Диканька
В одну з поїздок до Полтави було вирішено відвідати найближчий районний центр - Диканьку, яка відома усім за оповіданнями Миколи Васильовича Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки». Найзручніший спосіб дістатися цього селища з Полтави - маршрутний автобус із автостанції Полтава-3, що біля Київського вокзалу. До Диканьки від автостанції близько 20 км, які маршрутка долає за різний час, оскільки залізничний переїзд на Зінківській вулиці можуть неодноразово закривати для пропуску товарняків, через що доводиться чекати невизначений термін та й сама траса H-12 залишає бажати кращого. Тим не менш, якщо ви бажаєте ознайомитися з так званими Гоголівськими місцями - Диканька це перший пункт після Полтави, який варто відвідати.
Вперше Диканька згадується в літописі під 1658 роком у зв’язку з повстанням Мартина Пушкаря проти влади Івана Виговського. У 1687 році за універсалом гетьмана Івана Самойловича передана у власність генеральному писареві Василю Кочубею. Протягом кількох наступних століть аж до 1917 року диканські землі належали роду Кочубеїв, які звели тут родинний маєток, збудували церкви і підприємства. До Кочубеїв у гості приїздили багато видатних діячів свого часу: літописець Самійло Величко, імператор Олександр І, композитор Михайло Глінка та письменник Микола Гоголь та інші. Останній і уславив Диканьку в своїй знаменитій збірці оповідань «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», вперше видану 1831 році.
Разом із тим, сама Диканька була і залишалась хоч і великим, але селом; статус районного центру отримала у 1923 році, а статус селища міського типу аж у 1957 році. Тож рядової історичної забудови тут і не було, усі пам’ятки так чи інакше пов’язані з діяльністю Кочубеїв, з яких до наших часів залишились Троїцька і Миколаївська церкви та тріумфальна арка. Для їх огляду знадобиться близько години, при чому всі три пам’ятки знаходяться на певній відстані одна від одної і лише Троїцька церква у центрі селища, а решта на околиці, тому перед поїздкою необхідно проглянути карту селища, щоб зорієнтуватися.
Фактично при в’їзді до Диканьки навпроти знаку з назвою селища стоїть тріумфальна арка, яка була зведена у 1820 році на честь візиту імператора Олександра І, який відвідав тутешні землі. Автор проекту арки - архітектор Луїджі Руска, відомий також як автор Ніжинського ліцею, Гостинного двору в Києві, торгових рядів у Білій Церкві та багатьох будинків у Санкт-Петербурзі.
Пам’ятка є унікальною тому, що в Україні тріумфальних арок майже не залишилось; вціліли лише в Новгород-Сіверському та Кам’янець-Подільському.
Біля арки знаходиться вдала сучасна стилізація під класицизм - ресторація «Кочубеївська садиба». Назва надана невипадково, адже саме за аркою починався комплекс садиби козацько-старшинського роду Кочубеїв, що ведуть свій рід від знаменитого генерального писаря Василя Кочубея, страченого Мазепою. До речі, саме тут у 1708 році знаходився штаб Івана Мазепи, а Карла XII у сусідньому селі Великі Будища, де було підписано трактат про спільні дії українських і шведських військ проти Росії.
Маєток у Диканці був наймасштабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України. Класицистичний палац було зведено ще наприкінці XVIII ст. відомим архітектором Джакомо Кваренґі. На жаль споруда не дожила до наших часів і загинула в роки революційних потрясінь у 1917-1920 роках.
Раптово тут зберігся старовинний вітряк. Одразу подумалося: а чи не було б доцільно створити десь тут музей архітектури і побуту Полтавщини, адже й місце підходяще і до обласного центру недалеко.
Церква святого Миколи була збудована коштом Віктора Кочубея у 1794-1797 роках за проектом архітектора Миколи Львова, відомого своїми церквами-ротондами, одну з яких він збудував біля садиби Розумовських у Яготині.
Церква використовувалась як родинна усипальня родини Кочубеїв. На жаль, склепи було пограбовано після 1917 року.
Інтер’єр церкви у бік входу.
Купол схожий на купол римського Пантеону, хіба що менший.
Іконостас із чудотворною іконою св. Миколи. За легендою, Марія Гоголь-Яновська мололася, щоб її третя дитина (майбутній письменник Микола Гоголь) таки вижив.
Система опалення тут збереглась ще з ХІХ ст.
Біля церкви у 1810-1827 було зведено дзвіницю за проектом Луїджі Руска, автора тріумфальної арки.
Пройшовши від Миколаївської церкви до центральної вулиці, вказівник запропоновував піти на захід до наступного пункту Гоголівського маршруту - Троїцької церкви, щоправда не вказали відстань.
Йти довелося близько двох кілометрів. На шляху з цікаво зустрічалися лише пам’ятники і пам’ятні знаки.
Пам’ятник Чорнобильцям Диканьщини і окремо просто пам’ятний знак в честь трагедії на ЧАЕС.
Пам’ятний камін на честь визволення Диканьки від німецько-фашистських загарбників у 1943 році.
Поруч на постаменті встановлено установку БМ-13, більш відому як «Катюша».
У сквері Перемоги знаходиться ще кілька пам’ятників.
Погруддя двічі Героя Соціалістичної Праці Івана Івановича Кухаря, голова колгоспу ім. Леніна в Московській області. Бюст роботи Лева Кербеля відкрито у 1986 році в присутності самого Кухаря.
"Місце примирення всіх із усіма".
Меморіал на братській могилі радянських воїнів, полеглих у боях за визволення Диканьки від німецько-фашистських загарбників. На високому постаменті - фігура радянського воїна, поруч - стела з іменами полеглих за Батьківщину, вічний вогонь пам’яті.
Сучасний пам’ятник героям Небесної Сотні.
Пам’ятник Шевченку цікавий тим, що тут Тарас ніби воссідає на троні.
Ну і звісно, як же без вшанування письменника, який прославив селище в знаменитих «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Пам’ятник Миколі Васильовичу Гоголю було встановлено у 1952 році. Нещодавно пам’ятник відреставрували: фігуру пофарбували в червоний колір, постамент побілили, а табличку поміняли: формулювання «російський письменник» замінили на «всесвітньовідомий письменник».
Архітектура Диканьки нічого з себе не представляє. Старовинних будинків фактично не лишилося.
Найцікавішими мені здалися хіба що будинок союзу сприяння сільському зеленому туризму в Диканському районі…
…та адміністративна будівля, де знаходиться відділ освіти, бібліотека та архів.
Більш-менш симпатичними є будинки післявоєнного десятиріччя: районний будинок культури…
…та районна адміністрація, яка належить до типових адміністративних будівель, поширених в Україні. Інші зразки можна побачити тут.
За адміністрацією знаходиться історико-краєзнавчий музей, фундований Д. Гармашем, ім’я якого носить нині музей. Біля входу встановлено локомобіль.
Його було створено на Херсонському локомобільному заводі. У 1930-х роках він працював на одному з диканських колгоспів.
Окрім пам’ятників є ще пару милих інсталяцій. Троянди, що ростуть з каменю, поверх яких назва селища і дата його заснування.
І популярний останнім часом напис І love [назва населеного пункту] на фоні серця.
З уцілілих старовинних будинків не зіпсованих радянською плиткою чи сучасним сайдинґом є лише будівля управління Пенсійного фонду в Диканському районі.
А також картинна галерея, яка носить ім’я відомої художниці Марії Башкірцевої, уродженки Диканьщини.
Нарешті вказівник спрямовує до об’єкту, до якого я весь час йшов.
Трохи в стороні від головної вулиці знаходиться найстаріша пам’ятка Диканьки - Троїцької церкви. Вона ще здалеку виблискує своїми позолоченими банями, тому зайти її легко, однак якраз ця позолота мене розчарувала, далі розкажу чому.
Якщо введете у пошуку зображень «Троїцька церква у Диканці», то вам видасть багато світлин, на яких зображено як виглядав храм ще донедавна: бані були зеленого кольору, характерного для українського, бароко, стіни пофарбовані у бірюзовий, характерний для Єлизаветинського бароко, капітелі зеленуватого кольору, ліплені елементи - золотавого. А що зараз? Все побілено, а бані позолочені - на таке дивитися неприжмуреними очима боляче.
Сама церква була збудована у 1780 році коштом Павла Васильовича Кочубея у стилі пізнього українського бароко. Саме її змалював у «Вечорах на Хуторі» Микола Васильович Гоголь.
Храм належить до так званого тетраконхового типу церков, тобто в плані представляє собою хрест.
На жаль, на відміну від Миколаївської, Троїцька церква була зачинена, тому потрапити ані всередину, ані навіть на територію не вдалося.
Храм знаходиться на пагорбі, що нависає над ставком і саме з його боку і садиби Кочубеїв передбачався найкращий вид на церкву.
Сам ставок виглядає так.
Наступним пунктом для огляду Гоголівського маршруту стали Великі Сорочинці.
Вперше Диканька згадується в літописі під 1658 роком у зв’язку з повстанням Мартина Пушкаря проти влади Івана Виговського. У 1687 році за універсалом гетьмана Івана Самойловича передана у власність генеральному писареві Василю Кочубею. Протягом кількох наступних століть аж до 1917 року диканські землі належали роду Кочубеїв, які звели тут родинний маєток, збудували церкви і підприємства. До Кочубеїв у гості приїздили багато видатних діячів свого часу: літописець Самійло Величко, імператор Олександр І, композитор Михайло Глінка та письменник Микола Гоголь та інші. Останній і уславив Диканьку в своїй знаменитій збірці оповідань «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», вперше видану 1831 році.
Разом із тим, сама Диканька була і залишалась хоч і великим, але селом; статус районного центру отримала у 1923 році, а статус селища міського типу аж у 1957 році. Тож рядової історичної забудови тут і не було, усі пам’ятки так чи інакше пов’язані з діяльністю Кочубеїв, з яких до наших часів залишились Троїцька і Миколаївська церкви та тріумфальна арка. Для їх огляду знадобиться близько години, при чому всі три пам’ятки знаходяться на певній відстані одна від одної і лише Троїцька церква у центрі селища, а решта на околиці, тому перед поїздкою необхідно проглянути карту селища, щоб зорієнтуватися.
Фактично при в’їзді до Диканьки навпроти знаку з назвою селища стоїть тріумфальна арка, яка була зведена у 1820 році на честь візиту імператора Олександра І, який відвідав тутешні землі. Автор проекту арки - архітектор Луїджі Руска, відомий також як автор Ніжинського ліцею, Гостинного двору в Києві, торгових рядів у Білій Церкві та багатьох будинків у Санкт-Петербурзі.
Пам’ятка є унікальною тому, що в Україні тріумфальних арок майже не залишилось; вціліли лише в Новгород-Сіверському та Кам’янець-Подільському.
Біля арки знаходиться вдала сучасна стилізація під класицизм - ресторація «Кочубеївська садиба». Назва надана невипадково, адже саме за аркою починався комплекс садиби козацько-старшинського роду Кочубеїв, що ведуть свій рід від знаменитого генерального писаря Василя Кочубея, страченого Мазепою. До речі, саме тут у 1708 році знаходився штаб Івана Мазепи, а Карла XII у сусідньому селі Великі Будища, де було підписано трактат про спільні дії українських і шведських військ проти Росії.
Маєток у Диканці був наймасштабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України. Класицистичний палац було зведено ще наприкінці XVIII ст. відомим архітектором Джакомо Кваренґі. На жаль споруда не дожила до наших часів і загинула в роки революційних потрясінь у 1917-1920 роках.
Раптово тут зберігся старовинний вітряк. Одразу подумалося: а чи не було б доцільно створити десь тут музей архітектури і побуту Полтавщини, адже й місце підходяще і до обласного центру недалеко.
Церква святого Миколи була збудована коштом Віктора Кочубея у 1794-1797 роках за проектом архітектора Миколи Львова, відомого своїми церквами-ротондами, одну з яких він збудував біля садиби Розумовських у Яготині.
Церква використовувалась як родинна усипальня родини Кочубеїв. На жаль, склепи було пограбовано після 1917 року.
Інтер’єр церкви у бік входу.
Купол схожий на купол римського Пантеону, хіба що менший.
Іконостас із чудотворною іконою св. Миколи. За легендою, Марія Гоголь-Яновська мололася, щоб її третя дитина (майбутній письменник Микола Гоголь) таки вижив.
Система опалення тут збереглась ще з ХІХ ст.
Біля церкви у 1810-1827 було зведено дзвіницю за проектом Луїджі Руска, автора тріумфальної арки.
Пройшовши від Миколаївської церкви до центральної вулиці, вказівник запропоновував піти на захід до наступного пункту Гоголівського маршруту - Троїцької церкви, щоправда не вказали відстань.
Йти довелося близько двох кілометрів. На шляху з цікаво зустрічалися лише пам’ятники і пам’ятні знаки.
Пам’ятник Чорнобильцям Диканьщини і окремо просто пам’ятний знак в честь трагедії на ЧАЕС.
Пам’ятний камін на честь визволення Диканьки від німецько-фашистських загарбників у 1943 році.
Поруч на постаменті встановлено установку БМ-13, більш відому як «Катюша».
У сквері Перемоги знаходиться ще кілька пам’ятників.
Погруддя двічі Героя Соціалістичної Праці Івана Івановича Кухаря, голова колгоспу ім. Леніна в Московській області. Бюст роботи Лева Кербеля відкрито у 1986 році в присутності самого Кухаря.
"Місце примирення всіх із усіма".
Меморіал на братській могилі радянських воїнів, полеглих у боях за визволення Диканьки від німецько-фашистських загарбників. На високому постаменті - фігура радянського воїна, поруч - стела з іменами полеглих за Батьківщину, вічний вогонь пам’яті.
Сучасний пам’ятник героям Небесної Сотні.
Пам’ятник Шевченку цікавий тим, що тут Тарас ніби воссідає на троні.
Ну і звісно, як же без вшанування письменника, який прославив селище в знаменитих «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Пам’ятник Миколі Васильовичу Гоголю було встановлено у 1952 році. Нещодавно пам’ятник відреставрували: фігуру пофарбували в червоний колір, постамент побілили, а табличку поміняли: формулювання «російський письменник» замінили на «всесвітньовідомий письменник».
Архітектура Диканьки нічого з себе не представляє. Старовинних будинків фактично не лишилося.
Найцікавішими мені здалися хіба що будинок союзу сприяння сільському зеленому туризму в Диканському районі…
…та адміністративна будівля, де знаходиться відділ освіти, бібліотека та архів.
Більш-менш симпатичними є будинки післявоєнного десятиріччя: районний будинок культури…
…та районна адміністрація, яка належить до типових адміністративних будівель, поширених в Україні. Інші зразки можна побачити тут.
За адміністрацією знаходиться історико-краєзнавчий музей, фундований Д. Гармашем, ім’я якого носить нині музей. Біля входу встановлено локомобіль.
Його було створено на Херсонському локомобільному заводі. У 1930-х роках він працював на одному з диканських колгоспів.
Окрім пам’ятників є ще пару милих інсталяцій. Троянди, що ростуть з каменю, поверх яких назва селища і дата його заснування.
І популярний останнім часом напис І love [назва населеного пункту] на фоні серця.
З уцілілих старовинних будинків не зіпсованих радянською плиткою чи сучасним сайдинґом є лише будівля управління Пенсійного фонду в Диканському районі.
А також картинна галерея, яка носить ім’я відомої художниці Марії Башкірцевої, уродженки Диканьщини.
Нарешті вказівник спрямовує до об’єкту, до якого я весь час йшов.
Трохи в стороні від головної вулиці знаходиться найстаріша пам’ятка Диканьки - Троїцької церкви. Вона ще здалеку виблискує своїми позолоченими банями, тому зайти її легко, однак якраз ця позолота мене розчарувала, далі розкажу чому.
Якщо введете у пошуку зображень «Троїцька церква у Диканці», то вам видасть багато світлин, на яких зображено як виглядав храм ще донедавна: бані були зеленого кольору, характерного для українського, бароко, стіни пофарбовані у бірюзовий, характерний для Єлизаветинського бароко, капітелі зеленуватого кольору, ліплені елементи - золотавого. А що зараз? Все побілено, а бані позолочені - на таке дивитися неприжмуреними очима боляче.
Сама церква була збудована у 1780 році коштом Павла Васильовича Кочубея у стилі пізнього українського бароко. Саме її змалював у «Вечорах на Хуторі» Микола Васильович Гоголь.
Храм належить до так званого тетраконхового типу церков, тобто в плані представляє собою хрест.
На жаль, на відміну від Миколаївської, Троїцька церква була зачинена, тому потрапити ані всередину, ані навіть на територію не вдалося.
Храм знаходиться на пагорбі, що нависає над ставком і саме з його боку і садиби Кочубеїв передбачався найкращий вид на церкву.
Сам ставок виглядає так.
Наступним пунктом для огляду Гоголівського маршруту стали Великі Сорочинці.