Судочинство Гетьманщини - дилетантські роздуми
На прикладі попередньої судової справи Ор.Левицький ілюструє одну з характеристичних рис судочинства Гетьманщини: розгляд навіть тяжких карних злочинів (в т.ч. вбивства), не кажучи вже про перелюб, як приватної справи між стороною акторською (позивачами) та відповідачами. Якщо обидві сторони доходили до взаєморозуміння, то суд обмежувався накладанням на винних грошової кари - все тих же «вини панської та врядової». А в такий спосіб судові процеси закінчувалися дуже часто. Другою ж особливістю було постійне врахування норм «звичаєвого права». В.Горобець з цього приводу пише таке:
« Судочинство Гетьманату «класичної доби» (тобто до моменту активного впровадження в українські суди російських норм, що мало місце вже з початку 1720-х років) представляло доволі цікаву мішанину норм і традицій, що, з одного боку, ґрунтувалися на положеннях Литовських Статутів і магдебурзького права, а з другого, були щедро «приправленими» канонами права звичаєвого. Присутність звичаю не лише значно спрощувала судоустрій, позбавляючи його інколи надмірного, а нерідко й необхідного процесуального формалізму, а й часто-густо сприяла непередбачуваності результатів судового розгляду (за спостереженням Миколи Горбаля, в козацьких судах приписи Литовського Статуту і магдебурзьких прав постійно виправлялися неписаним звичаєвим правом). Вочевидь, чималою мірою цьому сприяла й та обставина, що для позивачів здебільшого йшлося не стільки про дотримання норм законності, скільки про відшкодування понесених матеріальних і моральних збитків. Так само і судді, будучи тісно пов’язаними з тією спільнотою, де був учинений злочин, опікувалися не стільки дотриманням в непорушності букви закону, стільки збереженням спокою громади та викоріненням конфлікту».
Суд, схоже, і справді був справою всієї громади, причому всіх її членів: як зрозуміло зі справи про Вуцьку та її намисто, спостерігати за його перебігом могли всі бажаючі з тим, щоб скласти додаткові свідчення (як це зробила вдова Вівдя), або ж навіть дати потрібну консультацію суддям по ходу процесу. Звичайно, ця друга можливість надавалася тільки «людям зацним», з відповідним досвідом та освітою, які вже колись виконували суддівські обов’язки або мали робити це в майбутньому.
Ці всі особливості дали змогу багатьом дослідникам (О.Левицькому, О.Лазаревському, В.Модзалевському та ін.) говорити про «народний характер» правосуддя в Гетьманаті.
Звичайно, була ця судова система далеко небездоганною, Я зараз навіть не про явні зловживання (типу підкупу суддів), а про суто логічні пастки. Одною з них було те, що без наявності позивачів, сторони акторської, не можна було засудити навіть за явний і доведений злочин. Такий майже анекдотичний випадок трапився у 1686 року в Боришполі: на крадіжці піймали трьох місцевих мешканців. Пізніше слідство встановило численні їх попередні злочини в такому ж роді, самі злочинці щиро визнали свою провину. Але, з не зовсім зрозумілих причин, ніхто не хотів їх позивати до суду (зазначу, що нема підстав підозрівати залякування потерпілих чи підкуп суддів). Злочинці явно на ринковій площі біля пренґля каялися у своїх злочинах, міський слуга-оповісник «голосно волав по місту, аби кожний, кому кривда сталася, впоминалися і інстиґовали на тих злочинців». І що ж? «Ані єден на тих не інстиґувал і на смерть їх на душі не вотовали». Між тим, добрі городяни вже нарікали, що утримувати злочинців не було де, бо місцеве приміщення для арештантів зовсім не було розраховане на тривале їх там перебування, та й на свічки, їжу і охорону доводилося тратити «мійські гроші». Схоже, небагато бракувало, щоб затриманих відпустили безкарно, але, зрештою, прийняли рішення відшмагати всіх трьох і вигнати їх з міста «аби і єдин не тільки із приятелів і кревних їх не держали, і не приймували в доми, але й кожному приказали, аби сусід сусіда перестерігав таких зловмисних надзвичай приступців і злодіїв не держати, але і в уїзду нашім і по селах не міти і не приймувати. А для пам’яті тоє злодіяніє до книг міських чорних вписати».
Іншою логічною нев’язкою були труднощі з уніфікацією, спричинені все тими ж елементами звичаєвого права, ну і також те, що держава загалом теж вважалася приватним учасником судового процесу, якщо йшлося про злочини проти неї (наприклад, фальшування грошей), а відшкодування одержували її конкретні представники, найчастіше полковники. Це, звичайно, давало змогу запідозрити їх в «коррупціях». І справді, якщо не враховувати зазначених вище особливостей судового процесу, то можна оголосити всіх тодішніх суддів та інших урядників здирниками, хоча це було б уже явним перебільшенням.
На прощання я ще попрошу у кваліфікованих сучасних юристів якось висловитися з обговорюваного питання і допишу хіба таке. Перегортаючи описи тодішніх судових справ, можна задатися питанням: чому там так часто згадується «головщизна», «нав’язка ведлуг стану», «вина» (грошова), а майже ніколи не йде мова про справедливість, необхідність торжества правосуддя чи законну помсту. Невже наші предки були настільки матеріалістично настроєні, що подібні речі зовсім їх не цікавили?
Осмілюся припустити, що цікавили, але вони виходили з трохи інших засад: для них і справді майбутній добробут жертви злочину чи (у випадку вбивства) її найближчих родичів означав більше, ніж абстрактне торжество закону при страті злочинця. Страт вони взагалі по змозі уникали (за теперішніми міжнародними стандартами це говорить на їх користь), може, також тому, що бурхливі й неспокійні часи змушували цінувати кожне, навіть грішне людське життя. Ще далеко не закінчився період тяжких і виснажливих воєн, будь-який значний старшина - полковник чи гетьман - з високою ймовірністю міг опинитися в Сибіру, будь-який вчорашній вільний громадянин в одну мить міг стати невільником. Подібне часто траплялося у 1696 році, коли Петрик Іваненко в черговий раз привів орду на Полтавщину, тоді татари спалили Кишінку (де трапилася справа з Вуцьчиним намистом), Китайгород та Келеберду, і похапали в ясир багатьох мешканців села Петрівці (це біля Петрівців отець Іван Терпило побив Процикового сина). Що цікаво, цей сам Терпило виявився причетним - правда, як цілком посторонній свідок - до одної судової справи, що тоді виникла. Про неї далі.
« Судочинство Гетьманату «класичної доби» (тобто до моменту активного впровадження в українські суди російських норм, що мало місце вже з початку 1720-х років) представляло доволі цікаву мішанину норм і традицій, що, з одного боку, ґрунтувалися на положеннях Литовських Статутів і магдебурзького права, а з другого, були щедро «приправленими» канонами права звичаєвого. Присутність звичаю не лише значно спрощувала судоустрій, позбавляючи його інколи надмірного, а нерідко й необхідного процесуального формалізму, а й часто-густо сприяла непередбачуваності результатів судового розгляду (за спостереженням Миколи Горбаля, в козацьких судах приписи Литовського Статуту і магдебурзьких прав постійно виправлялися неписаним звичаєвим правом). Вочевидь, чималою мірою цьому сприяла й та обставина, що для позивачів здебільшого йшлося не стільки про дотримання норм законності, скільки про відшкодування понесених матеріальних і моральних збитків. Так само і судді, будучи тісно пов’язаними з тією спільнотою, де був учинений злочин, опікувалися не стільки дотриманням в непорушності букви закону, стільки збереженням спокою громади та викоріненням конфлікту».
Суд, схоже, і справді був справою всієї громади, причому всіх її членів: як зрозуміло зі справи про Вуцьку та її намисто, спостерігати за його перебігом могли всі бажаючі з тим, щоб скласти додаткові свідчення (як це зробила вдова Вівдя), або ж навіть дати потрібну консультацію суддям по ходу процесу. Звичайно, ця друга можливість надавалася тільки «людям зацним», з відповідним досвідом та освітою, які вже колись виконували суддівські обов’язки або мали робити це в майбутньому.
Ці всі особливості дали змогу багатьом дослідникам (О.Левицькому, О.Лазаревському, В.Модзалевському та ін.) говорити про «народний характер» правосуддя в Гетьманаті.
Звичайно, була ця судова система далеко небездоганною, Я зараз навіть не про явні зловживання (типу підкупу суддів), а про суто логічні пастки. Одною з них було те, що без наявності позивачів, сторони акторської, не можна було засудити навіть за явний і доведений злочин. Такий майже анекдотичний випадок трапився у 1686 року в Боришполі: на крадіжці піймали трьох місцевих мешканців. Пізніше слідство встановило численні їх попередні злочини в такому ж роді, самі злочинці щиро визнали свою провину. Але, з не зовсім зрозумілих причин, ніхто не хотів їх позивати до суду (зазначу, що нема підстав підозрівати залякування потерпілих чи підкуп суддів). Злочинці явно на ринковій площі біля пренґля каялися у своїх злочинах, міський слуга-оповісник «голосно волав по місту, аби кожний, кому кривда сталася, впоминалися і інстиґовали на тих злочинців». І що ж? «Ані єден на тих не інстиґувал і на смерть їх на душі не вотовали». Між тим, добрі городяни вже нарікали, що утримувати злочинців не було де, бо місцеве приміщення для арештантів зовсім не було розраховане на тривале їх там перебування, та й на свічки, їжу і охорону доводилося тратити «мійські гроші». Схоже, небагато бракувало, щоб затриманих відпустили безкарно, але, зрештою, прийняли рішення відшмагати всіх трьох і вигнати їх з міста «аби і єдин не тільки із приятелів і кревних їх не держали, і не приймували в доми, але й кожному приказали, аби сусід сусіда перестерігав таких зловмисних надзвичай приступців і злодіїв не держати, але і в уїзду нашім і по селах не міти і не приймувати. А для пам’яті тоє злодіяніє до книг міських чорних вписати».
Іншою логічною нев’язкою були труднощі з уніфікацією, спричинені все тими ж елементами звичаєвого права, ну і також те, що держава загалом теж вважалася приватним учасником судового процесу, якщо йшлося про злочини проти неї (наприклад, фальшування грошей), а відшкодування одержували її конкретні представники, найчастіше полковники. Це, звичайно, давало змогу запідозрити їх в «коррупціях». І справді, якщо не враховувати зазначених вище особливостей судового процесу, то можна оголосити всіх тодішніх суддів та інших урядників здирниками, хоча це було б уже явним перебільшенням.
На прощання я ще попрошу у кваліфікованих сучасних юристів якось висловитися з обговорюваного питання і допишу хіба таке. Перегортаючи описи тодішніх судових справ, можна задатися питанням: чому там так часто згадується «головщизна», «нав’язка ведлуг стану», «вина» (грошова), а майже ніколи не йде мова про справедливість, необхідність торжества правосуддя чи законну помсту. Невже наші предки були настільки матеріалістично настроєні, що подібні речі зовсім їх не цікавили?
Осмілюся припустити, що цікавили, але вони виходили з трохи інших засад: для них і справді майбутній добробут жертви злочину чи (у випадку вбивства) її найближчих родичів означав більше, ніж абстрактне торжество закону при страті злочинця. Страт вони взагалі по змозі уникали (за теперішніми міжнародними стандартами це говорить на їх користь), може, також тому, що бурхливі й неспокійні часи змушували цінувати кожне, навіть грішне людське життя. Ще далеко не закінчився період тяжких і виснажливих воєн, будь-який значний старшина - полковник чи гетьман - з високою ймовірністю міг опинитися в Сибіру, будь-який вчорашній вільний громадянин в одну мить міг стати невільником. Подібне часто траплялося у 1696 році, коли Петрик Іваненко в черговий раз привів орду на Полтавщину, тоді татари спалили Кишінку (де трапилася справа з Вуцьчиним намистом), Китайгород та Келеберду, і похапали в ясир багатьох мешканців села Петрівці (це біля Петрівців отець Іван Терпило побив Процикового сина). Що цікаво, цей сам Терпило виявився причетним - правда, як цілком посторонній свідок - до одної судової справи, що тоді виникла. Про неї далі.