Розлучення мирні і немирні
Що ж, думаю, викладено вже чимало матеріалу, можна собі дозволити певні підсумовування і припущення.
Насамперед про моє власне, цілковито суб’єктивне ставлення до описаного способу регулювання сімейних відносин: якнайпозитивніше. Навіть з перспективи 21-го століття, коли людство має за плечима з сотню літ більш-менш безперешкодного існування розлучень, важко придумати, як зробити їх кращими та прийнятнішими для обох сторін та інших причетних осіб. Завдяки специфічним особливостям укладення розлучень нашим предкам щасливо вдалося уникнути двох крайнощів: розірвання шлюбу водночас і не було майже неможливим навіть у тих випадках, коли все аж волало, що без нього не обійдешся, і не стало банальним, дуже частим явищем, що, безперечно, добрим теж не є. У всякому випадку, рішення про розлучення приймалося далеко не зопалу.
Трішки познайомившись із шлюборозлучною практикою різних народів у різні часи (в період до подолання бар’єру модернізму), можемо вже впевнено сказати, що українські розлучення (поки що я вживатиму такий термін, доки не з’являться якісь уточнення щодо Росії й Білорусії, всі назви країн - в сучасному значенні слів) були явищем цілковито унікальним. Загалом аж до 20-го сторіччя, в багатьох країнах і ще довше, існували дві схеми щодо розлучень: або ж воно було фактично недоступним обом членам подружжя, або ж ситуація виглядала дуже асиметрично - права чоловіка на розірвання шлюбу були значно більшими, аніж у жінки. І перелік можливих причин «з чоловічого боку» був куди обширнішим, і практична доступність вищою. Що ж до українських розлучень, то тут справа виглядає цілковито інакше: для розлучення потрібна недвозначно висловлена взаємна згода обох членів подружжя, обидві сторони фактично на рівних правах можуть починати шлюборозлучний процес. І справді, серед усіх описаних випадків не менше половини (а насправді більше) таких, у яких ініціатором розлучення виступає жінка. Причому ініціатором явним і гласним, зареєстрованим у суді та в офіційних документах.
Єдине, у що інколи втручаються зовнішні установи - це в процес регуляції майнових стосунків розлученого подружжя, натомість питання про те, з ким залишаються діти, батьки вирішують самі. Наприклад, у випадку Маруші Борзобагатої та Яцька Добрилчицького дочки залишаються з матір’ю, сини - з батьком, що відповідає також й іншим «сімейним практикам» (дочки мали першочергове право на успадкування материзни, у випадку конфесійно змішаного подружжя дочок хрестили за материнським обрядом, синів - за батьківським). Не думайте, що це питання таке просте: право розлученої матері на виховання дітей та опіку над ними було виборене тяжкими зусиллями кількох поколінь феміністок :-)
Наступною унікальною рисою був перелік причин для розлучення, в цьому переліку дуже рідко трапляється перелюб, зовсім не трапляється відхід одного з подружжя в монастир. Натомість на перший план висувається інша причина, цілковито відсутня в переліку «канонічних причин». Мається на увазі незгідливе життя.
Відмітимо й таке: розлучення в описаному варіанті переважно жодну зі сторін не безчестило і давало їй можливість вступити в наступний шлюб. (А от ще цікавинка: я поки що не знайшла жодної особи, яка б розлучалася двічі, ще один доказ того, що такі рішення приймалися не зопалу, якщо хтось, подібно до Маруші Збаразької чи Раїни Русинівни не знаходив у себе покликання до сімейного життя, то й не вступав у повторний шлюбний зв’язок. Менш поважаними такі жінки не ставали, навпаки, та сама Маруша Збаразька була визнаним авторитетом у справі виховання, матері віддавали їй дочок «для едукації»).
Ще одне і не останнє: не раз трапляється картина (з підказки шановної maryxmas , приведемо приклад Японії), коли доступність розлучень є різною для різних прошарків суспільства. Це становище є незручним для істориків :-), оскільки таке переважне право часто мають саме нижчі, неповноправні прошарки, але вони або не вдаються до розлучення з економічних причин, або, якщо вже, то обходяться без довгих та детальних описів та тривалих судових процесів, а часто і без офіційної реєстрації взагалі. Але в даному випадку дослідникам надзвичайно пощастило, бо розлучення виявилися доступними саме для вищих верств населення, в яких і чоловік, і жінка могли прожити самостійно, і мали всі можливості (юридичні, освітні, економічні) викласти причини й обставини розлучення у письмовій формі.
І вже наостанок: все тодішнє законодавство, яке стосувалося жінок, трималося не стільки на писаному праві, скільки на звичаєвому. А розлучення - ті й цілком і повністю писаному праву суперечили. Їх єдиною підставою був негласний суспільний консенсус. І, треба визнати, неслабкий консенсус, протрималися вони кількасот років, а випадки їх оспорювання були доволі рідкісними. Можемо звідси зробити висновок: далеко не завжди звичаєве право є синонімом косності і відсталості. Звичайно, може трапитися так, що воно є свого роду усправедливлення жорстокої розправи над жінками, запідозреними, наприклад, у прелюбодіянні. Але в описаних випадках трапилося цілковито навпаки, «канонічна регуляція» ж, як добре знаємо, мала наслідки зовсім інші.
Спробуймо тепер якось здогадатися, як все це складалося. Як на мене, на феномен розлучень вплинуло кілька чинників. Кожен з них і сам по собі рідкісний, а вже їх співпадіння - і взагалі небувальщина (тобто, було б небувальщиною, якби ми не мали документної бази, з якої можемо впевнитися, що все це не є фантазією чи результатом недобросовісної інтерпретації).
Першою, напевно, найважливішою причиною було дуже високе суспільне становище жінки. Це, звичайно, не повна рівноправність у сучасному значенні слова (до неї щойно треба було додуматися і, до речі, чи не першими це зробили социніани, інакше звані аріанами, що мали безпосередню дотичність також до нашої історії), і все-таки: жодне суспільство, яке ще не подолало порогу модернізму, не може похвалитися вищим рівнем (ми, звичайно, реальні культури й суспільства досліджуємо, а не міфологічні чи фентезійні :-) ). Якщо ж взяти ближчий історичний період, то можна впевнено сказати: жодне інше тогочасне суспільство не лише не перевищувало описаного рівня, а й не наближалося до нього. Тут відразу уточню, що йдеться не про риторику типу «берегині домашнього вогнища» (я й сама такого не люблю), а про аспекти цілком інші, навіть приземлені, насамперед про майнові права. Це високе становище - щодо цього дружно згоджуються всі дослідники - було не імпортованим, а цілковито оригінальним, витвореним, що називається, власними силами і, як вже було відмічено, не стільки «писаним», скільки звичаєвим, легітимізованим довготривалою традицією. Звернімо увагу ще й на таке: зусилля, так би мовити, «споживачок закону» після здобуття ними формальних майнових прав були спрямовані не стільки на втілення цього права в життя, скільки на знаходження всеможливих обхідних шляхів, щоб позбутися все ще існуючих формальних обмежень (як у випадку права жінок на успадкування чи приймання в подарунок земельних володінь. Формально така операція була нелегітимною, але чудово проводилася під маскуванням заруки за неіснуючий борг). Звідси можемо зробити висновок, що формальне право переважно йшло слідом за звичаєвим, тільки узаконюючи фактичний стан речей.
Причина друга - віддаленість територій, де описуване явище було зареєстроване та розквітло, від центральної влади. У випадку з Волинню можемо говорити навіть про «удільність», майже автономію. Як правило, чим менше центральна влада втручається у людські стосунки зі своїми «канонічними регуляціями», тим воно краще.
Причина третя, можливо, інший аспект другої: ці території мало що були віддаленими, то ще й були іновірними порівняно з тією ж центральною владою. Як безпосередньо впливала ця причина, вже чимало говорилося. Думаю, що саме через цю причину ми маємо істотно менше відомостей про подібну практику з Росії. Сама ж вона породила причину наступну, важливу для нашого аналізу.
Причина четверта - дуже своєрідне становище церкви (яка, нагадаю, єдина мала право здійснювати розлучення згідно з канонічним та іншим правом). Ця церква, як не раз вже підкреслювалася, була невід’ємною частиною суспільства, ніяк від нього не відділеною, в тому числі й обставинами життя. Церковні ієрархи не були самітними аскетами, зовсім навпаки, вони чудово знали як всі обставини сімейного життя, так і наслідки, до яких могло б призвести тверде настоювання на букві права. Сама по собі ця єдність не є ні злою, ні доброю, а наслідки може мати й невеселі (знову пошлюся на приклади Іони Борзобагатого та Кирила Терлецького), але в даному випадку вплинула, безумовно, позитивно.
Не забути б ще згадати про обставину, наслідком якої наші розлучення не були, принаймні не безпосереднім наслідком: маються на увазі ідеї розкріпачення особистості і виведення її з-під цілковитої домінації церковної влади. (При всіх позитивних наслідках цього розкріпачення, воно спричинило також такі малоприємні явища, як полювання на відьом чи загальне збільшення жорстокості при веденні воєн). Я тут виходжу з доволі простої констатації: на територіях, де ідеї Ренесансу розвинулися найповніше (в Італії, взагалі в Західній Європі), вони нічого подібного до описаних розлучень не викликали. Максимум, що викликали - це свого роду легалізацію адюльтеру (але я цю тему, як надто грайливу і не так щоб особливо документовану, не розвиватиму :-) )
Залишилося хіба згадати, як складалося з розлученнями далі. На Гетьманщині, виходячи з тодішніх судових документів, вони збереглися, але «спустилися» рівнем нижче, реєструючись переважно у нижчих прошарках суспільства. Аж доки не стали цілковито недоступними майже для всіх, але то вже інші часи й інша історія.
Насамперед про моє власне, цілковито суб’єктивне ставлення до описаного способу регулювання сімейних відносин: якнайпозитивніше. Навіть з перспективи 21-го століття, коли людство має за плечима з сотню літ більш-менш безперешкодного існування розлучень, важко придумати, як зробити їх кращими та прийнятнішими для обох сторін та інших причетних осіб. Завдяки специфічним особливостям укладення розлучень нашим предкам щасливо вдалося уникнути двох крайнощів: розірвання шлюбу водночас і не було майже неможливим навіть у тих випадках, коли все аж волало, що без нього не обійдешся, і не стало банальним, дуже частим явищем, що, безперечно, добрим теж не є. У всякому випадку, рішення про розлучення приймалося далеко не зопалу.
Трішки познайомившись із шлюборозлучною практикою різних народів у різні часи (в період до подолання бар’єру модернізму), можемо вже впевнено сказати, що українські розлучення (поки що я вживатиму такий термін, доки не з’являться якісь уточнення щодо Росії й Білорусії, всі назви країн - в сучасному значенні слів) були явищем цілковито унікальним. Загалом аж до 20-го сторіччя, в багатьох країнах і ще довше, існували дві схеми щодо розлучень: або ж воно було фактично недоступним обом членам подружжя, або ж ситуація виглядала дуже асиметрично - права чоловіка на розірвання шлюбу були значно більшими, аніж у жінки. І перелік можливих причин «з чоловічого боку» був куди обширнішим, і практична доступність вищою. Що ж до українських розлучень, то тут справа виглядає цілковито інакше: для розлучення потрібна недвозначно висловлена взаємна згода обох членів подружжя, обидві сторони фактично на рівних правах можуть починати шлюборозлучний процес. І справді, серед усіх описаних випадків не менше половини (а насправді більше) таких, у яких ініціатором розлучення виступає жінка. Причому ініціатором явним і гласним, зареєстрованим у суді та в офіційних документах.
Єдине, у що інколи втручаються зовнішні установи - це в процес регуляції майнових стосунків розлученого подружжя, натомість питання про те, з ким залишаються діти, батьки вирішують самі. Наприклад, у випадку Маруші Борзобагатої та Яцька Добрилчицького дочки залишаються з матір’ю, сини - з батьком, що відповідає також й іншим «сімейним практикам» (дочки мали першочергове право на успадкування материзни, у випадку конфесійно змішаного подружжя дочок хрестили за материнським обрядом, синів - за батьківським). Не думайте, що це питання таке просте: право розлученої матері на виховання дітей та опіку над ними було виборене тяжкими зусиллями кількох поколінь феміністок :-)
Наступною унікальною рисою був перелік причин для розлучення, в цьому переліку дуже рідко трапляється перелюб, зовсім не трапляється відхід одного з подружжя в монастир. Натомість на перший план висувається інша причина, цілковито відсутня в переліку «канонічних причин». Мається на увазі незгідливе життя.
Відмітимо й таке: розлучення в описаному варіанті переважно жодну зі сторін не безчестило і давало їй можливість вступити в наступний шлюб. (А от ще цікавинка: я поки що не знайшла жодної особи, яка б розлучалася двічі, ще один доказ того, що такі рішення приймалися не зопалу, якщо хтось, подібно до Маруші Збаразької чи Раїни Русинівни не знаходив у себе покликання до сімейного життя, то й не вступав у повторний шлюбний зв’язок. Менш поважаними такі жінки не ставали, навпаки, та сама Маруша Збаразька була визнаним авторитетом у справі виховання, матері віддавали їй дочок «для едукації»).
Ще одне і не останнє: не раз трапляється картина (з підказки шановної maryxmas , приведемо приклад Японії), коли доступність розлучень є різною для різних прошарків суспільства. Це становище є незручним для істориків :-), оскільки таке переважне право часто мають саме нижчі, неповноправні прошарки, але вони або не вдаються до розлучення з економічних причин, або, якщо вже, то обходяться без довгих та детальних описів та тривалих судових процесів, а часто і без офіційної реєстрації взагалі. Але в даному випадку дослідникам надзвичайно пощастило, бо розлучення виявилися доступними саме для вищих верств населення, в яких і чоловік, і жінка могли прожити самостійно, і мали всі можливості (юридичні, освітні, економічні) викласти причини й обставини розлучення у письмовій формі.
І вже наостанок: все тодішнє законодавство, яке стосувалося жінок, трималося не стільки на писаному праві, скільки на звичаєвому. А розлучення - ті й цілком і повністю писаному праву суперечили. Їх єдиною підставою був негласний суспільний консенсус. І, треба визнати, неслабкий консенсус, протрималися вони кількасот років, а випадки їх оспорювання були доволі рідкісними. Можемо звідси зробити висновок: далеко не завжди звичаєве право є синонімом косності і відсталості. Звичайно, може трапитися так, що воно є свого роду усправедливлення жорстокої розправи над жінками, запідозреними, наприклад, у прелюбодіянні. Але в описаних випадках трапилося цілковито навпаки, «канонічна регуляція» ж, як добре знаємо, мала наслідки зовсім інші.
Спробуймо тепер якось здогадатися, як все це складалося. Як на мене, на феномен розлучень вплинуло кілька чинників. Кожен з них і сам по собі рідкісний, а вже їх співпадіння - і взагалі небувальщина (тобто, було б небувальщиною, якби ми не мали документної бази, з якої можемо впевнитися, що все це не є фантазією чи результатом недобросовісної інтерпретації).
Першою, напевно, найважливішою причиною було дуже високе суспільне становище жінки. Це, звичайно, не повна рівноправність у сучасному значенні слова (до неї щойно треба було додуматися і, до речі, чи не першими це зробили социніани, інакше звані аріанами, що мали безпосередню дотичність також до нашої історії), і все-таки: жодне суспільство, яке ще не подолало порогу модернізму, не може похвалитися вищим рівнем (ми, звичайно, реальні культури й суспільства досліджуємо, а не міфологічні чи фентезійні :-) ). Якщо ж взяти ближчий історичний період, то можна впевнено сказати: жодне інше тогочасне суспільство не лише не перевищувало описаного рівня, а й не наближалося до нього. Тут відразу уточню, що йдеться не про риторику типу «берегині домашнього вогнища» (я й сама такого не люблю), а про аспекти цілком інші, навіть приземлені, насамперед про майнові права. Це високе становище - щодо цього дружно згоджуються всі дослідники - було не імпортованим, а цілковито оригінальним, витвореним, що називається, власними силами і, як вже було відмічено, не стільки «писаним», скільки звичаєвим, легітимізованим довготривалою традицією. Звернімо увагу ще й на таке: зусилля, так би мовити, «споживачок закону» після здобуття ними формальних майнових прав були спрямовані не стільки на втілення цього права в життя, скільки на знаходження всеможливих обхідних шляхів, щоб позбутися все ще існуючих формальних обмежень (як у випадку права жінок на успадкування чи приймання в подарунок земельних володінь. Формально така операція була нелегітимною, але чудово проводилася під маскуванням заруки за неіснуючий борг). Звідси можемо зробити висновок, що формальне право переважно йшло слідом за звичаєвим, тільки узаконюючи фактичний стан речей.
Причина друга - віддаленість територій, де описуване явище було зареєстроване та розквітло, від центральної влади. У випадку з Волинню можемо говорити навіть про «удільність», майже автономію. Як правило, чим менше центральна влада втручається у людські стосунки зі своїми «канонічними регуляціями», тим воно краще.
Причина третя, можливо, інший аспект другої: ці території мало що були віддаленими, то ще й були іновірними порівняно з тією ж центральною владою. Як безпосередньо впливала ця причина, вже чимало говорилося. Думаю, що саме через цю причину ми маємо істотно менше відомостей про подібну практику з Росії. Сама ж вона породила причину наступну, важливу для нашого аналізу.
Причина четверта - дуже своєрідне становище церкви (яка, нагадаю, єдина мала право здійснювати розлучення згідно з канонічним та іншим правом). Ця церква, як не раз вже підкреслювалася, була невід’ємною частиною суспільства, ніяк від нього не відділеною, в тому числі й обставинами життя. Церковні ієрархи не були самітними аскетами, зовсім навпаки, вони чудово знали як всі обставини сімейного життя, так і наслідки, до яких могло б призвести тверде настоювання на букві права. Сама по собі ця єдність не є ні злою, ні доброю, а наслідки може мати й невеселі (знову пошлюся на приклади Іони Борзобагатого та Кирила Терлецького), але в даному випадку вплинула, безумовно, позитивно.
Не забути б ще згадати про обставину, наслідком якої наші розлучення не були, принаймні не безпосереднім наслідком: маються на увазі ідеї розкріпачення особистості і виведення її з-під цілковитої домінації церковної влади. (При всіх позитивних наслідках цього розкріпачення, воно спричинило також такі малоприємні явища, як полювання на відьом чи загальне збільшення жорстокості при веденні воєн). Я тут виходжу з доволі простої констатації: на територіях, де ідеї Ренесансу розвинулися найповніше (в Італії, взагалі в Західній Європі), вони нічого подібного до описаних розлучень не викликали. Максимум, що викликали - це свого роду легалізацію адюльтеру (але я цю тему, як надто грайливу і не так щоб особливо документовану, не розвиватиму :-) )
Залишилося хіба згадати, як складалося з розлученнями далі. На Гетьманщині, виходячи з тодішніх судових документів, вони збереглися, але «спустилися» рівнем нижче, реєструючись переважно у нижчих прошарках суспільства. Аж доки не стали цілковито недоступними майже для всіх, але то вже інші часи й інша історія.