Галицько-буковинський хронограф
Ця стаття змінила і моє життя, і мою професію. У 1994 році співробітниця, Людмила Миколаївна, попросила зробити комп’ютерний набір статті її чоловіка, Павла Олександровича Максимова. Чоловік її був лікарем від Бога, а у вільний час захоплювався палеографією, мистецтво- та літературознавством. В статті досліджувалися буковинські пісні і доводилось їхнє не фольклорне, а авторське походження. Це дозволило зробити атрибуцію цих пісень як творів галицько-буковинської літературної школи XII-XIII ст., відомої по таких шедеврах, як "Слово о полку Ігоревім", "Молєнiє Данiїла Заточника”", "Слово про загибель Руської землі". Тобто цим пісням по 800 років, і вони збереглися в народній пам’яті без спотворень. Це настільки мене вразило, що я пішов знайомитися з Павлом Олександровичем. Нажаль, тоді в Україні був повний занепад видавничої справи, надрукувати це десь в часописі було не реально, а дві сторінки в університетському віснику коштувало торбинку купоно-карбованців. І тоді я вирішив видавати свій науковий гуманітарний альманах. Назвали ми його «Галицько-буковинським хронографом». Перше число вийшло в кінці 1996 року, де, власне, і було надруковане це дослідження, а в 1997 році я заснував власне видавництво і звільнився з СКБ.
П. О. Максимов
УДК 418.1:398.87
Галицько-буковинська лiтературна школа
ХII-ХIII ст.Галицька держава ХII-ХIII ст. була визначним центром європейської культури. Саме тут iснувала лiтературна школа, що мала у своєму доробку такi вiдомi шедеври, як “Молєнiє Данiїла Заточника”, “Слово про загибель Руської землi” i “Слово о полку Iгоревiм”. Лiтературнi осередки мiстилися не тiльки в Галичi, але й на Буковинi та у Молдовi. Подальша iсторична доля цих земель склалася по-рiзному. Отож, щоб не втратити пам’ять про те, що багато творiв було написано i збережено не тiльки на Галичинi, але й на Буковинi, а також з огляду на визначний внесок сучасних буковинських фiлологiв та iсторикiв у дослiдження галицької культурної спадщини цiй лiтературнiй школi було надано назву галицько-буковинської. Зараз корпус творiв, галицько-буковинське походження яких науково доведено, складає 23 назви. Зауважимо також, що цi пам’ятки збереглися не тiльки у рукописах, але i як фольклорнi твори лiтературного походження. Звичайно, подання кожного з цих шедеврiв потребує науково обґрунтованої атрибуцiї i текстологiчної розвiдки. Маємо намiр послiдовно ознайомити читача з цими перлинами галицької культурної спадщини.
I. Буковинськi iсторичнi пiснi епохи князя
Володимира Ярославовича Галицького
(1187-1198 рр.)
“Ой мала мати одного сина”.1У творi йдетьсяпро участь галицько-буковинських лицарiв у III-ому Хрестовому походi. Нагадаємо деякi полiтичнi та вiйськовi обставини цiєї подiї. У другiй половинi ХII ст. у Єгиптi утворилася могутня мусульманська держава на чолi з султаном Салах Ед-Дином (1171-1193 рр.), яка пiдкорила Сирiю та Месопотамiю. Талановитий полководець Саладин завдав поразки хрестоносцям бiля Тиверiадського озера, а в 1187 р. захопив Iєрусалим. Звiльнення Святого мiста вiд мусульман стало провiдним мотивом III-го Хрестового походу (1189-1192 рр.), що за складом учасникiв був найграндiознiшим. У похiд вирушили нiмецькi лицарi пiд проводом Фрiдрiха I Барбароси, французькi - на чолi з Фiлiпом II Августом, а також англiйцi, очолюванi Рiчардом I Левине Серце. До цього вiйська приєдналися i загони лицарiв iнших християнських країн. З самого початку походу нiмцiв спiткала невдача: у 1190 р. пiд час переправи через гiрську рiчку утопився Фрiдрiх Барбароса. Взагалi результати кампанiї були мiзерними. Не останню роль у цьому вiдiграла тривала ворожнеча мiж французьким та англiйським монархами. Спроба повернути Iєрусалим не вдалася і Рiчардовi I Левине Серце. Була досягнута лише домовленiсть з Саладином про дозвiл в’їзду до Iєрусалиму прочанам та купцям на протязi наступних трьох рокiв. Драматичним i тривалим було й повернення короля Рiчарда до Англiї. По дорозi додому вiн потрапив у полон до iмператора Генрiха VI i отримав волю лише через пiвтора року за величезний викуп. Нагадаємо, що повернення Рiчарда Левине Серце цiкаво описане Вальтером Скоттом у романi “Айвенго”.
Поверталися з цього походу також i галицько-буковинськi лицарi. Iхня участь у цiй вiйнi пояснюється ще й тим, що саме у 1188-1190 рр. мiж Нiмеччиною i Галичиною склалися дуже добрi стосунки. Адже саме згаданий Фрiдрiх Барбароса у 1188 роцi допомiг Володимиру Ярославовичу Галицькому повернути батькiвський престол.
Перейдемо ж безпосередньо до тексту твору i подамо його змiст у виглядi своєрiдного лiбретто.
І. Можновладна господиня-удова вiдправляє свого єдиного сина у Хрестовий похiд. Але мати побоюється, аби її син не став одним з європейських лицарiв-волоцюг, постiйних шукачiв пригод. Вона наказує синовi неодмiнно повернутися через рiк-другий додому.
II. Минуло два роки, але сина немає. Лише на третiй рiк (1188 -1192рр.) син повернувся, але не сам. Вiн привiз iз собою дiвчину-мусульманку чи iудейку, в яку палко закохався десь на Близькому Сходi i має намiр одружитися з нею. Усвiдомлюючи усi наслiдки такого незвичного для їхнього можновладного оточення шлюбу, господиня шукає спосiб уберегти сина i позбутися небажаної невiстки. Вона готує отруту... Але жертвою стають обоє - i син, i його кохана.
III. Сина господинi ховають у родовий склеп “перед вiкнами” у храмi, а його наречену, як людину iншого вiросповiдання, - за брамою християнського цвинтаря. Удова залишається самотньою, без нащадка, без майбутнього. Її рiд припинився у цьому земному свiтi. Але немає для неї i життя небесного, бо вона “вийшла з нової хати”, хати Нового заповiту, побудованої Iсусом Христом, i стала вбивцею:”Ой Боже, Боже, що-м наробила? Як ся любили, я розлучила.”
Ключем для визначення соцiального та можливого етнiчного походження персонажiв є вiдомостi про особливостi їхнього поховання. Зрозумiло, що у фразi “ховала перед вiкнами” (ряд.19) йдеться не про вiкна оселi. Для поховання iснують певнi визначенi мiсця, але згадка про вiкна не випадкова. Звичайно, йдеться про вiкна храму. I навiть якщо поховання вiдбулося не в серединi, а зовнi храму, все одно це вказує на шляхетне походження героя. Так само i поховання невiстки за огорожею цвинтаря, “за ворiтцями” (ряд.20) мало певнi пiдстави. Вона не була самогубицею. То тiльки iнше вiросповiдання могло бути достатньою причиною для поховання за межами християнського кладовища.
Подамо оригiнальний текст твору:
Ой мала мати одного сина,
Та й того дала до Русалима.
як йго давала, наповiдала:
-Ой iди, синку, та й не вбавляйся.
5 Ой iди, синку, та й не вбавляйся
За рочок, за два назад вертайся.
Минає рочок, не йде синочок.
Минає другий, не йде син любий.
На третiй рочок йде синочок,
10 А з ним укупi йде невiсточка.
Ой мати сином врадувалася,
На невiсточку завiрилася.
Синовi дала меду та й вина,
А невiсточцi - тяжку трутизну.
15 Син вина не пив, пiд коня вилив,
А трутизною ся передiлив.
-Ой знала-сь, мати, нас чарувати,
То знай же, мати, як нас ховати.
Сина ховала пiд вiкнами,
20 А невiсточку - за ворiтцями.
Ой вишла мати з нової хати,
Та й стала мати ручки ламати:
-Ой Боже, Боже, що-м наробила?
Який свiт красний, я засмутила.
25 -Ой Боже, Боже, що-м наробила?
Як ся любили, я розлучила.
Отже, з порiвняння тексту та тлумачного його переказу зрозумiло, що осмислення твору сучасним читачем потребує аналiтичної працi. Але ясно, що автор створював пiсню не для дослiдникiв-текстологiв, а для певного кола своїх сучасникiв. Тiльки цим можна пояснити поєднання документальної точностi висвiтлення iсторичних подiй з лiченими часопросторовими, релiгiйними та соцiальними ознаками подiй у текстi. Тобто пiсню-драму написано невдовзi пiсля закiнчення III-го Хрестового походу, десь у 1193-1194 рр. Така наближенiсть у часi цiлком вiдповiдає нашим вiдомостям про традицiї давньоруського лiтературного процесу.
Думка про давньоруське походження твору пiдтверджується i деякими граматичними та лексичними ознаками, якi не можна пояснити лише дiалектизмами. У творi три рази застосованi форми давньоруського перфекту, хоча й у скороченому виглядi: “Ой зналась ...нас чарувати...” (ряд.17) замiсть: “Ой знала єси ...нас чарувати...”, “Боже, що-м наробила?” (ряд. 23,25) замiсть: “Боже, що есмь наробила?” Дуже цiкавою є вживана форма займенника “йго” замiсть “його” (ряд.3). Можливо, не слiд поспiшати з поясненням цього явища дiалектизмом, поетичним чи розмовним скороченням тощо. Згiдно усталеної думки, уже найдавнiшi схiднослов’янськi i старослов’янськi пам’ятки не фiксують старовинних форм називного вiдмiнка “и”,”i-є”,”i-а”. Старi форми знахiдного вiдмiнка предметно-особового займенника послiдовно зустрiчаються в староруських пам’ятках. Десь з ХII ст. старi форми знахiдного вiдмiнка починають замiнюватися новими формами, що збiгаються з формами родового.2 Але, мабуть, є сенс повернутися до питання iсторiї давньоруських займенникiв. Адже, за нашими спостереженнями, цi форми збереглися у рядi давньоруських пам’яток домонгольської доби. Додамо, що їхне хибне прочитання як сполучника “и” (i) або як закiнчень слiв у множинi призвело до багатьох текстологiчних курйозiв. Бiльше того, наявнiсть цих давнiх форм предметно-особових займенникiв є однiєю з лексичних ознак галицько-буковинського походження пам’яток. Саме такий пiдхiд дозволив успiшно розв’язати деякi текстологiчнi “вузли” у таких творах, як “Слово о полку Iгоревiм” i “Слово про загибель Руської землi” та дiйти ясного прочитання без будь-яких виправлень.
Особливо слiд вiдзначити витонченiсть i рiзноманiтнiсть поетичних засобiв у пiснi. Виразнiсть алiтерацiй i асонансiв створює немовби паралельний мелодiйний твiр, поданий у повторi звукiв (ряд. 1-3,11,14,16,22,23,25,26). У заключнiй частинi твору асонанти переходять просто у прихованi за лексемами вигуки страждання: “О-о-о! А-а-а! Я-я-я!” Автор майстерно застосовує поетичнi повтори деяких фраз. Цiкавi й рiзноманiтнi як ритмiка твору, так i засоби римування. Дiєслiвна рима є, мабуть, вiдбитком певного опрацювання пiснi у ХVI-XVII ст. Але якщо твiр i було дещо опрацьовано, то, безумовно, зроблено це видатним майстром, бо при цьому були повнiстю збереженi i змiст, i побудова твору.
Отже, текстологiчна розвiдка дає пiдстави для визначення пiснi як твору галицько-буковинської лiтературної школи кiнця ХII ст. (1193-1194 рр.?). Саме на таке походження вказують принаймнi три провiднi ознаки, притаманнi саме цiй школi: (1) документальна точнiсть вiдомостей, (2) поданих з дуже значною щiльнiстю iнформацiї (3) у поєднаннi з високим художнiм рiвнем твору. З огляду на пiдсумки текстологiчних дослiджень таких пам’яток, як “Слово о плъку Игорeв”, “Слово о погибели рускыя земли” i “Моление Даниила Заточника” можна думати, що автор пiснi належав до творчого лiтературного кола князя Володимира Ярославовича Галицького.
“Зажурилися гори й долини.Жи!”3 Зажурилися гори й долини. Жи!
Що не зродили жита-пшеницi. Жи!
Але зродили зелене вино. Жи!
Зелене вино вгору ся вило. Жи!
5 Вгору ся вило, рясно зацвило. Жи!
Рясно зацвило, сивно вродило. Жи!
Хто ж його стерiг? Гречная панна. Жи!
Гречная панна, дiвка Марiйка. Жи!
Як його стерегла - шиттячко шила. Жи!
10 Шиттячко шила, твердо заснула. Жи!
Ой надлетiли три райськi пташки. Жи!
Ой як летiли, крильми дзвенiли. Жи!
Вона на той раз пробудилася. Жи!
Ой гиля-гиля, три райськi пташки! Жи!
15 Зелене вино не спивайте ми. Жи!
Бо менi вина багато треба. Жи!
Бо я в недiлю гостей сподiваюсь. Жи!
Ой гостей, гостей, свого милого. Жи!
Свого милого, ще й не самого. Жи!
20 Ще й не самого, ще й бояр його. Жи!
Його бояри всi в однiй барвi. Жи!
Сам пан молодий йа в срiблi ходить. Жи!
Йа в срiблi ходить, коника водить. Жи!
Ой за цим словом, будь вашим здоров. Жи!
25 Та бувай здорова, гречная панно. Жи!
Гречная панно, дiвко Марiйко. Жи!
Ця пiсня галицько-буковинської лiтературної школи продовжує тему повернення князя Володимира Ярославовича на батькiвський престол у 1189 р. (Див.: Текстологiчна розвiдка буковинської iсторичної пiснi “Ой тури, тури, буйнiї звiрi”). Для усвiдомлення того, в який спосiб пам’ятка була збережена на протязi 800 рокiв, слiд звернути увагу на те, що вона подається пiд рубрикою - КОЛЯДКИ, хоча й не має жодної рiздвяної або новорiчної ознаки. Проте нiякої помилки тут немає, бо пiсля татаро-монгольської навали галичани i буковинцi вдалися до простого i генiального способу збереження своїх духовних надбань - мiсцем їх збереження стала народна пам’ять. Дiди i батьки навчали дiтей заучувати на пам’ять видатнi лiтературнi твори “буква у букву, рядок у рядок”. Пiд час колядувань i щедрувань цi твори багаторазово повторювалися. Дорослi ревно слiдкували за тим, щоб нiчого не було переплутано i заохочували вдалi i точнi виконання. Отже, суспiльна духовна скарбниця знаходилася пiд постiйним суворим громадським наглядом. Пiдсумком цiєї працi стало те, що маємо: через 800 рокiв читаємо українську лiтературу давньоруської доби, що дiйшла до нас у такому чудовому станi. Немов повертається з глибин вiкiв той славний бiлокам’яний i золотоглавий град Кiтеж, що став незримим i поринув у кришталево прозорi води озера Свiтлояру пiд час татаро-монгольської навали, щоб знову стати видимим у кращi часи.
Звичайно, i цей спосiб збереження пам’яток не був абсолютним. Бiльше того, це копiювання набувало деколи курйозних рис. Наприклад, здивування сучасного читача може викликати лiтеросполучення “Жи!”, яким закiнчується кожен рядок пiснi. Проте це “Жи!” не є випадковим. У такий спосiб позначено мiсце гри музичного iнструмента. На вiдмiну вiд сучасного виконання вiршiв, коли людинi пропонується одразу на слух сприйняти досить складнi тексти, нашi пращури ретельно турбувалися про те, щоб за допомогою музичних пауз, повторiв фраз у виглядi ланцюга i, головне, логiки побудови тексту слухач мiг правильно зрозуміти зміст твору. Але невблаганний час руйнує навiть таку неперевершену систему захисту пам’яток. Поступово змiст твору ставав не зовсiм ясним його носiям. Так у пiснi з’явилися два зменшувальнi суфiкси -к- (“дiвка Марiйка” замiсть “Дiва Марiя”), якi ледь не знівельовали смисл усього тексту, перетворюючи його у якусь чи не весiльну пiсню.
Проте сюжет твору стає зрозумілим через порiвняння з пiснею “Ой тури...”. Обидвi пам’ятки подiбнi за темою i композицiєю, але наявнi й суттєвi розбiжностi, що обумовленi розвитком подiй у часi i просторi. Якщо у згаданiй пiснi поза текстом залишилися обставини, якi уможливили повернення князя Володимира i змiщення з галицького престолу угорського королевича Андрiя, то тут причини чiтко визначенi: неврожай i соцiальна депресiя (“Зажурилися гори й долини... Що не зродили жита-пшеницi”, Пiсня, ряд.1-2). Зауважимо, що князь Володимир повернувся у Галич на Спасiв день (початок серпня), коли перспектива зимових злиднiв внаслiдок неврожаю вже чiтко окреслилась. Через художнiй образ рослини подається i зовсiм iнший психологiчний стан героя. Якщо ранiше його порiвнювали з “гай-калиною, що сiм рiк не цвила”, то тут вiн - “зелене вино... вгору ся вило, рясно зацвило... сивно вродило” (Пiсня, ряд.3-6). В обох творах вiдзначено виключну захисну роль Богородицi. Нагадаємо, що культ Божої Матерi мав особливе значення для династiї Ростиславовичiв, останнiм представником якої був князь Володимир. Адже побудований Ярославом Осмомислом митрополичий собор Успiння Богородицi був головним у Галичi i своєю красою, величчю мiг сперечатися iз Софiєю Києвською (с.Крилос Галицького району Iвано-Франкiвської обл.).
...Из-за горы
И нынче видит пешеход
Столбы обрушенных ворот,
И башни, и церковный свод;
Но не курится уж под ним
Кадильниц благовонный дым,
Не слышно пенье в поздний час
Молящих иноков за нас.
Теперь один старик седой,
Развалин страж полуживой,
Людьми и смертию забыт,
Сметает пыль с могильных плит,
Которых надпись говорит
О славе прошлой...
М.Ю.Лермонтов “Мцыри”
Цiкавою художньою знахiдкою є перехiд вiд Богородицi i її покрову до образу земної жiнки, що засинає над своїм шиттям (Пiсня, ряд.9-10). Далi по тексту сон Дiви Марiї переривають “три райськi пташки”. Це янголи, у яких перевтiлилися душi померлих, дорогих для князя, людей. Вiрогiдно, йдеться про його першу дружину Болеславу, дочку великого князя київського Святослава Всеволодовича; його матiр Ольгу Юрiївну, яка померла у 1182 р.; i, можливо, про другу його жiнку, iм’я якої невiдоме. Останнiй раз вона згадується у лiтописі під 1188р. Вимога бояр до Володимира покинути цю неродовиту “попадю” з двома синами i була провiдною при його змiщеннi з батькiвського престолу. Поставлений перед вибором: трон або кохана дружина з дiтьми, князь Володимир, як справжнiй лицар, без вагань вибрав родину. Подальша їх доля невiдома. Але з лiтописiв знаємо, що князь Володимир, один з самих знатних за походженням людей Європи, якому у 1188 р. було лише 38 рокiв, бiльше одруженим не був i помер у 1198 роцi, не залишивши дiтей-спадкоємцiв. На ньому династiя Ростиславовичiв припинилася.
Пiдставою для такого тлумачення символiчного образу “трьох райських пташкок” є текст iншої буковинської пiснi “Ой летiла пава...”4, що була написана на смерть князя Володимира:
...Прилетiли д’нему
10 Три пташки райськiї...
17 Та, що на серденьку,
То мати рiдненька,
Та, що кiнець голiв,
20 Рiдненька сестричка,
Йа та, що у нiжок,
То рiдна дружина...
Спiлкування Богородицi з янголами ще раз вказує на те, що словосполучення “дiвка Марiйка” замiсть “Дiва Марiя” з’явилося значно пiзнiше внаслiдок деякої втрати ясного осмислення твору. Але це було чи не єдиним нововведенням за 800 рокiв.
Далi йдеться про приготування до зустрiчi князя, який має прибути у супроводi вiрних йому бояр (Пiсня, ряд. 14-23). I тут подається цiла низка дуже важливих для осмислення характеру подiй ознак. Так, повiдомляється, що “його бояри всi в однiй барвi” (Пiсня, ряд. 21). Мова, звичайно, не про колiр строю, унiфiкацiї якого у тi часи ще не було. Йдеться про геральдичний колiр династiї Ростиславовичiв. Тобто автор свiдчить, що князь Володимир має чимало бояр - прихильникiв у Галичi, i це запорука його утвердження на престолi.
Важливою є i згадка про те, що “Сам пан молодий ... йа в срiблi ходить, коника водить (Пiсня, ряд. 22-23). Порiвняймо цi рядки з пiснею “Ой тури...”, де йдеться про золото (ряд.5-8), а також з вiдомим фрагментом “Слова о полку Iгоревiм”: “Галичкы Осмомысль Ярославе высоко сдиши на своемъ златокованнмъ стол”. Чим же обумовлений цей перехiд вiд золота до срiбла? З огляду на вiдповiднi повiдомлення лiтописiв, цю символiчну ознаку можна осмислити як перехiд вiд повного суверенiтету до певної васальної залежностi, можливо, навiть i чисто формальної. Бо “вiдбувся обмiн дипломатичними посланнями мiж Володимиром, який прохав пiдтримки, та його вуйком Всеволодом Юрiйовичем [Володимиро-Суздальським, Велике гнiздо - П.М.]. Будучи уже могутньою особою, iз сильними зв’язками, Всеволод зумiв привести до хреста не лише всiх руських князiв, але й угорського короля Белу III, що було справою непростою, i Казимира II, великого князя польського. Володимир домiгся миру своєї землi”5. З огляду на цей формальний васалiтет стає зрозумiлим i словосполучення “коника водить”. Йдеться не про коня князя Володимира - для цiєї функцiї iснували певнi службовi особи. Мова про те, що князь Володимир символiчно “водить коника” свого формального сузерена Всеволода Велике гнiздо, пiд захистом якого знаходиться Галицьке князiвство. Отже, за допомогою кiлькох лiтературних формул автор повiдомляє про суттєвi полiтичнi змiни, що вiдбулися у Галичi.
Щодо поетичної майстерностi автора, то тут привертає увагу багата палiтра прийомiв. Перш за все - це струнка композицiйна основа, яка щiльно доповнена рiзноманiтними символiчними образами теологiчного, геральдичного, рослинного та побутового змiсту. Мелодiйна побудова не обмежується ритмiкою та ланцюговим характером повторiв фраз; суттєвим її компонентом є цiкавi алiтерацiї та асонанси: (“в”): “...вино вгору ся вило... зацвило, сивно вродило”. (ряд. 4-6); (“л”): “Ой як летiли, крильми дзвенiли”. (ряд. 12); (“о” i “г”): “Ой гостей, гостей, свого милого... Свого милого, ще й не самого” (ряд. 18-19). Отже маємо ще один давньоруський лiтературний шедевр кiнця ХII ст., збережений у народнiй пам’ятi буковинцiв.
продовження тут
Примiтки1. Пiснi Буковини. - К., 1990. - C.272. Запис Якiвчука А.Ф. вiд СмолякМарiї Василiвни (1888 р.н.) з с.Онут Заставнiвського району (1960 р.).
2. Див.: Бевзенко С.П. Iсторична морфологiя української мови. - Ужгород, 1960. - C.156,160.
3. Пiснi Буковини. - C.36-37. Запис Якiвчука А.Ф. вiд Халатурника В.С. (1922 р.н.), Пiтика I.М.(1928 р.н.), Вакалюка В.М. (1942 р.н.), Попiля I.Ю.(1939р.н.), Дейнеги М.Ю. (1930 р.н.) з с.Брiдок Заставнiвського району (1970 р.).
4. Пiснi Буковини. - C.280-281.
5. Махновець Л.Є. Про автора “Слова о полку Iгоревiм”. - К., 1989. - C.236.
РезюмеТекстологическое изучение четырёх буковинских песен позволило установить их не фольклорное, а авторское происхождение. Все они относятся к галицко-буковинской литературной школе XII-XIII ст., известной по таким шедеврам, как “Слово о полку Игореве”, “Моление Даниила Заточника”, “Слово о погибели Русской земли” и другим. В песнях отражены исторические события, связанные с эпохой правления князя Владимира Ярославовича Галицкого (1187-1198 годы), по-нашему убеждению, одного из авторов “Слова о полку Игореве”.
SummaryТhe textological investigation of four Bukovynian songs allowed to state their not folklore but author’s origin. All of them belong to the Halych-Bukovynian literary school of the XIIth - XIIIth centuries, famous for such master pieces as “Slovo o polku Igoreve”, “Моlenie Danyila Zatochnyka”, “Slovo o pogibeli Russkya zemli” and others. Is these songs the historical events, connected with the epoch of prince Vladimir Yaroslavovych Halytsky’s rule (1187-1198 ), who was one of the authors of “Slovo o polku Igoreve”. (Переклад Чуйко У.Д.)
Максимов Павло Олександрович - [11.VІІІ.1946, Чернівці - 26.ІV.1997, Івано-Франківськ]. Закінчив Саратовський медичний інститут. Відомий численними публікаціями з кирило-мефодіївської тематики, епіграфіки, а також текстологічними розвідками пам’яток галицько-буковинської літературної школи ХІІ-ХІІІ ст. Служив військовим лікарем. Два роки був начальником інфекційного відділення Кабульського шпиталю (Афганістан). У 1986-1992 роках працював начальником медичної служби аварійно-рятувального загону Чорнобильської АЕС.
П. О. Максимов
УДК 418.1:398.87
Галицько-буковинська лiтературна школа
ХII-ХIII ст.Галицька держава ХII-ХIII ст. була визначним центром європейської культури. Саме тут iснувала лiтературна школа, що мала у своєму доробку такi вiдомi шедеври, як “Молєнiє Данiїла Заточника”, “Слово про загибель Руської землi” i “Слово о полку Iгоревiм”. Лiтературнi осередки мiстилися не тiльки в Галичi, але й на Буковинi та у Молдовi. Подальша iсторична доля цих земель склалася по-рiзному. Отож, щоб не втратити пам’ять про те, що багато творiв було написано i збережено не тiльки на Галичинi, але й на Буковинi, а також з огляду на визначний внесок сучасних буковинських фiлологiв та iсторикiв у дослiдження галицької культурної спадщини цiй лiтературнiй школi було надано назву галицько-буковинської. Зараз корпус творiв, галицько-буковинське походження яких науково доведено, складає 23 назви. Зауважимо також, що цi пам’ятки збереглися не тiльки у рукописах, але i як фольклорнi твори лiтературного походження. Звичайно, подання кожного з цих шедеврiв потребує науково обґрунтованої атрибуцiї i текстологiчної розвiдки. Маємо намiр послiдовно ознайомити читача з цими перлинами галицької культурної спадщини.
I. Буковинськi iсторичнi пiснi епохи князя
Володимира Ярославовича Галицького
(1187-1198 рр.)
“Ой мала мати одного сина”.1У творi йдетьсяпро участь галицько-буковинських лицарiв у III-ому Хрестовому походi. Нагадаємо деякi полiтичнi та вiйськовi обставини цiєї подiї. У другiй половинi ХII ст. у Єгиптi утворилася могутня мусульманська держава на чолi з султаном Салах Ед-Дином (1171-1193 рр.), яка пiдкорила Сирiю та Месопотамiю. Талановитий полководець Саладин завдав поразки хрестоносцям бiля Тиверiадського озера, а в 1187 р. захопив Iєрусалим. Звiльнення Святого мiста вiд мусульман стало провiдним мотивом III-го Хрестового походу (1189-1192 рр.), що за складом учасникiв був найграндiознiшим. У похiд вирушили нiмецькi лицарi пiд проводом Фрiдрiха I Барбароси, французькi - на чолi з Фiлiпом II Августом, а також англiйцi, очолюванi Рiчардом I Левине Серце. До цього вiйська приєдналися i загони лицарiв iнших християнських країн. З самого початку походу нiмцiв спiткала невдача: у 1190 р. пiд час переправи через гiрську рiчку утопився Фрiдрiх Барбароса. Взагалi результати кампанiї були мiзерними. Не останню роль у цьому вiдiграла тривала ворожнеча мiж французьким та англiйським монархами. Спроба повернути Iєрусалим не вдалася і Рiчардовi I Левине Серце. Була досягнута лише домовленiсть з Саладином про дозвiл в’їзду до Iєрусалиму прочанам та купцям на протязi наступних трьох рокiв. Драматичним i тривалим було й повернення короля Рiчарда до Англiї. По дорозi додому вiн потрапив у полон до iмператора Генрiха VI i отримав волю лише через пiвтора року за величезний викуп. Нагадаємо, що повернення Рiчарда Левине Серце цiкаво описане Вальтером Скоттом у романi “Айвенго”.
Поверталися з цього походу також i галицько-буковинськi лицарi. Iхня участь у цiй вiйнi пояснюється ще й тим, що саме у 1188-1190 рр. мiж Нiмеччиною i Галичиною склалися дуже добрi стосунки. Адже саме згаданий Фрiдрiх Барбароса у 1188 роцi допомiг Володимиру Ярославовичу Галицькому повернути батькiвський престол.
Перейдемо ж безпосередньо до тексту твору i подамо його змiст у виглядi своєрiдного лiбретто.
І. Можновладна господиня-удова вiдправляє свого єдиного сина у Хрестовий похiд. Але мати побоюється, аби її син не став одним з європейських лицарiв-волоцюг, постiйних шукачiв пригод. Вона наказує синовi неодмiнно повернутися через рiк-другий додому.
II. Минуло два роки, але сина немає. Лише на третiй рiк (1188 -1192рр.) син повернувся, але не сам. Вiн привiз iз собою дiвчину-мусульманку чи iудейку, в яку палко закохався десь на Близькому Сходi i має намiр одружитися з нею. Усвiдомлюючи усi наслiдки такого незвичного для їхнього можновладного оточення шлюбу, господиня шукає спосiб уберегти сина i позбутися небажаної невiстки. Вона готує отруту... Але жертвою стають обоє - i син, i його кохана.
III. Сина господинi ховають у родовий склеп “перед вiкнами” у храмi, а його наречену, як людину iншого вiросповiдання, - за брамою християнського цвинтаря. Удова залишається самотньою, без нащадка, без майбутнього. Її рiд припинився у цьому земному свiтi. Але немає для неї i життя небесного, бо вона “вийшла з нової хати”, хати Нового заповiту, побудованої Iсусом Христом, i стала вбивцею:”Ой Боже, Боже, що-м наробила? Як ся любили, я розлучила.”
Ключем для визначення соцiального та можливого етнiчного походження персонажiв є вiдомостi про особливостi їхнього поховання. Зрозумiло, що у фразi “ховала перед вiкнами” (ряд.19) йдеться не про вiкна оселi. Для поховання iснують певнi визначенi мiсця, але згадка про вiкна не випадкова. Звичайно, йдеться про вiкна храму. I навiть якщо поховання вiдбулося не в серединi, а зовнi храму, все одно це вказує на шляхетне походження героя. Так само i поховання невiстки за огорожею цвинтаря, “за ворiтцями” (ряд.20) мало певнi пiдстави. Вона не була самогубицею. То тiльки iнше вiросповiдання могло бути достатньою причиною для поховання за межами християнського кладовища.
Подамо оригiнальний текст твору:
Ой мала мати одного сина,
Та й того дала до Русалима.
як йго давала, наповiдала:
-Ой iди, синку, та й не вбавляйся.
5 Ой iди, синку, та й не вбавляйся
За рочок, за два назад вертайся.
Минає рочок, не йде синочок.
Минає другий, не йде син любий.
На третiй рочок йде синочок,
10 А з ним укупi йде невiсточка.
Ой мати сином врадувалася,
На невiсточку завiрилася.
Синовi дала меду та й вина,
А невiсточцi - тяжку трутизну.
15 Син вина не пив, пiд коня вилив,
А трутизною ся передiлив.
-Ой знала-сь, мати, нас чарувати,
То знай же, мати, як нас ховати.
Сина ховала пiд вiкнами,
20 А невiсточку - за ворiтцями.
Ой вишла мати з нової хати,
Та й стала мати ручки ламати:
-Ой Боже, Боже, що-м наробила?
Який свiт красний, я засмутила.
25 -Ой Боже, Боже, що-м наробила?
Як ся любили, я розлучила.
Отже, з порiвняння тексту та тлумачного його переказу зрозумiло, що осмислення твору сучасним читачем потребує аналiтичної працi. Але ясно, що автор створював пiсню не для дослiдникiв-текстологiв, а для певного кола своїх сучасникiв. Тiльки цим можна пояснити поєднання документальної точностi висвiтлення iсторичних подiй з лiченими часопросторовими, релiгiйними та соцiальними ознаками подiй у текстi. Тобто пiсню-драму написано невдовзi пiсля закiнчення III-го Хрестового походу, десь у 1193-1194 рр. Така наближенiсть у часi цiлком вiдповiдає нашим вiдомостям про традицiї давньоруського лiтературного процесу.
Думка про давньоруське походження твору пiдтверджується i деякими граматичними та лексичними ознаками, якi не можна пояснити лише дiалектизмами. У творi три рази застосованi форми давньоруського перфекту, хоча й у скороченому виглядi: “Ой зналась ...нас чарувати...” (ряд.17) замiсть: “Ой знала єси ...нас чарувати...”, “Боже, що-м наробила?” (ряд. 23,25) замiсть: “Боже, що есмь наробила?” Дуже цiкавою є вживана форма займенника “йго” замiсть “його” (ряд.3). Можливо, не слiд поспiшати з поясненням цього явища дiалектизмом, поетичним чи розмовним скороченням тощо. Згiдно усталеної думки, уже найдавнiшi схiднослов’янськi i старослов’янськi пам’ятки не фiксують старовинних форм називного вiдмiнка “и”,”i-є”,”i-а”. Старi форми знахiдного вiдмiнка предметно-особового займенника послiдовно зустрiчаються в староруських пам’ятках. Десь з ХII ст. старi форми знахiдного вiдмiнка починають замiнюватися новими формами, що збiгаються з формами родового.2 Але, мабуть, є сенс повернутися до питання iсторiї давньоруських займенникiв. Адже, за нашими спостереженнями, цi форми збереглися у рядi давньоруських пам’яток домонгольської доби. Додамо, що їхне хибне прочитання як сполучника “и” (i) або як закiнчень слiв у множинi призвело до багатьох текстологiчних курйозiв. Бiльше того, наявнiсть цих давнiх форм предметно-особових займенникiв є однiєю з лексичних ознак галицько-буковинського походження пам’яток. Саме такий пiдхiд дозволив успiшно розв’язати деякi текстологiчнi “вузли” у таких творах, як “Слово о полку Iгоревiм” i “Слово про загибель Руської землi” та дiйти ясного прочитання без будь-яких виправлень.
Особливо слiд вiдзначити витонченiсть i рiзноманiтнiсть поетичних засобiв у пiснi. Виразнiсть алiтерацiй i асонансiв створює немовби паралельний мелодiйний твiр, поданий у повторi звукiв (ряд. 1-3,11,14,16,22,23,25,26). У заключнiй частинi твору асонанти переходять просто у прихованi за лексемами вигуки страждання: “О-о-о! А-а-а! Я-я-я!” Автор майстерно застосовує поетичнi повтори деяких фраз. Цiкавi й рiзноманiтнi як ритмiка твору, так i засоби римування. Дiєслiвна рима є, мабуть, вiдбитком певного опрацювання пiснi у ХVI-XVII ст. Але якщо твiр i було дещо опрацьовано, то, безумовно, зроблено це видатним майстром, бо при цьому були повнiстю збереженi i змiст, i побудова твору.
Отже, текстологiчна розвiдка дає пiдстави для визначення пiснi як твору галицько-буковинської лiтературної школи кiнця ХII ст. (1193-1194 рр.?). Саме на таке походження вказують принаймнi три провiднi ознаки, притаманнi саме цiй школi: (1) документальна точнiсть вiдомостей, (2) поданих з дуже значною щiльнiстю iнформацiї (3) у поєднаннi з високим художнiм рiвнем твору. З огляду на пiдсумки текстологiчних дослiджень таких пам’яток, як “Слово о плъку Игорeв”, “Слово о погибели рускыя земли” i “Моление Даниила Заточника” можна думати, що автор пiснi належав до творчого лiтературного кола князя Володимира Ярославовича Галицького.
“Зажурилися гори й долини.Жи!”3 Зажурилися гори й долини. Жи!
Що не зродили жита-пшеницi. Жи!
Але зродили зелене вино. Жи!
Зелене вино вгору ся вило. Жи!
5 Вгору ся вило, рясно зацвило. Жи!
Рясно зацвило, сивно вродило. Жи!
Хто ж його стерiг? Гречная панна. Жи!
Гречная панна, дiвка Марiйка. Жи!
Як його стерегла - шиттячко шила. Жи!
10 Шиттячко шила, твердо заснула. Жи!
Ой надлетiли три райськi пташки. Жи!
Ой як летiли, крильми дзвенiли. Жи!
Вона на той раз пробудилася. Жи!
Ой гиля-гиля, три райськi пташки! Жи!
15 Зелене вино не спивайте ми. Жи!
Бо менi вина багато треба. Жи!
Бо я в недiлю гостей сподiваюсь. Жи!
Ой гостей, гостей, свого милого. Жи!
Свого милого, ще й не самого. Жи!
20 Ще й не самого, ще й бояр його. Жи!
Його бояри всi в однiй барвi. Жи!
Сам пан молодий йа в срiблi ходить. Жи!
Йа в срiблi ходить, коника водить. Жи!
Ой за цим словом, будь вашим здоров. Жи!
25 Та бувай здорова, гречная панно. Жи!
Гречная панно, дiвко Марiйко. Жи!
Ця пiсня галицько-буковинської лiтературної школи продовжує тему повернення князя Володимира Ярославовича на батькiвський престол у 1189 р. (Див.: Текстологiчна розвiдка буковинської iсторичної пiснi “Ой тури, тури, буйнiї звiрi”). Для усвiдомлення того, в який спосiб пам’ятка була збережена на протязi 800 рокiв, слiд звернути увагу на те, що вона подається пiд рубрикою - КОЛЯДКИ, хоча й не має жодної рiздвяної або новорiчної ознаки. Проте нiякої помилки тут немає, бо пiсля татаро-монгольської навали галичани i буковинцi вдалися до простого i генiального способу збереження своїх духовних надбань - мiсцем їх збереження стала народна пам’ять. Дiди i батьки навчали дiтей заучувати на пам’ять видатнi лiтературнi твори “буква у букву, рядок у рядок”. Пiд час колядувань i щедрувань цi твори багаторазово повторювалися. Дорослi ревно слiдкували за тим, щоб нiчого не було переплутано i заохочували вдалi i точнi виконання. Отже, суспiльна духовна скарбниця знаходилася пiд постiйним суворим громадським наглядом. Пiдсумком цiєї працi стало те, що маємо: через 800 рокiв читаємо українську лiтературу давньоруської доби, що дiйшла до нас у такому чудовому станi. Немов повертається з глибин вiкiв той славний бiлокам’яний i золотоглавий град Кiтеж, що став незримим i поринув у кришталево прозорi води озера Свiтлояру пiд час татаро-монгольської навали, щоб знову стати видимим у кращi часи.
Звичайно, i цей спосiб збереження пам’яток не був абсолютним. Бiльше того, це копiювання набувало деколи курйозних рис. Наприклад, здивування сучасного читача може викликати лiтеросполучення “Жи!”, яким закiнчується кожен рядок пiснi. Проте це “Жи!” не є випадковим. У такий спосiб позначено мiсце гри музичного iнструмента. На вiдмiну вiд сучасного виконання вiршiв, коли людинi пропонується одразу на слух сприйняти досить складнi тексти, нашi пращури ретельно турбувалися про те, щоб за допомогою музичних пауз, повторiв фраз у виглядi ланцюга i, головне, логiки побудови тексту слухач мiг правильно зрозуміти зміст твору. Але невблаганний час руйнує навiть таку неперевершену систему захисту пам’яток. Поступово змiст твору ставав не зовсiм ясним його носiям. Так у пiснi з’явилися два зменшувальнi суфiкси -к- (“дiвка Марiйка” замiсть “Дiва Марiя”), якi ледь не знівельовали смисл усього тексту, перетворюючи його у якусь чи не весiльну пiсню.
Проте сюжет твору стає зрозумілим через порiвняння з пiснею “Ой тури...”. Обидвi пам’ятки подiбнi за темою i композицiєю, але наявнi й суттєвi розбiжностi, що обумовленi розвитком подiй у часi i просторi. Якщо у згаданiй пiснi поза текстом залишилися обставини, якi уможливили повернення князя Володимира i змiщення з галицького престолу угорського королевича Андрiя, то тут причини чiтко визначенi: неврожай i соцiальна депресiя (“Зажурилися гори й долини... Що не зродили жита-пшеницi”, Пiсня, ряд.1-2). Зауважимо, що князь Володимир повернувся у Галич на Спасiв день (початок серпня), коли перспектива зимових злиднiв внаслiдок неврожаю вже чiтко окреслилась. Через художнiй образ рослини подається i зовсiм iнший психологiчний стан героя. Якщо ранiше його порiвнювали з “гай-калиною, що сiм рiк не цвила”, то тут вiн - “зелене вино... вгору ся вило, рясно зацвило... сивно вродило” (Пiсня, ряд.3-6). В обох творах вiдзначено виключну захисну роль Богородицi. Нагадаємо, що культ Божої Матерi мав особливе значення для династiї Ростиславовичiв, останнiм представником якої був князь Володимир. Адже побудований Ярославом Осмомислом митрополичий собор Успiння Богородицi був головним у Галичi i своєю красою, величчю мiг сперечатися iз Софiєю Києвською (с.Крилос Галицького району Iвано-Франкiвської обл.).
...Из-за горы
И нынче видит пешеход
Столбы обрушенных ворот,
И башни, и церковный свод;
Но не курится уж под ним
Кадильниц благовонный дым,
Не слышно пенье в поздний час
Молящих иноков за нас.
Теперь один старик седой,
Развалин страж полуживой,
Людьми и смертию забыт,
Сметает пыль с могильных плит,
Которых надпись говорит
О славе прошлой...
М.Ю.Лермонтов “Мцыри”
Цiкавою художньою знахiдкою є перехiд вiд Богородицi i її покрову до образу земної жiнки, що засинає над своїм шиттям (Пiсня, ряд.9-10). Далi по тексту сон Дiви Марiї переривають “три райськi пташки”. Це янголи, у яких перевтiлилися душi померлих, дорогих для князя, людей. Вiрогiдно, йдеться про його першу дружину Болеславу, дочку великого князя київського Святослава Всеволодовича; його матiр Ольгу Юрiївну, яка померла у 1182 р.; i, можливо, про другу його жiнку, iм’я якої невiдоме. Останнiй раз вона згадується у лiтописі під 1188р. Вимога бояр до Володимира покинути цю неродовиту “попадю” з двома синами i була провiдною при його змiщеннi з батькiвського престолу. Поставлений перед вибором: трон або кохана дружина з дiтьми, князь Володимир, як справжнiй лицар, без вагань вибрав родину. Подальша їх доля невiдома. Але з лiтописiв знаємо, що князь Володимир, один з самих знатних за походженням людей Європи, якому у 1188 р. було лише 38 рокiв, бiльше одруженим не був i помер у 1198 роцi, не залишивши дiтей-спадкоємцiв. На ньому династiя Ростиславовичiв припинилася.
Пiдставою для такого тлумачення символiчного образу “трьох райських пташкок” є текст iншої буковинської пiснi “Ой летiла пава...”4, що була написана на смерть князя Володимира:
...Прилетiли д’нему
10 Три пташки райськiї...
17 Та, що на серденьку,
То мати рiдненька,
Та, що кiнець голiв,
20 Рiдненька сестричка,
Йа та, що у нiжок,
То рiдна дружина...
Спiлкування Богородицi з янголами ще раз вказує на те, що словосполучення “дiвка Марiйка” замiсть “Дiва Марiя” з’явилося значно пiзнiше внаслiдок деякої втрати ясного осмислення твору. Але це було чи не єдиним нововведенням за 800 рокiв.
Далi йдеться про приготування до зустрiчi князя, який має прибути у супроводi вiрних йому бояр (Пiсня, ряд. 14-23). I тут подається цiла низка дуже важливих для осмислення характеру подiй ознак. Так, повiдомляється, що “його бояри всi в однiй барвi” (Пiсня, ряд. 21). Мова, звичайно, не про колiр строю, унiфiкацiї якого у тi часи ще не було. Йдеться про геральдичний колiр династiї Ростиславовичiв. Тобто автор свiдчить, що князь Володимир має чимало бояр - прихильникiв у Галичi, i це запорука його утвердження на престолi.
Важливою є i згадка про те, що “Сам пан молодий ... йа в срiблi ходить, коника водить (Пiсня, ряд. 22-23). Порiвняймо цi рядки з пiснею “Ой тури...”, де йдеться про золото (ряд.5-8), а також з вiдомим фрагментом “Слова о полку Iгоревiм”: “Галичкы Осмомысль Ярославе высоко сдиши на своемъ златокованнмъ стол”. Чим же обумовлений цей перехiд вiд золота до срiбла? З огляду на вiдповiднi повiдомлення лiтописiв, цю символiчну ознаку можна осмислити як перехiд вiд повного суверенiтету до певної васальної залежностi, можливо, навiть i чисто формальної. Бо “вiдбувся обмiн дипломатичними посланнями мiж Володимиром, який прохав пiдтримки, та його вуйком Всеволодом Юрiйовичем [Володимиро-Суздальським, Велике гнiздо - П.М.]. Будучи уже могутньою особою, iз сильними зв’язками, Всеволод зумiв привести до хреста не лише всiх руських князiв, але й угорського короля Белу III, що було справою непростою, i Казимира II, великого князя польського. Володимир домiгся миру своєї землi”5. З огляду на цей формальний васалiтет стає зрозумiлим i словосполучення “коника водить”. Йдеться не про коня князя Володимира - для цiєї функцiї iснували певнi службовi особи. Мова про те, що князь Володимир символiчно “водить коника” свого формального сузерена Всеволода Велике гнiздо, пiд захистом якого знаходиться Галицьке князiвство. Отже, за допомогою кiлькох лiтературних формул автор повiдомляє про суттєвi полiтичнi змiни, що вiдбулися у Галичi.
Щодо поетичної майстерностi автора, то тут привертає увагу багата палiтра прийомiв. Перш за все - це струнка композицiйна основа, яка щiльно доповнена рiзноманiтними символiчними образами теологiчного, геральдичного, рослинного та побутового змiсту. Мелодiйна побудова не обмежується ритмiкою та ланцюговим характером повторiв фраз; суттєвим її компонентом є цiкавi алiтерацiї та асонанси: (“в”): “...вино вгору ся вило... зацвило, сивно вродило”. (ряд. 4-6); (“л”): “Ой як летiли, крильми дзвенiли”. (ряд. 12); (“о” i “г”): “Ой гостей, гостей, свого милого... Свого милого, ще й не самого” (ряд. 18-19). Отже маємо ще один давньоруський лiтературний шедевр кiнця ХII ст., збережений у народнiй пам’ятi буковинцiв.
продовження тут
Примiтки1. Пiснi Буковини. - К., 1990. - C.272. Запис Якiвчука А.Ф. вiд СмолякМарiї Василiвни (1888 р.н.) з с.Онут Заставнiвського району (1960 р.).
2. Див.: Бевзенко С.П. Iсторична морфологiя української мови. - Ужгород, 1960. - C.156,160.
3. Пiснi Буковини. - C.36-37. Запис Якiвчука А.Ф. вiд Халатурника В.С. (1922 р.н.), Пiтика I.М.(1928 р.н.), Вакалюка В.М. (1942 р.н.), Попiля I.Ю.(1939р.н.), Дейнеги М.Ю. (1930 р.н.) з с.Брiдок Заставнiвського району (1970 р.).
4. Пiснi Буковини. - C.280-281.
5. Махновець Л.Є. Про автора “Слова о полку Iгоревiм”. - К., 1989. - C.236.
РезюмеТекстологическое изучение четырёх буковинских песен позволило установить их не фольклорное, а авторское происхождение. Все они относятся к галицко-буковинской литературной школе XII-XIII ст., известной по таким шедеврам, как “Слово о полку Игореве”, “Моление Даниила Заточника”, “Слово о погибели Русской земли” и другим. В песнях отражены исторические события, связанные с эпохой правления князя Владимира Ярославовича Галицкого (1187-1198 годы), по-нашему убеждению, одного из авторов “Слова о полку Игореве”.
SummaryТhe textological investigation of four Bukovynian songs allowed to state their not folklore but author’s origin. All of them belong to the Halych-Bukovynian literary school of the XIIth - XIIIth centuries, famous for such master pieces as “Slovo o polku Igoreve”, “Моlenie Danyila Zatochnyka”, “Slovo o pogibeli Russkya zemli” and others. Is these songs the historical events, connected with the epoch of prince Vladimir Yaroslavovych Halytsky’s rule (1187-1198 ), who was one of the authors of “Slovo o polku Igoreve”. (Переклад Чуйко У.Д.)
Максимов Павло Олександрович - [11.VІІІ.1946, Чернівці - 26.ІV.1997, Івано-Франківськ]. Закінчив Саратовський медичний інститут. Відомий численними публікаціями з кирило-мефодіївської тематики, епіграфіки, а також текстологічними розвідками пам’яток галицько-буковинської літературної школи ХІІ-ХІІІ ст. Служив військовим лікарем. Два роки був начальником інфекційного відділення Кабульського шпиталю (Афганістан). У 1986-1992 роках працював начальником медичної служби аварійно-рятувального загону Чорнобильської АЕС.