Бляшані бубни
Originally posted by ihorhulyk at Бляшані бубни
Не варто дивуватися, що після відомих подій 18 травня соціальні мережі обійшла світлина Вінстона Черчілля із його раптово актуалізованим висновком про те, що прийде час і актуальні британському прем’єрові фашисти називатимуть себе антифашистами. Постмодернізм дає себе чути, а українські реалії, за висновком одного із сучасних вітчизняних філософів, лише загострюють до краю відчуття непевності, релятивності, неоднозначності речей і явищ.
Та ба з ними, з «антифашистами». Нині хіба лінивий і геть неуважний не застановиться на тому, що світ стає догори дригом. Учорашні істини та аксіоми нині підлягають негайній ревізії, чорне майже миттєво перелицьовується на біле, а коли у тому є потреба, то навіть у найнасиченішій пітьмі нас змусять таки зауважити безліч напівтонів.
Змусять, -- не те слово, навіть переконаного ще довго утверджуватимуть у думці, виливаючи на його мізки чергові порції політтехнологічної локшини. Мало переконати, слід змусити діяти або ж залишатися пасивним, -- це вже залежно від цілей режисерів. Ця психологічна атака мені нагадує про бляшаний барабан Гюнтера Грасса, зрештою, а чим поствеймарівська Німеччина суттєво відрізнялася від постмодерністської України?
Акція «повернутих спин», якою кілька журналістів спробували задекларувати власне ставлення до уряду та його брутальної поведінки щодо колег-медійників, негайно спровокувала чергову партію на бляшаному бубні. Від однозначного схвалення до цинічних просторікувань на предмет потреби незаангажованості працівників ЗМІ.
Чисто емоційно я визнаю рацію за першими: якщо співрозмовник глухий, то йому варто написати на клаптику паперу основні тези свого меседжу. Хоча запідозрити у глухоті адептів секти «Почую кожного» якось не випадає. Просто слух у них надзвичайно сепарований: чують те, що їм на руку.
Раціо провокує на визнання слушності других: мовляв, журналіст не має права ставати громадським діячем, а просто висвітлювати події. Однак і тут є заковика: Сніцарчук намагалася просто висвітлювати події, але ж Тітушка, на жаль, не проінструктували про журналістські стандарти…
У цій вельми неоднозначній дискусії є спроби вихлюпнути «дитя» разом із купіллю. Йдеться про побиття людини - не у якомусь темному закамарку, а посеред натовпу людей, у центрі столиці. Мова про шок, який мали б пережити усі притомні особи від наруги над людською гідністю. Шок, який не підлягає велемовному трактуванню, поясненню, виправданню. Ян Паточка, чеський правозахисник і філософ, писав про «солідарність шокованих, які у ніч кризи навчилися жити автентично - жити, черпаючи сили з джерела власного сумління». Так от, журналісти у Кабміні продемонстрували саме «солідарність шокованих», і їхній відчайдушний крок не потребує супроводу бляшаних бубнів.
Ігор Гулик
Не варто дивуватися, що після відомих подій 18 травня соціальні мережі обійшла світлина Вінстона Черчілля із його раптово актуалізованим висновком про те, що прийде час і актуальні британському прем’єрові фашисти називатимуть себе антифашистами. Постмодернізм дає себе чути, а українські реалії, за висновком одного із сучасних вітчизняних філософів, лише загострюють до краю відчуття непевності, релятивності, неоднозначності речей і явищ.
Та ба з ними, з «антифашистами». Нині хіба лінивий і геть неуважний не застановиться на тому, що світ стає догори дригом. Учорашні істини та аксіоми нині підлягають негайній ревізії, чорне майже миттєво перелицьовується на біле, а коли у тому є потреба, то навіть у найнасиченішій пітьмі нас змусять таки зауважити безліч напівтонів.
Змусять, -- не те слово, навіть переконаного ще довго утверджуватимуть у думці, виливаючи на його мізки чергові порції політтехнологічної локшини. Мало переконати, слід змусити діяти або ж залишатися пасивним, -- це вже залежно від цілей режисерів. Ця психологічна атака мені нагадує про бляшаний барабан Гюнтера Грасса, зрештою, а чим поствеймарівська Німеччина суттєво відрізнялася від постмодерністської України?
Акція «повернутих спин», якою кілька журналістів спробували задекларувати власне ставлення до уряду та його брутальної поведінки щодо колег-медійників, негайно спровокувала чергову партію на бляшаному бубні. Від однозначного схвалення до цинічних просторікувань на предмет потреби незаангажованості працівників ЗМІ.
Чисто емоційно я визнаю рацію за першими: якщо співрозмовник глухий, то йому варто написати на клаптику паперу основні тези свого меседжу. Хоча запідозрити у глухоті адептів секти «Почую кожного» якось не випадає. Просто слух у них надзвичайно сепарований: чують те, що їм на руку.
Раціо провокує на визнання слушності других: мовляв, журналіст не має права ставати громадським діячем, а просто висвітлювати події. Однак і тут є заковика: Сніцарчук намагалася просто висвітлювати події, але ж Тітушка, на жаль, не проінструктували про журналістські стандарти…
У цій вельми неоднозначній дискусії є спроби вихлюпнути «дитя» разом із купіллю. Йдеться про побиття людини - не у якомусь темному закамарку, а посеред натовпу людей, у центрі столиці. Мова про шок, який мали б пережити усі притомні особи від наруги над людською гідністю. Шок, який не підлягає велемовному трактуванню, поясненню, виправданню. Ян Паточка, чеський правозахисник і філософ, писав про «солідарність шокованих, які у ніч кризи навчилися жити автентично - жити, черпаючи сили з джерела власного сумління». Так от, журналісти у Кабміні продемонстрували саме «солідарність шокованих», і їхній відчайдушний крок не потребує супроводу бляшаних бубнів.
Ігор Гулик