Сапковський - Сезон бур
Епілог
На узгір’ї біліли рештки будівлі, оберненої в руїну так давно, що вже зовсім заросла. Плющ оповив мури, молоді дерева пробилися через потріскані кам’яні брили. Колись то була - Німуе не могла цього знати - святиня, осідок жерців якогось забутого божества. Для Німуе то була лишень руїна. І дороговказ. Знак, що йде доброю дорогою.
Бо відразу за узгір’ям і руїною гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересовиська. Інший, той, що йшов на північ, зникав у густому й темному лісі. Заглиблювався в чорній гущавині, тонув у похмурому мороку, розпливався в ньому.
І то була її дорога. На північ. Через славутній Сойчин ліс.
Оповідями, якими її намагалися приголомшити в Івало, Німуе не надто переймалася, бо під час мандрівки чула подібне не раз і не двічі. Кожна околиця мала свій страшний фольклор, локальні жахіття і страхіття, які мали добре налякати перехожих і переїздних. Німуе вже лякали водяницями в озерах, берегинями в річках, маною на перехрестях і упирями на цвинтарях. Що другий мостик мав бути криївкою тролів, що друга купа кривих верб - засідккою стриги. Зрештою Німуе звикла, збуденнілі страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла опанувати дивний неспокій, що охоплював її перед вступом у темний ліс, на доріжку між курганами в імлі чи стежку серед оснутих випарами багниськ.
Тепер, перед темною стіною лісу, теж відчувала той неспокій, який мурашками лазив по плечах і висушував рота.
Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся у коліях від возів, стоптана копитами коней і волів. Що ж з того, що той ліс виглядає страшно - це ж не жодна дика пуща, це людний шлях до Доріану, який веде через останній клаптик колишнього бору, вцілілий від сокир і пилок. Багато хто тут їздить, багато хто ходить. І я перейду. Не боюся.
Я Німуе верх Вледир ап Гвин.
Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт, Монтара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен (Маршрут Німуе. Горс Велен - місто, де знаходилася знаменита чарівницька академія)
Оглянулася, чи хтось не над’їжджає. Було б, подумала, веселіше в компанії. Але гостинець, як на злість, саме сьогодні, ото зараз, - не хотів бути багатолюдним. Був наче вимерлим.
Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше стиснула кийок. І увійшла в ліс.
Серед дерев переважали дуби, в’язи і старі, зрослі один з одним граби, були теж сосни і модрини. А нижче розрісся густий підлісок - переплутані кущі глоду, ліщини, черемхи і дикий хміль. Такий підлісок звичайно аж роївся від лісового птаства, однак в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла, втупившись в землю. Полегшено зітхнула, коли в якусь хвилину десь в глибині лісу застукав дятел. Все-таки є тут щось живе, подумала, я не зовсім сама.
Зупинилася і різко повернулася. Не помітила нікого і нічого, але видалося їй, що хтось йде позад неї. Відчувала, що за нею спостерігають. Таємно слідкують. Страх стиснув їй горло, дрожем сплинув по спині.
Прискорила крок. Ліс, як їй здалося, почав рідшати, стало ясніше й зеленіше, бо серед дерев стали переважати берези. Ще поворот, ще два, подумала гарячково, ще трохи - і ліс закінчиться. Залишу той ліс за собою разом з тим, що за мною скрадається. А я піду далі.
Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге...
Не почула навіть шелесту, рух вловила краєм ока. З гущавини папороті вистрибнуло сіре, плоске, багатоноге і неймовірно швидке створіння. Німуе заверещала, побачивши клацаючі щипці, великі, як коси. Наїжені колючками і щетиною лапи. Численні очі, що обростали лоб, наче корона.
Відчула сильне шарпнення, яке підхопило її і раптом відкинуло. Впала плечима на пружне гілля ліщини, вчепилася в нього, готова зірватися і тікати. Завмерла, дивлячись на дикий танець на дорозі.
Багатоноге створіння стрибало і крутилося, крутилося несамовито швидко, вимахуючи лапами і клацаючи страхітливими щелепами. А довкола нього, ще швидше, так швидко, що аж розпливалася перед очима, танцювала людина. Озброєна двома мечами.
На очах скам’янілої від страху Німуе в повітря злетіла спершу одна, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів сипалися на пласке тіло, з якого заструменіла зелена густа рідина. Потвора шамоталася і кидалася, врешті диким стрибком рвонулася в ліс, навтьоки. Далеко не втекла. Чоловік з мечами догнав її, притоптав, з розмахом прибив до землі обома клинками одночасно. Створіння довго молотило землю обніжжями, врешті застигло без руху.
Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись заспокоїти серце, що аж вискакувало. Бачила, як її рятівник схиляється над вбитою потворою, як за допомогою ножа відділяє щось від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов на плечах.
- В порядку?
До Німуе не відразу дійшло, що то її питають. Але й так не могла Але й так не могла ні видобути голосу, ні встати з ліщини. Рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож мусила вибиратися сама. Ноги тремтіли так, що ледве стояла. Сухість в роті нізащо не хотіла відступати.
- Кепський задум, така самотня мандрівка через ліс, - сказав рятівник, підходячи ближче. Це неможливо, подумала, зовсім неможливо. Це мені, мабуть, сниться.
Але відтепер, - продовжив біловолосий, оглядаючи почорнілу і заржавілу пластинку, яку тримав в руці, - відтепер ходити тут буде безпечно. Бо що ми тут бачимо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе до рівного рахунку, вісімко! (Порядковий номер створіння, яке було штучним витвором генетично-магічних експериментів. Невгамовні дослідники напродуктували цілу серію подібних.) Але тепер рахунок зійшовся. Як почуваєшся, дівчино? Ах, вибач. Пустиня в роті, так? Язик як кілок? Знаю таке, знаю. От, ковтни, прошу.
Прийняла подану баклажку в тремтячі руки.
- Куди ж це ми мандруємо?
- До Д... До До...
- До?
- До... Доріану. Що то було? Оте... там?
- Шедевр. Геніальний твір номер вісім. Зрештою, неістотно, що то було. Істотно те, що перестало бути. А хто ти? Куди вибралася?
Кивнула головою, ковтнула слину. І зважилася. Сама здивована зі своєї відваги (Німуе, навчена гірким досвідом, нікому не розповідала про кінцеву мету своєї подорожі. Називала тільки найближчу її точку).
- Я... Я Німуе верх Вледир ап Гвин. З Доріану йду до Анхору, а звідти - до Горс Веллену. До Аретузи, школи чарівниць на острові Танедд.
- Ого. А звідки мандруєш?
- З сільця Вирви. Через Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт...
- Я ту трасу знаю, - перебив він. - Та ти півсвіту перемандрувала, Німуе, дочко Вледира. В Аретузі повинні б тобі за це додати бали на вступному іспиті. Але, мабуть, не додадуть. Амбітну мету ти собі поставила, дівчино з села Вирва. Дуже амбітну. Ходи зі мною.
- Добрий... - ноги Німуе все ще переставляла як задубілі...
- Добрий пане...
- Так?
- Дякую за порятунок.
- Це я б тобі мав подякувати. Кілька довгих днів чекав на когось такого, як ти. Хто сюди не йшов, то все більшими групами, шумно і оружно, таких наш шедевр номер вісім не зважувався атакувати, не висував носа зі сховку. Ти його з нього вивабила. Навіть з великої відстані вмів розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує сам. І невеличкого. Не ображайся.
Як виявилося, край лісу був от-от. Далі, при самотній купі дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.
- До Доріану, - промовив біловолосий, - звідси якихось сорок миль. Для тебе - три дні дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогодні. Розумієш?
Німуе відчула раптову ейфорію, яка змила отупіння й інші наслідки переляку. То сон, - подумала. Це мені, мабуть, сниться. Бо наяву такого бути не може.
- Що з тобою? Добре почуваєшся?
Німуе зібрала всю свою відвагу.
- Та кобила, - від хвилювання ледве могла говорити. - Та кобила зветься Рибкою. Бо кожний твій кінь так називається. Бо ти - Геральт з Рівії. Відьмак Геральт з Рівії.
Довго дивився на неї. Мовчав. Німуе теж мовчала, втупившись в землю.
- Який зараз рік?
- Тисячу триста... - підняла здивований погляд. - Тисячу триста сімдесят третій після Відродження.
- Якщо так, - біловолосий протер обличчя долонею в рукавиці, - то Геральта з Рівії давно вже нема серед живих. Помер сто п’ять років тому. Але думаю, що тішився б, коли... Тішився б, що після тих ста п’яти років люди ще про нього пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, пам’ятають навіть ім’я його коня. Так, думаю, що тішився б. Коли б міг про це знати. Ходи. Відпроваджу тебе.
Довго йшли мовчки. Німуе гризла губи. Засоромлена, вирішила більше не озиватися.
- Перед нами, - перервав напружену тишу біловолосий, - роздоріжжя і тракт. Дорога до Доріану. Доберешся безпечно...
- Відьмак Геральт не помер! - випалила Німуе. - Просто відійшов, відійшов до Країни Яблунь. Але повернеться... Повернеться, бо так сказано в легенді...
Легенди. Небилиці. Казки. Байки. Перекази. Я міг здогадатися, Німуе з сільця Вирви, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не зважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, на яких росла. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже занадто далеко відійшла від дому, щоб це зрозуміти.
- Відьмак повернеться з потойбіччя! - не здавалася Німуе. - Повернеться, щоб боронити людей, коли знову запанує Зло. Доки існуватиме темрява, доти потрібні будуть відьмаки. А темрява все ще існує!
Він довго мовчав, дивлячись вбік. Врешті повернув до неї обличчя. І усміхнувся.
- Темрява все ще існує, - підтвердив. - Попри наявний прогрес, котрий, як нас запевняють, повинен роз’яснювати морок, ліквідовувати загрозу і відганяти страховиськ. Як досі, прогрес особливого успіху в цих справах не добився. Як досі, прогрес тільки запевняв нас, що темрява - це виключно затьмарюючий світло забобон, що боятися нічого. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди існуватиме темрява. І завжди в темряві пануватиме Зло, завжди в темряві будуть ікла й пазурі, вбивства і смерть. І завжди будуть потрібні відьмаки. І хай би завжди з’являлися там, де потрібні. Там, звідки долинає крик про допомогу. Там, звідки їх кличуть. Хай би з’являлися прикликані, з мечем у руці. Мечем, блиск якого проб’є темряву, ясність якого морок розсіє (Рунічний напис на відьмацькому мечі). Гарна казка, атож? І закінчується гарно, як кожній казці годиться.
- Але... - заїкнулася вона. - Але ж це сто літ... Як можливо, щоб... Як це можливо?
- Таких питань, - перебив він її, все ще посміхаючись, - не можна задавати майбутній адептці Аретузи. Школи, в якій вчать, що нема неможливих речей. Бо все, що сьогодні неможливе, завтра стане можливим. Таке гасло повинне висіти над входом до академії, яка скоро буде й твоєю. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми розлучимося.
- Але ж... - відчула раптове полегшення, а слова попливли рікою. - Але я хотіла б знати... Знати більше. Про Єнніфер. Про Цірі. Про те, як насправді закінчилася та історія. Я читала... Знаю легенду. Знаю все. Про відьмаків. Про Каер Морген. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків. Прошу розповісти мені..
- Тут ми розлучимося, - лагідно перервав він її. - Перед тобою дорога до твого призначення. Переді мною - зовсім інший шлях. Оповідь триває, історія не закінчується ніколи. Що ж до Знаків... Є такий, якого не знаєш. Називається Сомне. Подивися на мою долоню.
Подивилася.
- Ілюзія, - почула звідкись, дуже здалека. - Все є ілюзією.
- Гей, дівчинино! Не спи, бо ще хто вкраде!
Підняла голову. Протерла очі. І зірвалася з землі.
- Я заснула? Спала?
- І то ще як! - засміялася з козел повозяча фірою дебела жінка. - Як камінь! Як забита! Два рази я до тебе кричала, а ти хоч би що. Вже мала-м з возу злазити... Ти сама? Чого так розглядаєшся, шукаєш кого?
- Такого... з білим волоссям... Був тут.. А може... Сама вже не знаю..
- Я нікого не виділа, - відповіла жінка. З-за її плечей виглядали голівки двох дітей.
- Виджу, що ти в дорозі. - Жінка вказала очима вузлик і кийок Німуе. - Я в Доріан їду. Як хочеш, підвезу. Як і ти в той бік.
- Дякую! - Німуе видряпалася на козли. - Стократно дякую.
- Но! - Жінка смикнула віжки. - То поїхали. Ліпше їхати, ніж пішодрала, нє? То-сь ся мусила намучити, так тебе зморило, що при самій дорозі заснула-сь. Так спала, кажу тобі...
- Як камінь, - зітхнула Німуе. - Знаю. Втомилася і заснула. А до того...
- Ну? Що до того?
Оглянулася. За нею був чорний ліс. Перед нею дорога серед ряду верб. Дорога до мети.
Оповідь триває, подумала. Історія не закінчується ніколи.
- А до того снився мені предивний сон.
На узгір’ї біліли рештки будівлі, оберненої в руїну так давно, що вже зовсім заросла. Плющ оповив мури, молоді дерева пробилися через потріскані кам’яні брили. Колись то була - Німуе не могла цього знати - святиня, осідок жерців якогось забутого божества. Для Німуе то була лишень руїна. І дороговказ. Знак, що йде доброю дорогою.
Бо відразу за узгір’ям і руїною гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересовиська. Інший, той, що йшов на північ, зникав у густому й темному лісі. Заглиблювався в чорній гущавині, тонув у похмурому мороку, розпливався в ньому.
І то була її дорога. На північ. Через славутній Сойчин ліс.
Оповідями, якими її намагалися приголомшити в Івало, Німуе не надто переймалася, бо під час мандрівки чула подібне не раз і не двічі. Кожна околиця мала свій страшний фольклор, локальні жахіття і страхіття, які мали добре налякати перехожих і переїздних. Німуе вже лякали водяницями в озерах, берегинями в річках, маною на перехрестях і упирями на цвинтарях. Що другий мостик мав бути криївкою тролів, що друга купа кривих верб - засідккою стриги. Зрештою Німуе звикла, збуденнілі страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла опанувати дивний неспокій, що охоплював її перед вступом у темний ліс, на доріжку між курганами в імлі чи стежку серед оснутих випарами багниськ.
Тепер, перед темною стіною лісу, теж відчувала той неспокій, який мурашками лазив по плечах і висушував рота.
Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся у коліях від возів, стоптана копитами коней і волів. Що ж з того, що той ліс виглядає страшно - це ж не жодна дика пуща, це людний шлях до Доріану, який веде через останній клаптик колишнього бору, вцілілий від сокир і пилок. Багато хто тут їздить, багато хто ходить. І я перейду. Не боюся.
Я Німуе верх Вледир ап Гвин.
Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт, Монтара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен (Маршрут Німуе. Горс Велен - місто, де знаходилася знаменита чарівницька академія)
Оглянулася, чи хтось не над’їжджає. Було б, подумала, веселіше в компанії. Але гостинець, як на злість, саме сьогодні, ото зараз, - не хотів бути багатолюдним. Був наче вимерлим.
Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше стиснула кийок. І увійшла в ліс.
Серед дерев переважали дуби, в’язи і старі, зрослі один з одним граби, були теж сосни і модрини. А нижче розрісся густий підлісок - переплутані кущі глоду, ліщини, черемхи і дикий хміль. Такий підлісок звичайно аж роївся від лісового птаства, однак в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла, втупившись в землю. Полегшено зітхнула, коли в якусь хвилину десь в глибині лісу застукав дятел. Все-таки є тут щось живе, подумала, я не зовсім сама.
Зупинилася і різко повернулася. Не помітила нікого і нічого, але видалося їй, що хтось йде позад неї. Відчувала, що за нею спостерігають. Таємно слідкують. Страх стиснув їй горло, дрожем сплинув по спині.
Прискорила крок. Ліс, як їй здалося, почав рідшати, стало ясніше й зеленіше, бо серед дерев стали переважати берези. Ще поворот, ще два, подумала гарячково, ще трохи - і ліс закінчиться. Залишу той ліс за собою разом з тим, що за мною скрадається. А я піду далі.
Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге...
Не почула навіть шелесту, рух вловила краєм ока. З гущавини папороті вистрибнуло сіре, плоске, багатоноге і неймовірно швидке створіння. Німуе заверещала, побачивши клацаючі щипці, великі, як коси. Наїжені колючками і щетиною лапи. Численні очі, що обростали лоб, наче корона.
Відчула сильне шарпнення, яке підхопило її і раптом відкинуло. Впала плечима на пружне гілля ліщини, вчепилася в нього, готова зірватися і тікати. Завмерла, дивлячись на дикий танець на дорозі.
Багатоноге створіння стрибало і крутилося, крутилося несамовито швидко, вимахуючи лапами і клацаючи страхітливими щелепами. А довкола нього, ще швидше, так швидко, що аж розпливалася перед очима, танцювала людина. Озброєна двома мечами.
На очах скам’янілої від страху Німуе в повітря злетіла спершу одна, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів сипалися на пласке тіло, з якого заструменіла зелена густа рідина. Потвора шамоталася і кидалася, врешті диким стрибком рвонулася в ліс, навтьоки. Далеко не втекла. Чоловік з мечами догнав її, притоптав, з розмахом прибив до землі обома клинками одночасно. Створіння довго молотило землю обніжжями, врешті застигло без руху.
Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись заспокоїти серце, що аж вискакувало. Бачила, як її рятівник схиляється над вбитою потворою, як за допомогою ножа відділяє щось від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов на плечах.
- В порядку?
До Німуе не відразу дійшло, що то її питають. Але й так не могла Але й так не могла ні видобути голосу, ні встати з ліщини. Рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож мусила вибиратися сама. Ноги тремтіли так, що ледве стояла. Сухість в роті нізащо не хотіла відступати.
- Кепський задум, така самотня мандрівка через ліс, - сказав рятівник, підходячи ближче. Це неможливо, подумала, зовсім неможливо. Це мені, мабуть, сниться.
Але відтепер, - продовжив біловолосий, оглядаючи почорнілу і заржавілу пластинку, яку тримав в руці, - відтепер ходити тут буде безпечно. Бо що ми тут бачимо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе до рівного рахунку, вісімко! (Порядковий номер створіння, яке було штучним витвором генетично-магічних експериментів. Невгамовні дослідники напродуктували цілу серію подібних.) Але тепер рахунок зійшовся. Як почуваєшся, дівчино? Ах, вибач. Пустиня в роті, так? Язик як кілок? Знаю таке, знаю. От, ковтни, прошу.
Прийняла подану баклажку в тремтячі руки.
- Куди ж це ми мандруємо?
- До Д... До До...
- До?
- До... Доріану. Що то було? Оте... там?
- Шедевр. Геніальний твір номер вісім. Зрештою, неістотно, що то було. Істотно те, що перестало бути. А хто ти? Куди вибралася?
Кивнула головою, ковтнула слину. І зважилася. Сама здивована зі своєї відваги (Німуе, навчена гірким досвідом, нікому не розповідала про кінцеву мету своєї подорожі. Називала тільки найближчу її точку).
- Я... Я Німуе верх Вледир ап Гвин. З Доріану йду до Анхору, а звідти - до Горс Веллену. До Аретузи, школи чарівниць на острові Танедд.
- Ого. А звідки мандруєш?
- З сільця Вирви. Через Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт...
- Я ту трасу знаю, - перебив він. - Та ти півсвіту перемандрувала, Німуе, дочко Вледира. В Аретузі повинні б тобі за це додати бали на вступному іспиті. Але, мабуть, не додадуть. Амбітну мету ти собі поставила, дівчино з села Вирва. Дуже амбітну. Ходи зі мною.
- Добрий... - ноги Німуе все ще переставляла як задубілі...
- Добрий пане...
- Так?
- Дякую за порятунок.
- Це я б тобі мав подякувати. Кілька довгих днів чекав на когось такого, як ти. Хто сюди не йшов, то все більшими групами, шумно і оружно, таких наш шедевр номер вісім не зважувався атакувати, не висував носа зі сховку. Ти його з нього вивабила. Навіть з великої відстані вмів розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує сам. І невеличкого. Не ображайся.
Як виявилося, край лісу був от-от. Далі, при самотній купі дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.
- До Доріану, - промовив біловолосий, - звідси якихось сорок миль. Для тебе - три дні дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогодні. Розумієш?
Німуе відчула раптову ейфорію, яка змила отупіння й інші наслідки переляку. То сон, - подумала. Це мені, мабуть, сниться. Бо наяву такого бути не може.
- Що з тобою? Добре почуваєшся?
Німуе зібрала всю свою відвагу.
- Та кобила, - від хвилювання ледве могла говорити. - Та кобила зветься Рибкою. Бо кожний твій кінь так називається. Бо ти - Геральт з Рівії. Відьмак Геральт з Рівії.
Довго дивився на неї. Мовчав. Німуе теж мовчала, втупившись в землю.
- Який зараз рік?
- Тисячу триста... - підняла здивований погляд. - Тисячу триста сімдесят третій після Відродження.
- Якщо так, - біловолосий протер обличчя долонею в рукавиці, - то Геральта з Рівії давно вже нема серед живих. Помер сто п’ять років тому. Але думаю, що тішився б, коли... Тішився б, що після тих ста п’яти років люди ще про нього пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, пам’ятають навіть ім’я його коня. Так, думаю, що тішився б. Коли б міг про це знати. Ходи. Відпроваджу тебе.
Довго йшли мовчки. Німуе гризла губи. Засоромлена, вирішила більше не озиватися.
- Перед нами, - перервав напружену тишу біловолосий, - роздоріжжя і тракт. Дорога до Доріану. Доберешся безпечно...
- Відьмак Геральт не помер! - випалила Німуе. - Просто відійшов, відійшов до Країни Яблунь. Але повернеться... Повернеться, бо так сказано в легенді...
Легенди. Небилиці. Казки. Байки. Перекази. Я міг здогадатися, Німуе з сільця Вирви, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не зважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, на яких росла. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже занадто далеко відійшла від дому, щоб це зрозуміти.
- Відьмак повернеться з потойбіччя! - не здавалася Німуе. - Повернеться, щоб боронити людей, коли знову запанує Зло. Доки існуватиме темрява, доти потрібні будуть відьмаки. А темрява все ще існує!
Він довго мовчав, дивлячись вбік. Врешті повернув до неї обличчя. І усміхнувся.
- Темрява все ще існує, - підтвердив. - Попри наявний прогрес, котрий, як нас запевняють, повинен роз’яснювати морок, ліквідовувати загрозу і відганяти страховиськ. Як досі, прогрес особливого успіху в цих справах не добився. Як досі, прогрес тільки запевняв нас, що темрява - це виключно затьмарюючий світло забобон, що боятися нічого. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди існуватиме темрява. І завжди в темряві пануватиме Зло, завжди в темряві будуть ікла й пазурі, вбивства і смерть. І завжди будуть потрібні відьмаки. І хай би завжди з’являлися там, де потрібні. Там, звідки долинає крик про допомогу. Там, звідки їх кличуть. Хай би з’являлися прикликані, з мечем у руці. Мечем, блиск якого проб’є темряву, ясність якого морок розсіє (Рунічний напис на відьмацькому мечі). Гарна казка, атож? І закінчується гарно, як кожній казці годиться.
- Але... - заїкнулася вона. - Але ж це сто літ... Як можливо, щоб... Як це можливо?
- Таких питань, - перебив він її, все ще посміхаючись, - не можна задавати майбутній адептці Аретузи. Школи, в якій вчать, що нема неможливих речей. Бо все, що сьогодні неможливе, завтра стане можливим. Таке гасло повинне висіти над входом до академії, яка скоро буде й твоєю. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми розлучимося.
- Але ж... - відчула раптове полегшення, а слова попливли рікою. - Але я хотіла б знати... Знати більше. Про Єнніфер. Про Цірі. Про те, як насправді закінчилася та історія. Я читала... Знаю легенду. Знаю все. Про відьмаків. Про Каер Морген. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків. Прошу розповісти мені..
- Тут ми розлучимося, - лагідно перервав він її. - Перед тобою дорога до твого призначення. Переді мною - зовсім інший шлях. Оповідь триває, історія не закінчується ніколи. Що ж до Знаків... Є такий, якого не знаєш. Називається Сомне. Подивися на мою долоню.
Подивилася.
- Ілюзія, - почула звідкись, дуже здалека. - Все є ілюзією.
- Гей, дівчинино! Не спи, бо ще хто вкраде!
Підняла голову. Протерла очі. І зірвалася з землі.
- Я заснула? Спала?
- І то ще як! - засміялася з козел повозяча фірою дебела жінка. - Як камінь! Як забита! Два рази я до тебе кричала, а ти хоч би що. Вже мала-м з возу злазити... Ти сама? Чого так розглядаєшся, шукаєш кого?
- Такого... з білим волоссям... Був тут.. А може... Сама вже не знаю..
- Я нікого не виділа, - відповіла жінка. З-за її плечей виглядали голівки двох дітей.
- Виджу, що ти в дорозі. - Жінка вказала очима вузлик і кийок Німуе. - Я в Доріан їду. Як хочеш, підвезу. Як і ти в той бік.
- Дякую! - Німуе видряпалася на козли. - Стократно дякую.
- Но! - Жінка смикнула віжки. - То поїхали. Ліпше їхати, ніж пішодрала, нє? То-сь ся мусила намучити, так тебе зморило, що при самій дорозі заснула-сь. Так спала, кажу тобі...
- Як камінь, - зітхнула Німуе. - Знаю. Втомилася і заснула. А до того...
- Ну? Що до того?
Оглянулася. За нею був чорний ліс. Перед нею дорога серед ряду верб. Дорога до мети.
Оповідь триває, подумала. Історія не закінчується ніколи.
- А до того снився мені предивний сон.