Из литературного архива. Давид Самойлов. Пестель, Поэт и Анна

[trim_c]

Там Анна пела с самого утра

Comments

[burzhuin]

Я помру від застуди. Наш лазарет
перебазують кудись на південь.
І фронт котитиметься вперед,
і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
між свіжого шрифту воєнних звісток,
мов цукор, спакований на свята
руками київських гімназисток.

І лікар, сховавши папери в стіл,
про щось говоритиме не до речі,
і густо лежатиме окопний пил
на сірому президентському френчі.

Коли ж виходячи, ніби зі сну,
й дивлячись в небо - тепле й зелене,
перш ніж знову піти на свою війну
він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора -
«Невже той самий?» - спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
ствердно кивне головою.

2007

[trim_c]

А це справді добре і дещо несподівано