Оригінально.
Боже, яке надзвичайне місто!
Думала, спізнююся у кіно на 19-у.
Прийшла о 19-15. А там черга до залу за квитками. І ще показ не розпочався.
Думаю - чудово! Нарешті я вловила темп цього міста!
Через п*ять хвилин у черзі почулося, що сидячих місць немає.
Тож за півціни можна постояти якихось там 100 хвилин перегляду мультиків.
Стою далі. Це місто точно навчить мене терплячості.
Купила таки квиточок за 10 гривень замість 20-и. Ну не квиточок, просто за вхід заплатила. Бо там просто гроші збирали до конвертика.
У залі горить світло, усі вже на місцях, дехто сидить у проході. На екрані йдуть якісь анімаційні кліпи і голосно грає музика. Народ розмовляє, у залі шумно.
Я тут точно навчусь дивуватися.
Я мало не подумала, що буду теж сидіти у проході на сходинках.
Але повз мене пробігла одна з організаторів цього дійства і кинула у мій бік: "Зпереду ми стільці доставили. Є місця!"
Ну добре, думаю. Хай вже на стільцях.
Мене випередили. Хто зна звідки з*явилося п*ять осіб прямо переді мною. Вони хутко зайняли стільчики, що лишилися.
Розчарування? Де там! Он, бачу, вільне крісло, ніби мене чекає, м*якеньке, у першому ряду...
Підходжу. Точно - моє!
Щойно сіла, здивовано притихла. Здивовано, бо вже майже опів на восьму, а показ чи то вже розпочато, але при освітленні та у повному шумі. Чи то просто львівська молодь передбачувано непунктуальна, що організатори чекають на усіх, хто спізнюється. Через хвилину я вже просто отримувала насолоду від того, наскільки ці люди відверто відрізняються від тих, до кого я звикла.
Нарешті одна із організаторів коротенько розказала, що ми будемо дивитися і - почалося, нарешті.
Хоча, насправді, отого відчуття "нарешті!" не було. То я так просто написала. Але не було того терпкого очікування. У цьому місті ніби час по-іншому себе поводить. Просто вимкнули світло і почався показ.
Перший мультфільм мене вразив. Дуже глибоко. Але аплодували йому наприкінці досить сухо.
Зізнаюся.
Я взагалі не аплодувала.
Я думала.
Над тим, що насправді ми усі такі яскраві, так хочемо виділятися, що коли глянути на натовп, то це просто картата сорочка. І куди поділася та славетна оригінальність? Люди втрачають чистоту своєї індивідуальності, вважаючи, що "випєндрьож" - то і є їхнє Я.
Білий колір, молоко, ватман, глина...
От із чого починається індивідуальність. Із нічого і, водночас, із усього.
Не із темної безодні, а зі світлого буття.
Перефарбую завтра стіни магазину у білий. Бо тоді кожна деталь буде сприйматись як диво. Коли покласти усі наші таланти, навички, уміння, мрії на білий аркуш паперу, виявиться, що ми і без "випєндрьожу" досить талановиті.
Я за білий світ! - вирішила я. І зал тихенько зааплодував.
Почався наступний анімаційний фільм.
Вже не пам*ятаю про що. Бо хотіла дуже закарбувати у пам*яті саме першу стрічку.
Закортіло зібрати завтра молодь і дати їм по пензлику, білої фарби і фарбувати усі стіни будинку в білий.
Але пофарбуємо завтра лише 4 своїх, у магазинчику.
Щоб кожен, хто до нас заходитиме, одразу бачив -о, тут оригінально!
----
То цей Рудий Пес мене надихає на все останнім часом. Йому дякую.
Звідки він узявся? Не розумію.
Думала, спізнююся у кіно на 19-у.
Прийшла о 19-15. А там черга до залу за квитками. І ще показ не розпочався.
Думаю - чудово! Нарешті я вловила темп цього міста!
Через п*ять хвилин у черзі почулося, що сидячих місць немає.
Тож за півціни можна постояти якихось там 100 хвилин перегляду мультиків.
Стою далі. Це місто точно навчить мене терплячості.
Купила таки квиточок за 10 гривень замість 20-и. Ну не квиточок, просто за вхід заплатила. Бо там просто гроші збирали до конвертика.
У залі горить світло, усі вже на місцях, дехто сидить у проході. На екрані йдуть якісь анімаційні кліпи і голосно грає музика. Народ розмовляє, у залі шумно.
Я тут точно навчусь дивуватися.
Я мало не подумала, що буду теж сидіти у проході на сходинках.
Але повз мене пробігла одна з організаторів цього дійства і кинула у мій бік: "Зпереду ми стільці доставили. Є місця!"
Ну добре, думаю. Хай вже на стільцях.
Мене випередили. Хто зна звідки з*явилося п*ять осіб прямо переді мною. Вони хутко зайняли стільчики, що лишилися.
Розчарування? Де там! Он, бачу, вільне крісло, ніби мене чекає, м*якеньке, у першому ряду...
Підходжу. Точно - моє!
Щойно сіла, здивовано притихла. Здивовано, бо вже майже опів на восьму, а показ чи то вже розпочато, але при освітленні та у повному шумі. Чи то просто львівська молодь передбачувано непунктуальна, що організатори чекають на усіх, хто спізнюється. Через хвилину я вже просто отримувала насолоду від того, наскільки ці люди відверто відрізняються від тих, до кого я звикла.
Нарешті одна із організаторів коротенько розказала, що ми будемо дивитися і - почалося, нарешті.
Хоча, насправді, отого відчуття "нарешті!" не було. То я так просто написала. Але не було того терпкого очікування. У цьому місті ніби час по-іншому себе поводить. Просто вимкнули світло і почався показ.
Перший мультфільм мене вразив. Дуже глибоко. Але аплодували йому наприкінці досить сухо.
Зізнаюся.
Я взагалі не аплодувала.
Я думала.
Над тим, що насправді ми усі такі яскраві, так хочемо виділятися, що коли глянути на натовп, то це просто картата сорочка. І куди поділася та славетна оригінальність? Люди втрачають чистоту своєї індивідуальності, вважаючи, що "випєндрьож" - то і є їхнє Я.
Білий колір, молоко, ватман, глина...
От із чого починається індивідуальність. Із нічого і, водночас, із усього.
Не із темної безодні, а зі світлого буття.
Перефарбую завтра стіни магазину у білий. Бо тоді кожна деталь буде сприйматись як диво. Коли покласти усі наші таланти, навички, уміння, мрії на білий аркуш паперу, виявиться, що ми і без "випєндрьожу" досить талановиті.
Я за білий світ! - вирішила я. І зал тихенько зааплодував.
Почався наступний анімаційний фільм.
Вже не пам*ятаю про що. Бо хотіла дуже закарбувати у пам*яті саме першу стрічку.
Закортіло зібрати завтра молодь і дати їм по пензлику, білої фарби і фарбувати усі стіни будинку в білий.
Але пофарбуємо завтра лише 4 своїх, у магазинчику.
Щоб кожен, хто до нас заходитиме, одразу бачив -о, тут оригінально!
----
То цей Рудий Пес мене надихає на все останнім часом. Йому дякую.
Звідки він узявся? Не розумію.