Пашквіль як початок літератури (обіцяна веселіша тема і майже без коронованих осіб)
«Не держава, а гурт сварливих родичів»
(Так чи подібно Урсула ле Гуїн висловилася про інше королівство. Але до ВКЛ теж пасує).
Час дії цієї і деяких наступних історій не можна вже вважати чисто литовським періодом- це або напередодні Люблінської унії, або відразу ж після неї. Всупереч численним думкам про тільки згубні наслідки переходу українських земель від ВКЛ до Корони, цілком згодитися з цим важко. Є таке порівняння - вперше його вжив, схоже, Грушевський, а потім на всі лади повторяли, - із організмом, що впав було в летаргічний сон, а тут раптом пробудився і почав дуже активно поводитися. Але в описуваний період зміни щойно почалися, так що помічаю я і цей текст «литовським».
Чесно попереджаю: ті, що читали «Пашквіль» Ор.Левицького або «Не бійся смерті» Гр.Нудьги, нічого особливо нового не знайдуть. Але я все-таки вдамся до плагіату, бо як мені інакше ввести цілий клан з 16-го століття - людей прецікавих, характерних, котрі вхитрилися багато чого зробити, а так між іншим - то ще й започаткувати нашу рідну літературу.
Як і годиться постмодерністам, почнемо з кульмінації, тобто з весняного ранку у Луцьку, після великого храмового празника Івана Богослова. Попри своє столичне звання, ще від часів Любарта, Вітовта та Свидригайла успадковане, тодішній Луцьк - спокійне провінційне місто з розміреним порядком життя: вночі нікого на вулицях не зустрінеш, а оце навіть сторожа, що мала би пильнувати місто від нападу татар, придрімала, поклавшись на захист святого патрона. Тим більше здивувалися добрі лучани, вставши за звичаєм рано і помітивши біля міської брами, а також в тих місцях. де звичайно вивішували королівські та урядові універсали, листки паперу, списані віршованими рядками. Грамотніші почали читати - і хто захихотів, хто й вголос розсміявся. а хто потихеньку прихопив листок, щоб дома переписати. Місто раптом прокинулося і пожвавішало…
В ошатний дім у центрі Луцька вбіг схвильований приятель, чи, може, приятелька. прохаючи викликати пані-господиню, а на оправдання такого раннього візиту показуючи власноручно зірваний листок. Господиня, прочитавши, хапається за серце. Викликається чоловік. слуги послані за тестем (котрий, виявляється, вже про все довідався), ще інші слуги - зривати крамольні листівки. теж пізно - добрі лучани встигли хто запам'ятати, хто й переписати.
Нарешті на сімейну раду збирається весь клан, всі родичі - крім двох. В розмові раз-по-раз повторюється слово «пашквіль». Отож, ситуація дещо знайома, з кимсь вже це траплялося. Але щоб тут, у рідному місті, у власному домі так знеславили? І хто - цей голодранець-шуряк і пихата братова? Отак відплатили за добрість!
А тепер. як добрі структуралісти, повернемося до початку - до одного із патріархів згаданого клану Журавницьких-Борзобагатих, Марка Журавницького.
Походив він з давнього боярського роду, що перебрався на Волинь з Київщини. Своє прізвище (можливий також варіант Жоравницький) Марко одержав від села Журавників, які йому дісталися внаслідок шлюбу з Ганною Барсук (часом називається ще Ганна Барсан, але я так і не зрозуміла, чи це дві різні жінки, чи варіанти напису одного прізвища). Як його звали раніше - невідомо (бо весь цей процес називається прізвищевою революцією). Від цього шлюбу народилося п’ятеро дітей. Молодші нічим особливим не прославилися і в нашій історії майже не з’являться. Середульший (другий за старшинством) Михайло зумів зробити неабияку кар’єру. Здобувши освіту у Краківському університеті, він став королівським секретарем і одружився із сестрою Станіслава Жолкевського (того самого, що був коронним гетьманом, розгромив наливайківців. а пізніше загинув під Цецорою). Схоже, що посаду королівського секретаря він успадкував від дядька - батькового брата Михайла Свинюського (не дивуймося, що у рідних братів різні прізвища, це ж прізвищева революція).
Але головними героями у нас будуть два інші брати Журавницькі - старший Олександр і молодший Іван. Вони з дитинства відрізнялися цілком протилежними характерами - наскільки старший був спокійним і витриманим, настільки молодший - гарячим та ще й схильним до всеможливих авантюрних історій. Хлопчиськом, навчаючись у монастирській школі, він через якесь покарання так розгнівався на вчителів, що підпалив монастир. У більш зрілому віці в ході якоїсь суперечки тяжко поранив супротивника. Дослідники Ор.Левицький і Гр.Нудьга, які писали про Івана, вважали, що суперечка була на релігійну тему. А писали, треба сказати, про Івана багато, - попри всі свої дивацтва він був людиною талановитою і небуденною.
Старший же брат, навпаки, спокійно вивчився, спокійно одружився з донькою луцького війта, а пізніше владики Івана-Іони Борзобагатого-Красенського, Ганною, спокійно зайняв пост луцького ключника і справцею важливих державних робіт.
Тесть Олександра був людиною неабиякою. Почавши свій життєвий шлях простим міщанином, він якось дивовижно швидко розбагатів. Недарма ж його прозвали Борзобагатим - кличка іронічна, відповідала би поняттю «нувориш» чи «новий українець» :-). Таких людей звичайно недолюблюють, Іван-Іона не був винятком. Правда, причин для такої неприязні вистарчало - через певні звички війта-владики.
В описаний час Борзобагатий володів 34 селами, чотирма містечками, десятком церков, та й взагалі був людиною дуже заможною. Свого сина Василя він одружив із народженою хоч у збіднілій, але княжій родині Ганною Сокільською (кожен, хто читав про волинських амазонок, відразу ж згадає це ім’я). Була ця Ганна такою колоритною постаттю, що без неї епоха втратила би половину своїх барв, але про неї згодом. Ну. а її своячка Ганна Борзобагата, наша, можна сказати, головна героїня… Шлюб з Олександром був у неї другим, від першого подружжя вона мала доньку Настю Гулевичівну. Неясно, чи Ганна овдовіла, чи розлучилася з першим чоловіком (от її сестра Маруша точно розлучилася. вона була одною з перших відомих нам волинянок, котра на таке відважилася). Що ж стосується її моральних якостей… Ця історія зробила її одіозною особою на чотири сотні літ, чи не час пожаліти бідну жінку? Була в неї одна слабість, досить поширена і цілком мирна, особливо коли порівняти зі звичайними розвагами її своячки і тезки, Ганни Сокільської - дочка владики любила гарно, модно і дорого зодягатися. Я належу до тої жіночої більшості, яка від усіляких лих та депресій лікується, розглядаючи та приміряючи усіляке лахміття, так що каменем у Ганну не кину. Однак добрі лучани, яким доводилося прямо чи непрямо оплачувати Ганнині туалети, мали з того приводу дещо іншу думку.
Чи не забули ми за такою масою нових родичів про Марка Журавницького, патріарха роду? А в його житті теж відбулися неабиякі зміни. В 1561 році звільнилося місце владики луцького і острозького. Марко до того часу овдовів. отож багаті й впливові родичі - либонь, брат Михайло і сват Борзобагатий, виклопотали йому місце владики.
Ті, що завдали собі працю почитати хоч би Ол.Єфименко, знають, напевно, про вельми своєрідну практику того часу - роздавати духовні посади у православній церкві світським особам (ще добре, коли православним). Наслідки такої традиції були найсумнішими - таке «духовенство» не мало ні схильності. ні покликання до церковного служіння, одержавши свою посаду за гроші, вони її і розглядали як джерело прибутків. Саме це і викликало стільки докорів на адресу православної церкви, ставши почати причиною її деградації і всіх наступних катаклізмів (ну, скажемо, у більшій мірі це, ніж порівняно невинна свобода розлучень).
Однак, що стосується Марка Журавницького, то вибір був вдалим. Новий владика, прозваний «нареченим», оскільки так і не побажав висвятитися, був розумним, освіченим і тішився повагою своєї пастви. Але так і залишився прихильником світського життя, навіть одіж не перемінивши на подобаючу духовному званню. Забігаючи наперед скажу, що навіть поховати себе він заповів у кунтуші і з шаблею. Така оригінальна ситуація тягнулася 8 років. Мабуть, Марко умів здобути собі симпатію сучасників, тому йому таке прощали. Зате його свату, який точнісінько таким же робом став владикою володимирським, не прощали нічого. Воно правда, що Борзобагатий дуже різнився від некористолюбного Марка. Своїх підлеглих. і світських. і духовних, він оббирав, здирство було звичайною справою, а з непокірними священниками починав собі так: наказував закривати і запечатувати їх церкви напередодні великих храмових свят і не відкривав. поки не одержував плати. Не див, що владика надбав так масу ворогів, кілька раз підпадав під королівську інфамію. так що ледве встигав відкупитися.
Цікаво, як ставився Марко до таких діянь свата. Не стану ховати правди: зразком християнського милосердя і терпеливості злого Журавницький-старший не був. От яку заяву зробив він публічно у луцькому заму в 1563 році: «Поки, дей, ви, панове Окорские, врядника торчинского на смерть не забьете, поты ви сами и имене ваше в покою не будет. Але, дей. я вам ражу и криж на то даю, абы есте его забили, а мы его все заплатим». Але користолюбства за ним не водилося. що ні, то ні.
Між тим на Борзобагатого і весь клан наповзали грізні хмари: знайшовся у нього не менш хитрий і влізливий супротивник, владика холмський Феодосій Лозовський. Він зумів відкупити у 1565 році володимирське владицтво. Поки Борзобагатий клопотався при королівському дворі про повернення теплого місця. Лозовський взяв резиденцію владики, де в той час перебували його син Василь з дружиною Ганною Сокільською, у форменну облогу. Войовнича Ганна доволі успішно захищалася, але сили були надто нерівними, довелося їм тікати ледь не таємним ходом. Ледь перевівши подих, втікачі внесли скаргу у гродські книги Луцька і виїхали у столичну Вільню шукати справедливості. Разом з ними. як вважав Гр.Нудьга, міг виїхати й Іван. Йому в той час вже близько 30, але він все ще залишається людиною без певного заняття. Ми навіть не знаємо, чи здобув він освіту і де - припускається, що у Краківському університеті. Поїздку з родичами він міг вважати лицарським обов’язком, особливо по відношенню до Сокільської. Треба сказати, даремно: Ганнуся цілком могла постояти за себе і у додатковому захисті потреби не мала. Іншою ж можливістю опинитися «у Вільні, городі преславнім» була для Івана поїздка з братом Олександром, оскільки ми виявляємо там весь клан. Вільно саме доживало свої останні столичні дні (ну, по відношенню до Волині), тим не менш, було воно великим, освіченим, жвавим містом.
Поки родичі добивалися зустрічі з королем (Сигізмунд-Август, наш знайомий), Іван несподівано залагодив свої сердечні справи. Його обраницею стала молода й вродлива панна, сирота Олена Копоть, що росла в домі свого дядька Василя, освіченого, хоч і не родовитого. Припускається, що він працював у королівській бібліотеці, там познайомився з Іваном (наш авантюрист неабияк цікавився книжками) і привів його до себе. Олена полонила серце Івана не тільки красою, але й освіченістю і безсумнівним поетичним даром (Гр.Нудьга приписує їй авторство акровіршів і навіть прообразу «Волиночки» - прекрасної народної пісні). В той час, як місія Борзобагатих так і не увінчалася успіхом - владицтво так і зосталося за узурпатором - Іван повернувся додому зарученим. Незабаром відбулося й весілля.
Щастя закоханих ледь не затьмарив дрібний, але неприємний епізод. Після вінчання «по добрій ночі» звичай зобов’язував чоловіка зробити цінний подарунок молодій дружині. Цей подарунок розглядався як дар нареченій «за целомудренное хование», по-простому, за збереження незайманості, і, наколи г Олена його не одержала, люди могли би Бог зна що подумати. Чи треба дивуватися, що у Івана, при його бурхливому способі життя, годящої речі не знайшлося (діапазон подарунків був широкий - від золотої чи ще якої коштовної прикраси до кількох сіл). Виручила його братова. Ганна Борзобагата: розчулившись, вона віддала Івану для його дружини гарний золотий хрестик з ланцюжком: їй самій він дістався від батька, а той чи не позичив у якійсь із своїх церков. Якби вони знали, що з того вийде…
Попри такий зворушливий початок, відношення між двома жінками якось не склалися. Олену гнітило положення бідної родички, Ганна ж вважала своячку пихатою гордячкою, що не личило ні її незнатному походженню, ні убогому посагу. Але до жіночих сварок додалися і чоловічі незгоди. Помер Марко, брати поділили спадок (луцьке владицтво дісталося Борзобагатому), і якось так вийшло. що Іван вирішив - його обділили. Чи так було насправді, сказати важко. Все це колотилося років 9, то затихаючи, то знову оживаючи, і нарешті перейшло у справжню бурю, яка грянула саме під час того, рокового у всіх значеннях слова, празника на гостині в домі владики.
Залишилися навіть свідоцтва про хід подій, але відновити правдиву картину не так легко, так що це - у значній мірі припущення. Достойні гості, серед яких, звичайно, не бракувало Івана з Оленою та Ганни з Олександром, розпочали бесіду на тему, яка в Україні завжди популярна, незалежно від епохи, віку та соціального стану учасників - про політику. На фонову і вже доволі звичну жіночу перепалку ніхто не звертав особливої уваги, бо поговорити було про що. Королівство знову без короля! (Нагадаю, що наступником Сигізмунда Августа був Генріх Валуа, «княжа французьке», син Катерини Медічі і брат королеви Марго, але він доволі швидко втік у Париж). Обговорювали, схоже, порівняльні якості претендентів. Тут хтось згадав, що грізні сусіди теж залишилися без повелителя - саме помер турецький султан Селім (нам відоміший як син Роксолани). І тут-то проявився певний закон соціології: якщо сварка нависає, то привід для неї знайдеться. Де Луцьк, де Стамбул, а от… Хтось з гостей, чи не Іван, згадав про певне злодіяння покійного султана: мав він звичку напередодні великих свят закривати християнські святині і не дозволяв їх відкрити, доки не діставав за це плати. Подібна звичка була і у достойного володимирського владики, про що Олена не загавилася нагадати його доньці. Оскільки Олена саме надягнула той злощасний хрестик, то Ганна, у гніві, випалила, - обмовляти когось то ти скора, а якби не моя з батьком добрість, нічого тобі було би й на шию начепити. - Бо ми з чоловіком бідні, але чесні, - не залишилася у боргу Олена, - а от тобі слід би вже про власну репутацію подумати! І нагадала справу про фальшування грошей, в яку, виявляється, були уплутані батько і донька Борзобагаті, порадивши заодно своячці приготуватися до зустрічі з суддями, а то й з катами. Слово за слово - вчепилися одна одній у коси (Великою образою для жінки і у 16 ст., і пізніше, було навіть випадкове зачеплення головного убору - намітки, очіпка чи хустки). Олександр, не сподіваючись втихомирити дружини, крикнув на брата - хай Олену притримає, вона молодша, годиться їй сотворити покору. Натомість Іван згадав справу про батьківський спадок, яка його вічно гризла… Закінчилося тим, що Іван та Олена покинули владичий дім у стані крайньої люті. А назавтра з’явилися пріснопам’ятні листки.
І от ми знову повернулися до вихідного пункту. Зібрався весь клан Борзобагатих, - крім головних наших героїв, ще й Василь Борзобагатий зі своєю амазонкою та Марухна Борзобагата-Рогозенська з чоловіком. Встановити особистості зловмисників нескладно (несподівана деталь - Іван з Оленою вже писали подібні пашквільні вірші, причому на замовлення, а замовником був сам владика Борзобагатий), але як же довести їм злочин? І, головне, в чому звинувачувати? - такого проступку, як писання віршів, Статут не знає. І от настав час проректи своє слово родинному юристу Василю. Він знайшов підходящий закон «Libellus famosus», а ще й ідею підкинув: якщо Іван з Оленою самі все це написали й переписали, то не могли вони власними силами все це і по місту розвісити, чи не варто би притиснути слуг? Так і зробили - адже владика Борзобагатий і Олександр Журавницький фактичні господарі міста. Під киями слуги призналися до співучасті, виправдовуючись своєю неграмотністю, з чим і були відпущені. Маючи вже повну певність щодо особистостей злочинців, месники знову зайшли в глухий кут: згідно Литовського Статуту свідчення слуги проти його господаря законним не вважалося. Далі придумуються прожекти, один одного неймовірніші. Скривджена Ганна не встає з постелі і відмовляється від їжі, аж доки не буде їй повернене чесне ім’я. Олександр не сміє заступитися за бунтівного брата, обмежуючись тим, що відхиляє найкрайніші варіанти.
Владика пропонує відлучити Івана від церкви і проклясти з церковного амвону. Однак ідея не дуже вдала і відхиляється: з часів Пйотриківського сейму 1562-63 р.р. церковне прокляття ніяких юридичних наслідків не мало. Та й проклинати Івана начебто ні за що: не знаємо, наскільки побожним він був, але церковних правил не порушував.
Войовнича Ганна Сокільська радить розв’язати проблему силовим методом - зібрати побільше збройних, захопити Івана разом з дружиною і тримати обох в ув’язненні, аж доки не признаються. Але юрист Василь дещо збиває запал дружини: за такий вчинок у столичному місті та ще в часи interregum - безкоролів’я, коли діє надзвичайне право і судять «каптурові суди», можна заплатити головою, а щонайменше - заробити баніцію. Але розумне зерно в ідеї Ганни є, тільки треба ситуацію повернути. От якби Іван щось таке зробив, а потім налякати його відповідною карою…
Всі, хто читав про звичаї польської шляхти у 17-у столітті й пізніше, пам’ятають, що не дуже тоді боялися баніції і навіть знають історичний анекдот про відомого паливоду, що звелів пошити собі кунтуш з королівських грамот про вигнання. Але, по-перше, час ще не той, по-друге, то - магнатські фокуси. Для небагатих шляхтичів, таких, як Іван, баніція була страшною карою. Ор.Левицький пояснює: якщо вигнанець на протязі 12 пільгових тижнів не встигав виправдатися чи втекти, то його майно або конфісковувало ся, або переходило в руки спадкоємців, сам він начебто виключався з числа живих, мусив залишати дім і сім’ю, за ним не визнавали ніяких громадянських чи людських прав, будь-хто міг його безкарно убити, а за будь-яку йому послугу загрожувала кара - та ж таки баніція чи навіть страта (От цікаво, терміни «бан» і «баніція» якось між собою зв’язані?).
Якщо родичі Івана дійсно хотіли підвести його під таку тяжку кару, то можна їх безумовно засуджувати. Але виявилося, що Івана навіть провокувати не треба. В сам розпал нарад Ганна Борзобагата раптом одержала, і то через посередництво судового возного «цидулу одповідную» від ненависного свояка. От її текст:
«Пані Жоравницка! Добре наслухалися вуха мої од многих зацних людей, іж ти, не памятаючи боязні Божої і повинності християнської, з природної злости своєї, мене на учтивості моїй кривдиш і тоє задаєш, чого на мене, чоловіка учтивого, ніколи довести не можеш; а не маючи на тому досить, служебників моєх ловити кажеш, биттям і вязненням їх мордуєш, на здоровя моє стоіш і мужа свого до того примушаєш, хотячи мене позбавити горла, чого вам Бог справедливий ніколи не допоможе. Проте одповідаю тобі, іж я за тую кривду і зелживість ні на чому іншому, одно на горлі твоїм шукати і мститися буду. Відай о тім і не безпечайся ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на бесіді; зорі не досипай, бо не відаєш, відкіль тебе лихо спіткае. За тим ся Пану Богу поручаю. Ян Жоравницький, рука власна».
(Текст виглядає надто осучасненим, але нічим тут не пораджу, такий він у всіх доступних мені виданнях).
Варто би пояснити цей дещо дивний звичай. такою була тоді загальноприйнята форма оголошення ворожнечі. Литовський Статут строго забороняв подібні речі, але тільки на папері. оскільки найчастіше сам «нахвальник» приходив у гродський уряд, відкрито заявляв про свій намір комусь мстити і просив дати возного, щоб той у офіційному порядку вручив цій особі «цидулу одповідную». Як це не дивно, саме так «уряд» і чинив. Той, хто таку «цидулу» одержав, зараз же відсилав її, разом зі скаргою, назад до «уряду», а сам звичайно замикався в себе вдома, доки друзі чи родичі не помирять його з ворогом або не роздобудуть йому «заручне письмо», яке відразу ж формальним порядком через возного вручалося супротивнику. В такому листі нахвальнику строго заборонялося здійснити свій злий замір, а на майбутнє на нього накладалася «грошова зарука», яку він мав би сплатити в королівську скарбницю, якщо би порушив заборону.
Виявляється, Олександра Журавницький вже такого листа мав - сварка між братами була далеко не першою, правда, за підписом ще попереднього короля Сигізмунда Августа, але нового листа годі було роздобути через безкоролів’я. Так що відправили Івану старого листа. Возний застав Івана Журавницького на подвір’ї, де саме тесали якесь дерево для будівництва. Іван листа прочитав, підняв з землі тріску і сказав приблизно так: від тріски більше користі, ніж від цієї грамоти, бо й король той помер, і його право разом з ним (Ото який спадок чекав Стефана Баторія!)
Якийсь час Ганна і справді просиділа, замкнувшись у чотирьох стінах. Але пора була гаряча, наближався сінокіс, а також сезон збору червецю (особливих комах, з яких робили тоді пурпуровий барвник, пізніше витіснений американською кошеніллю, вважається, що саме від їх назви походить слово червень). Отож Ганна, як добра господиня, не витримала і тимчасово перебралася в село Журавники, через яке. власне, і сперечалися брати Журавницькі. А її мужа нагла потреба змусила виїхати аж у Гданськ: збанкрутував купець Ганус Копф, що був контрагентом і Олександра, і його тестя, треба було рятувати загрожене майно. Від’їжджаючи, Журавницький-старший благав дружину чимшвидше вертатися додому. Але зла доля захотіла так, щоб Ганна таки не встигла справитися - і раптом виявила, що її садиба оточена загоном збройних на чолі з ненависним дівером. Опір був неможливим, за якусь годину Ганна з дочкою Настею сиділи замкнені в коморі, а Іван розпоряджався в садибі як у себе вдома. Пізніше мати з дочкою жалілися, що під час штурму їх «побили і потурбовали» (Іван пояснив, що то кара за побитих слуг), але вже наступного дня обох жінок відпустили.
Почувши про доччину пригоду, владика почав збирати ціле військо і навіть начебто наказав зняти гармати з вежі Луцького замку. Але син Василь стримав батька, пояснивши, що от тепер Іван вже у них в руках і відповість за всі злодіяння разом. Негайно розпочали судовий процес, але звинувачений на суд не з’явився, причепившись до якоїсь помилки у врученому йому виклику. Журавники ж, згідно з поясненнями Івана, він відібрав як належну йому частину батьківського спадку. Суд цього пояснення не прийняв і видав такий декрет: Іван має негайно повернути братові відібране майно, а Ганні заплатити 2800 кіп компенсації за моральну і фізичну кривду, а оскільки Іван образив суд і «учинився праву посполитому непослушним», повідомити про все короля і вимагати для винного баніції. Але короля все ще нема. Враховуючи це, суд додав такий артикул: щоб не траплялося надалі такого, що «укривджений плачетъ, а кривду чинячий веселиться», просити майбутнього короля дати суду право на будуче самому карати злочинців вигнанням.
На цей раз недовго веселився «кривду чинячий». В грудні 1575 року закінчилося обридле всім безкоролів’я - енергійний Стефан Баторій твердою рукою взявся наводити порядок у розбриканому королівстві. До швидко бунтівний поет зрозумів, що жарти скінчилися - новий король відразу підтвердив рішення суду про вигнання. Отож, доки не пройшли пільгові 12 тижнів, Іван звернувся до високопоставленого родича Ст.Жолкевського, який приятелював з коронним підканцлером Яном Замойським, благаючи про посередництво у примиренні з братом. Як не дивно, майбутній душитель наливайківців і противник турків всерйоз перейнявся посередницькою місією, пояснивши заодно, що часи помінялися і король має твердий намір прикоротити шляхетське свавілля, - і сам приїхав до Луцька. Тут виявилося, що Борзобагаті не таять проти Івана зла за напад на Журавники і охоче йому вибачать після повернення маєтку, але за прокляті вірші, які не давали Ганні ні сну, ні спокою, Іван. а разом з ним і Олена, мусять окремо просити прощення. Зібралися полюбовні судді - по четверо з кожного боку. З усіх питань швидко був досягнутий консенсус - Іван згодився повернути братові відібране майно, як кару за свавілля йому присудили відсидіти у замку три години (довго сперечалися, де - чи у погребі, для особливо небезпечних злочинців та простолюду, чи на ґанку - для почесніших в’язнів, нарешті зійшлися на другому варіанті). Одне тільки лишилося неузгодженим - все ті ж кляті вірші.
Ганна, як скривджена, вимагала перепросин у найбільш принизливій для Івана й Олени формі (до речі, Іван взяв майже всю провину на себе, запевняючи, що Олена тільки допомагала з римами і назвою деталей одягу, та Ганна не повірила) - вони мали би плюнути на написане, сказати «брехали-смо яко пси» і щоби все це відбулося прилюдно, під час судової сесії, коли з’їдеться шляхта зі всього повіту. Два дні йшли вперті суперечки. Іван з Оленою заявили, що краще вони всією сім’єю з малими дітьми підуть на вигнання, ніж така ганьба, але тоді вже весь світ довідається, як Борзобагаті вчинили зі своїми родичами. Може, саме це вплинуло на жадаючу крові Ганну і була прийнята м’якша форма перепросин.
(З цього приводу Ор.Левицький пише, що цей варварський звичай перепросин з часом нітрохи не пом’якшав, навпаки, наклепник після здійснення вже описаних дій мав ще залізти під стіл чи лавку і кілька раз гавкнути по-собачому, «відщекуючи» свій наклеп).
Саме через два тижні відбулися «рочки» (сесія) Луцького гродського суду, на які зібралася шляхта зі всього воєводства. Звичайно сеймикові засідання відбувалися у найпросторішій будівлі міста - кафедральному соборі. Але, оскільки під час попереднього сеймику дискусії прийняли настільки палкий характер, що збори закінчилися загальною баталією, під час якої приміщення собору дуже потерпіло і було осквернене кровопролиттям (завжди на цьому місці згадую збори чародіїв на острові Танедд у Сапковського), то луцький біскуп Ян Андрушевич сповістив шляхті, що більше не дозволить їй збиратися у костелі. Тому соймикові збори відбувалися у «судебному домі» в замку, а гродський суд переніс свої засідання в притвор церкви св. Івана Богослова. Цікава публіка весь час перебігала туди-сюди. Справою, що привертала загальну увагу, було примирення панів Журавницьких. Жолкевський, який все ще перебував у Луцьку, нагадав присутнім про суть суперечки і прочитав примиряючий акт. Жолкевський також просив Ганну звільнити дівера від сидіння у вежі, однак вона не тільки не згодилася, а ще й настояла, щоб їй, як покривдженій, надали право самій засадити туди в’язня. І от у бік вежі рушила процесія, на чолі якої йшов старостинський слуга, брязкаючи ключами, за ним Ганна вела за руку засудженого, а далі - юрба цікавих. Через хвилину арештант вже виглядав з вікна вежі, а публіка вітала його сміхом і жартами. Через нетерпіння глядачів Івану навіть не довелося відсиджувати термін повністю - вже через годину брат сам вивів його з вежі.
Нарешті настав останній акт - перепросини за пашквіль. Тремтячими руками взяла Олена картку з уже узгодженим текстом і. слідом за мужем, самими губами, а не голосом вимовила «прошення», в якому стверджувалося, що пані ключникова ніколи не чинила того, в чому її звинувачував «пашквіль», а, зовсім навпаки, завжди поводилася, «як цнотливій панії належить»
так закінчилася сімейна сварка, але не закінчилася історія «пашквіля». Оскільки чорний піар тоді тільки робив перші несмілі кроки, Ганна не знала - краще їй було вдати, ніби вона взагалі злощасного тексту не помітила. Чи треба пояснювати, що після всіх цих подій віршовані рядки про пані ключникову стали загальновідомими: хто їх раніше не знав, той почув під час суду. Із судових документів зухвалий вірш перекочував і літературні хрестоматії і тепер фігурує там як перший текст сучасної української літератури.
А от зроблене шановним darmaed сучасне фото Луцького замку. Може, з якогось із цих вікон виглядав Іван, відсиджуючи кару.
