Віно для княжни
Є в історії один сюжет, який повторюється в різних краях і при різних поколіннях, шукаючи собі місця між дійсністю і казкою. Його героїні - прекрасні сестри, найкраще, щоб їх було три, прославлені своєю вродою, мудрістю і відвагою, дочки мудреця або великого владаря. Всі три стають королевами, на долю всіх трьох припадають і злети, і тяжкі випробування, всі три вписують яскраві сторінка в історію тих країн, що стали їх другою батьківщиною.
В нашій історії їх звали Анастасією, Єлизаветою і Анною, їх батька - князем Ярославом.
Насправді ми багато чого про них не знаємо: котра з них була найстаршою, котра - меншою (загальноприйнятий порядок - не більш, ніж умовність, що спирається на гадані дати шлюбів), як і де проходило їх дитинство. Не знаємо, якими вони були на вроду - чорнявими чи білявими, знаємо лиш, що прекрасними. Мистецтво їх часу майже ігнорувало традиції точного відтворення зовнішності. Історії сестер так обросли легендами і домислами, що дуже важко відрізнити правду від вигадки. І все-таки спробуємо це зробити.
Історія перша - Анастасія.
Почати доведеться з майбутнього чоловіка Анастасії, званого до хрещення Ендре. Сама поява його в Києві при княжому дворі схожа на епізод авантюрного роману.
Двоє виснажених обірванців ледве не пішки примандрували в руську столицю, ламаною мовою розповідаючи цікавим про те, що вони належать до королівського роду сусідньої Угорщини і добираються до свого родича, київського князя, щоб знайти в нього притулок і захист. І це було не вигадкою, а чистісінькою правдою, брати називалися Ендре і Левенте, вони були синами двоюрідного брата угорського короля, а рідний брат їх батька, Ласло, прозваний Саром - Лисим, був одружений із рідною сестрою Ярослава. З батьківщини вони змушені були тікати після кривавих, хоч і не таких рідкісних подій.
Справа в тому, що Угорське королівство на той час мало доволі екзотичну систему спадкоємства престолу: королем після смерті попереднього володаря, якщо той не залишав сина, мав стати найстарший мужчина з королівського роду. Отож, майже неможливо було передбачити, хто стане наступником короля Іштвана, відомого нам як Стефан Святий, хреститель Угорщини: єдиний син короля передчасно помер. Найбільш легітимними були права Вазула, батька Ендре і Левенте. Але могутні вороги Вазула, щоб згубити його, скористалися з того, що сини Вазула були народжені не в християнському шлюбі і виховані у язичництві. Матір принців, імені якої ми не знаємо, навіть називали підложницею, хоча, можливо, це свідчить лише про відсутність обряду вінчання. Не знаю, чи це було такою вже рідкістю для ледве охрещеної країни, але вилилося все у криваву міжусобицю: Вазула, щоб він не міг навіть претендувати на престол, за звичаєм, позиченим у візантійців, осліпили, а три його сини, небезпідставно побоюючись подібної долі для себе, втекли. Пізніше угорські хроністи досить сильно перекрутили цю сумну історію, по-перше, скинувши провину за таку жорстоку розправу на королеву Гізелу, німкеню з походження, по-друге, оголосивши братів-втікачів синами саме Ласло-Лисого і київської князівни.
Якийсь час брати тинялися по Чехії і Польщі. Молодший, Бела, залишився у Польщі і пізніше одружився із сестрою короля Казимира. Старші ж вирушили на схід, спершу - у Володимир Волинський, потім - ще далі. По дорозі вони втрапили у полон до печенігів, але ті їх, зрештою, відпустили.
Коли брати після всіх злигоднів і випробувань опинилися у Києві, мудрий Ярослав дав їм притулок, а вони віддячили вірною дванадцятилітньою службою. Їм доводилося разом з дружинниками могутнього князя битися проти печенігів, ятвягів, чудинів, ходити у численні походи. На їх очах Київ вступав у свій вищий політичний розквіт як політичний центр величезних територій і прекрасне місто, в якому сходилися дороги Європи і численні мандрівники, так що, як висловився митрополит Іларіон, весь світ бачив і чув Русь. Будувалася Свята Софія, зводилися Золоті Ворота. Не дивно, що вражений всім побаченим, Ендре охрестився. Можливо, через співзвучність він одержав ім’я дуже шанованого святого і покровителя Русі - апостола Андрія Первозваного. Після цього київський князь не відмовив угорському родичу у руці однієї із своїх дочок, Анастасії. Її дата народження невідома. Оскільки в угорській літературі згадується дочка Анастасії і Андрія, Адельгейда, народжена не пізніше 1040-1041 р.р., то роком шлюбу вважається 1039 чи 1040.
При княжому київському дворі Андрій здобув ґрунтовну політичну та дипломатичну освіту - і не пропустив можливості з цієї освіти скористатися. У відсутність братів-принців спадкоємцем угорського престолу, а пізніше королем став син сестри короля і венеціанського дожа, Петер Орсеоло. Але він швидко настроїв проти себе і простолюд, і знать - і в 1046 році спалахнуло повстання. Тут і згадали про Андрія - за словами угорських хроністів, народ, неспроможний більше терпіти пригнічення і нещастя, звернувся до братів-втікачів. Цілком можливо, що контакти з опозицією були встановлені куди раніше і навіть стали для Ярослава причиною поріднитися з ймовірним претендентом на угорський трон.
Андрій таки став королем, хоч і не зразу, а після цілої серії драматичних подій. Захищаючись, Петер Орсеоло наказав схопити і стратити своїх двоюрідних братів - вождів партії, яка запросила Андрія. Самому ж Андрію, хоч і охрещеному, довелося піти на політичний союз з усе ще впливовими язичниками, він навіть оголосив себе спадкоємцем Аттіли. В ході міжусобної боротьби відбулася розправа з представниками церковної ієрархії - німцями та італійцями, нарешті Петера схопили і, за милим національним звичаєм, осліпили. В 1047 році Андрій коронувався в місті Секеш-Фегерваре, “одержавши вінець з рук трьох вцілілих єпископів” (схоже, у бідолах не було вибору) - і негайно підписав декрет про повернення всієї країни у лоно християнства.
Поява в Угорщині Анастасії була дружно сприйнята як Боже благословення: простолюдини-язичники тішилися, що королева прибула з країни, через яку колись проходили їхні предки, а християни вбачали у київській княжні заруку збереження їх релігії і припинення кровопролиття та розбоїв. Не дивно, що розумна і освічена королева стала помічницею, порадницею, а невдовзі - й фактичною співправителькою короля. А потреба у такій допомозі в короля була і дуже настійлива - він важко заслаб на прогресуючий параліч і ледве міг ходити. Становище країни все ще залишалося дуже непевним - під приводом помсти за Петера проти Угорщини виступив імператор Генріх ІІІ. Королю довелося звернутися за допомогою до “польського” брата Бели (що дало пізніше Белі можливість висувати претензії на угорський престол), але по-справжньому допоміг зятеві могутній київський князь, пославши сильне військо, що й розгромило полчища Генріха. Після цього у королівства почався щасливий період - авторитет держави визнала Візантія, приславши корону для Андрія.
Оскільки присилання корони співпало в часі із покращенням стосунків між Руссю і Візантією, зокрема, шлюбом Всеволода Ярославовича і візантійської царівни, дочки Костянтина Мономаха і - у майбутньому - матері Володимира Мономаха, то вважається, що й тут не обійшлося без допомоги київських сусідів і родичів. Як віддяку за це, Анастасія та Андрій влаштовують шлюб між сестрою Анастасії Анною і Генріхом, королем Франції.
Але, думаю, не меншу радість, ніж одержання корони, королівській парі і всьому угорському народу принесло народження двох синів Анастасії та Андрія - Шаламона (Соломона) і Давида. Ці імена не були традиційними ні для Угорщини, ні для католицької Європи взагалі, але руських княжичів часто називали Давидами, отож припускається, що імена вибирала Анастасія (Митрополит Іларіон порівнював князя Володимира із Давидом, а Ярослава - із Соломоном).
Зосталися й інші матеріальні сліди того, що угорська королева ніколи не забувала батьківщини. Посеред Балатону біля північного берега глибоко виступає в озеро Тиханський півострів. Тут знаходиться овіяне історичними легендами абатство, споруджене чоловіком Анастасії. І місцевість, і архітектура дуже нагадують Київ - рідне місто Анастасії, місто молодості Андрія. Абатство було збудоване візантійськими майстрами, які, ймовірно, прибули з Києва. Поблизу монастиря зосталися сліди скиту з печерними келіями, який в літературі називається Тиханською Печерською Лаврою Дослідники припускають, що скит підпорядковувався заснованій в 1051 році Київській Лаврі. А місцевість і досі називається Ороскев - Руський камінь.
На честь святого покровителя короля був заснований православний монастир Св.Андрія, де поселилися київські монахи. Його спорудили поблизу літньої королівської резиденції в Демеші (між Естергомом і Будою). В літературі зустрічається також згадка про будову Анастасією ще одної обителі - в Тормові, де королева дала притулок ченцям православного Сазавського монастиря, змушених залишити Чехію після остаточного розділення церков в 1054 році. Дуже сильними були руські впливи і на культуру Угорщини, зокрема, на формування традиції літописання.
Але мир, спокій і процвітання тривали лише до 1060 року. Хоча Угорщина вже мала законних спадкоємців престолу, війну за королівство проти рідного брата розпочав Бела. Недужий король під час битви не втримався у сідлі, впав і загинув під кінськими копитами. Дружину і синів він ще раніше відправив до Німеччини. Отож, на три роки королем став узурпатор Бела. Але неправедно здобутий королівський титул не вийшов йому на добре - він теж тяжко захворів. Тим часом Анастасія і не думала миритися з вигнанням, здобула підтримку імператора Генріха (в майбутньому чоловіка ще однієї київської князівни, відомої своїми нещастями Євпраксії) і на чолі війська повернулася в Угорщину. В 1063 році Бела був змушений відмовитися від престолу на користь небожа Шаламона, з умовою збереження за його синами частини Угорщини на правах герцогства.
Анастасія була правителькою при синові під час його малолітства. Вона повторно вийшла заміж за німецького графа Пото, давнього союзника і помічника її першого чоловіка.
З повноліттям Шаламона у королівській родині знов почалися розбрат і суперечки - на цей раз посварилися двоюрідні брати. Правими, схоже, були сини Бели, бо навіть королева-мати була на їх боці. Як з жахом розповідають хроністи (хроніка Туроці), Шаламон в гніві спробував зняти руку на матір, але його втримала дружина. Рік, коли сталася ця сумна подія, вважається роком смерті Анастасії, хоча схоже, що померла вона дещо пізніше. Кінець її життєвого шляху невідомий, достовірно лиш те, що в документі за 1094 рік вона вже згадується як покійниця.
Усобиці в країні тривали ще довго. Шаламон остаточно втратив престол, в 1074 році королем став син Бели Геза, а після його смерті - Ласло І. Буйний і невдячний Шаламон помер у 1084 р. Однак стосунки між Руссю і Угорщиною залишалися дружніми - про це свідчить те, що старша дочка Ласло вийшла заміж за внука Ярослава Мудрого, Ярослава Святославовича. При дворі сина Ласло, Кальмана, знайшла притулок безталанна Євпраксія після всіх своїх перипетій у 1097 р.
Залишилося ще згадати, що припущення про угорське ім’я Анастасії - Асмунда (час від часу воно з’являється у популярній літературі) - хибне і виникло внаслідок синтаксичної помилки із назви монастиря, де вона нібито похована - Асмунду. Але й відносно цього місця поховання існують сумніви, оскільки монастир був чоловічим. Більш обґрунтованою видається гадка про те, що Анастасію поховали у Тихані, разом з чоловіком і молодшим сином. Насправді в Угорщині Анастасію називали королевою Несте і під цим іменем вона увійшла в угорську літературу: в поемі Кароя Сас “Шаламон” вона - печальна королева Несте, в історичному романі Гези Гедигюша “Єдиний шлях” - молода і мудра київська князівна.
А ще спомини про нелегке життя Анастасії зосталися в історичних легендах та літературі українського населення Закарпаття, де про неї пам’ятають досі.
На північному сході Угорщини на березі ріки Бодрог, недалеко від місця її впадання в Тису, поблизу Токаю, знаходиться місто Шарошпатак. Тут муж Анастасії, Андрій, колись спорудив твердиню, що збереглася до нашого часу. Автор хроніки 12-го віку розповідає, що король виміняв ці володіння, бо його дружині сподобалася місцевість поблизу її батьківщини, мальовнича і безпечна. Місто пізніше стало центром комітату Земплін. В ході археологічних розкопок тут знайшли залишки церкви, колись збудованої для королеви. Тут же проходив один із найжвавіших трактів з Угорщини на Русь - через Естергом, Токай, Дуклянський перевал, а далі - через Краків на Київ. Інша дорога звертає поблизу Токаю до Мукачева, а потім - на Стрий, Галич і Київ. Якщо вірити Франковому “Захару Беркуту”, саме на цій другій дорозі колись зупинили монгольське нашестя. А перша дорога і Дукля, - пам’ятаєте: “Народився Бог на санях//В лемківськім містечку Дуклі” - у Антонича? Одна із легенд зв’язує походження Чернечої гори, на якій споруджений Мукачівський монастир, з київськими ченцями, що супроводжували Анастасію. Але зараз більшість дослідників вважає, що це були чеські монахи, з тих, яким Анастасія дала притулок. Зазначу, що таке гіпотетичне слов’янське християнство, зв’язане з традиціями Кирила і Мефодія, не поділене на православ’я і католицизм, інтригує деяких літераторів, наприклад, Ірину Калинець (повість “Вбивство тисячолітньої давнини”).
Ймовірно, королева-киянка сама жила якийсь час на території Закарпаття. Як пам’ять про це, на березі Тиси залишилося село Соломонове, назву якого дослідники пов’язують із старшим сином Анастасії. Також етнографи зафіксували місцеві перекази про те, що скинутий Белою з престолу Андрій разом із синами переховувався на Закарпатті, а також про білого князя і білу княжну Несту, що йшли із великим руським військом на угорський престол (записав Григорій Деволлан).
Ось так виглядає пам’ятник Андрієві і Анастасії, споруджений у їх любій Тихані (знайдено в ЖЖ maksymus
). Що ж, з нього настільки ж мало можна скласти собі уявлення про дійсну зовнішність королеви, як і з софійських фресок. Одне достеменно - цієї корони Андрій аж ніяк не міг носити, вона була прислана тільки його далекому наступнику на угорському королівському престолі - Гезі, і виглядала ось так (із ЖЖ sarmata)
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/en/thumb/9/98/Istvan.jpg/416px-Istvan.jpg
Хрестик таки й справді якийсь кривий. але візантійські майстри в цьому не винуваті: його, схоже, доточили вже в Угорщині.