Двоє в пустелі, не враховуючи собаки. Олешківські піски.
З огляду на пневмонію і вільний час, спамлю по всіх знакових поїздках і подіях останнього часу.
ЖЖ - штука корисна в плані інформації. Без ЖЖ ми б явно не дізнались про існування пустелі в Україні. Ну а якщо дізнались, то треба їхати. Нічний поїзд до Херсону, далі маршрутка до с. Великі Копані. Від автобусної зупинки перейшли через все село до залізничної станції. На станції прибилась до нас розумна собачка, яка і супроводжувала нас увесь похід, аж до посадки в дизель. Вже втрьох знайшли вузеньку стежку між соснами, яка, правда за 10 хв. закінчилась - під ногами був суцільний пісок, а навколо молодий сосновий ліс.
Згідно тутешніх репортів, ми знали, що йти треба 2 км на північ, але орієнтацію на місцевості (в смислі де північ, де схід, а де захід) втратили вже за 15 хв. - географічний кретинізм нє шутка. Натяку на сонце не було, мох теж не зустрічався. Компас взяти не додумались. Пробували йти за собакою. За кілька хвилин переконались, що дороги вона теж не знає. І вже коли остаточно втратили надію знайти вихід, зустріли бабульок-грибниць. Бабульки місцевість знали чудово, тому вже за 20 хв. ми вийшли до пустелі.
Краєвид абсолютно оправдав довгу й нелегку дорогу. Вийшли на найвищу ближню кучугуру і просто втикали на кілометри піску навколо. Коли йшли пустелею, в голові мимоволі виникали феєричні картини наслідку находження на міни, про присутність яких в цьому місці неодноразово згадувалось в інтернеті. Далеко вирішили не йти. Вивалялись в піску разом з собачкою, яка замінила нам верблюда в цій подорожі, помилувались заходом сонця і почимчикували назад на найближчий вечірній дизель до Херсону. п.с. Грибів там в пісочку під соснами неймовірно багато.
Дорога до пустелі
