпасами по тварі, Енгельгардт з того не задовольнився. І другого дня вранці Тарас мусив нагадати собі школу Богорського з її суботами... Ми бачимо в понеділок 7 грудня р. 1829 огидливу сцену панського самовластя. В стайні на долівці лежить Шевченко: один з кучерів сидить у його на голові, тримаючи йому руки; другий на ногах, а кучер Сидорка, справляючи Енгельгардтів наказ, на Тарасовому тілі малює різками візерунки оздобу крепацтва! Він пише хартію панського самовластя, хартію мордованая чоловіком - Чоловіка! В дебелій руці Сидорка сумним посвистом хижим лунає довгий пучок різок! На той посвист німо відповідають цівки крові з Тарасового тіла, а сам Тарас не стогне, не кричить, не проситься; він мовчки зціпив зуби, стуливши міцно губи, силкується не пустити з грудей голосу; бо тямить, що з тим голосом вирвалося б не прохання, а глибокий проклін деспотизму... Тарас мовчки, чистими, як божа роса вранці, слізьми росить брудну долівку стайні!
Нам з вами, читачу! і гидко, і бридко навіть виобразити собі оту картину; а Енгельгардтові і справникам її вона була байдуже! Що ж, коли польсько-московське «право» так вигодувало дух і звичаї людей, що отака картина катовання неповинного чоловіка була на той час річ звичайна, бо
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава..
Як оцей випадок, так, певна річ, і чимало інших, не могли не довести Енгельгардта до думки, що з оцього Шевченка не буде козачка Не можна було йому не подумати, що він помилився, не послухавши Дмитренкової поради. Козачка з Шевченка не зробиш, а маляра, та ще, може, й доброго, втеряєш... треба полагодити помилку. І от, перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. Ніхто з біографів не називає нам того маляра кажуть тільки, що він «був таким совісним, що через півроку, прийшовши до Енгельгардта за грішми, повідав йому як він розуміє Тараса;» 135 себто висловив йому, що у Шевченка вельми видатна кебета малярська. Яко людина практична, Енгельгардт зрозумів і власну користь, якої можна буде йому зажити, коли він матиме з свого крепака доброго портретника. Він, за порадою того маляра, віддав Шевченка в науку до портретника Лампі. «Одначе останній не згодився брати Тараса до себе в дім, а пристав тільки на те, щоб він ходив учитися в майстерню до його».
135 Чалий, с. 20.
Коментар
Кватера - квартира.
Твар - обличчя.
...перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. - Шевченко ніколи не згадував про Варшаву, і ніяких документів, пов’язаних з цим містом, не збереглося; М. Чалий, В. Рєпніна, М. Костомаров, найімовірніше, поплутали Варшаву й Вільно. Вчителем-художником Шевченка у Вільно називають як найпевнішу кандидатуру - викладача малювання Вільнюського університету Й. Рустемаса, а також, гіпотетично, - Й.-Б. Лампі, австрійського художника, який кілька місяців працював у місті. (Найновіші відомості про них див. у праці: А. Непокупний. Балтійські зорі Тараса. («У Вільні, городі преславнім...» - К., 1989).
Попередня Наступна
III
Зима року 1829; грудень; надворі, певна річ, холодно... День св. Миколая, день торжественний, царський... Вільна не тільки урядова, але й шляхетська справляла се свято, справляла іменини царя Миколи бучним бенкетом на «ресурсах»... В домі «Дворянскаго собрания» - «огні горять, музика грає»... Там натовп російської бюрократії і польсько-литовської аристократії... Пани віку поважаного - за зеленими столами; пані - в покою гостинному; на хорах «музика квилить, завиває», а в залі молодіж витинає вальса, мазура!.. Весело!.. Тут десь і Павло Енгельгардт... А там, в кватері його, в прохожому покою «козачок» Тарас Шевченко не схотів сидіти самотою в темноті, та, засвітивши світло, розташувався з своєю колекцією... Увесь стіл покрили малюнки з героїв історичних. Тарас нагнувся над ними і стоїть нерухомо; очі його впилися в «козака Платова»... Ясно-голубі, майже що сірі, очі «козачка» горять, з них летять іскри; вони пильно-препильно придивлюються; вони міряють коня, міряють єнорала на коні; вдивляються в кінську гриву; в єноральські вуси... Нарешті Тарас присунув до себе шматок паперу... рука його спустилася в кишеню, досягла звідтіль олівець. Тарас сів біля столу і взявся малювати список з єнорала Платова. Розважно пильнує наш маляр: він увесь, з усією душею, з усіма думками нирнув в свою роботу. Вже й північ минула, а Тарас працює, очей не зводить з своєї роботи. Платова він вже скінчив, вже малює «маленьких козачків, що гарцюють біля міцних копит єноральського коня»; от-от ще трошечки і доведе він малюнка до краю... Тарас так нирнув в свою роботу, так перейнявся нею, що ні на що більш не вважає; обов’язки «козачка» вилетіли йому з голови... Не чув він, як біля дому заскрипів сніг під саньми, не чує, як біля рундука затупотіли і стали коні; не чує, як рипнули двері! Тарас тоді тільки схаменувся, як почув, що чиясь рука вхопила його за вухо і скубе люто!.. Зирнув Тарас - аж то його пан!.. Енгельгардт, вернувшись з «ресурсів» і заставши Шевченка за малюнками, розгнівався на його раз за те, що козачок не зустрів його в сінях, не відчинив дверей, а вдруге за те, що Тарас «міг би спалити не тільки дім, але й місто».
Вискубши за уші і нагодувавши свого козачка панськими ляпасами по тварі, Енгельгардт з того не задовольнився. І другого дня вранці Тарас мусив нагадати собі школу Богорського з її суботами... Ми бачимо в понеділок 7 грудня р. 1829 огидливу сцену панського самовластя. В стайні на долівці лежить Шевченко: один з кучерів сидить у його на голові, тримаючи йому руки; другий на ногах, а кучер Сидорка, справляючи Енгельгардтів наказ, на Тарасовому тілі малює різками візерунки оздобу крепацтва! Він пише хартію панського самовластя, хартію мордованая чоловіком - Чоловіка! В дебелій руці Сидорка сумним посвистом хижим лунає довгий пучок різок! На той посвист німо відповідають цівки крові з Тарасового тіла, а сам Тарас не стогне, не кричить, не проситься; він мовчки зціпив зуби, стуливши міцно губи, силкується не пустити з грудей голосу; бо тямить, що з тим голосом вирвалося б не прохання, а глибокий проклін деспотизму... Тарас мовчки, чистими, як божа роса вранці, слізьми росить брудну долівку стайні!
Нам з вами, читачу! і гидко, і бридко навіть виобразити собі оту картину; а Енгельгардтові і справникам її вона була байдуже! Що ж, коли польсько-московське «право» так вигодувало дух і звичаї людей, що отака картина катовання неповинного чоловіка була на той час річ звичайна, бо
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава..
Як оцей випадок, так, певна річ, і чимало інших, не могли не довести Енгельгардта до думки, що з оцього Шевченка не буде козачка Не можна було йому не подумати, що він помилився, не послухавши Дмитренкової поради. Козачка з Шевченка не зробиш, а маляра, та ще, може, й доброго, втеряєш... треба полагодити помилку. І от, перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. Ніхто з біографів не називає нам того маляра кажуть тільки, що він «був таким совісним, що через півроку, прийшовши до Енгельгардта за грішми, повідав йому як він розуміє Тараса;» 135 себто висловив йому, що у Шевченка вельми видатна кебета малярська. Яко людина практична, Енгельгардт зрозумів і власну користь, якої можна буде йому зажити, коли він матиме з свого крепака доброго портретника. Він, за порадою того маляра, віддав Шевченка в науку до портретника Лампі. «Одначе останній не згодився брати Тараса до себе в дім, а пристав тільки на те, щоб він ходив учитися в майстерню до його».
135 Чалий, с. 20.
Коментар
Кватера - квартира.
Твар - обличчя.
...перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. - Шевченко ніколи не згадував про Варшаву, і ніяких документів, пов’язаних з цим містом, не збереглося; М. Чалий, В. Рєпніна, М. Костомаров, найімовірніше, поплутали Варшаву й Вільно. Вчителем-художником Шевченка у Вільно називають як найпевнішу кандидатуру - викладача малювання Вільнюського університету Й. Рустемаса, а також, гіпотетично, - Й.-Б. Лампі, австрійського художника, який кілька місяців працював у місті. (Найновіші відомості про них див. у праці: А. Непокупний. Балтійські зорі Тараса. («У Вільні, городі преславнім...» - К., 1989).
Попередня Наступна