Португалія. Мис Ешпішель - Сетубал (Cabo Espichel - Setúbal)
Одним із найбільш захоплюючих місць на португальському березі Атлантичного океану є крайня точка півострова Сетубал - Мис Ешпішель (Cabo Espichel). Цей мис притягує туристів видовищем, яке відкривається з обриву - на нього дивишся, затамувавши подих!.. Кабо Ешпішель не менш красивий, аніж відомий мис Рока - найзахідніша точка нашого континенту, проте, на відміну від Кабо ді Рока, тут майже немає туристів.
Скелі мису відомі ще від часів римлян, які називали їх Промонторіум Барбарікум, що в перекладі означає «відвісні скелі варварів».
Побачивши фотографії мису в мережі Інтернет для себе вирішив: обов’язково маю там побувати. З погодою, правда, не поталанило - кілька днів дощило. Ледь дочекавшись коли з’явилося сонечко, гайда в дорогу :) !
І хоч мис Ешпішель знаходиться лише за 45 км від Лісабона, добратися туди громадським транспортом не так уже й легко: потрібно переправитись поромом зі столиці у Касільяш, далі автобусом до Сезімбри, а звідти до мису відправляються автобуси № 201 або ж 203. Їздять вони не часто, а в неділю їх взагалі обмаль. Я свій об 11.00 пропустив (подивився не у ту частину розкладу), тож змушений був чекати на наступний о 12.20. О 12.55 автобус вже був у найближчому до мису поселенні Азой. Звідти понад 2 км пішки. Ну нічого - думаю собі - день сонячний, довкола квітучі поля, у повітрі розливається приємний запах медоносів та й дорога чудова...
Не доходячи церкви, вказівник показує праворуч - до Ослиної скелі (Pedra da Mua), де були віднайдені рештки і безліч слідів динозаврів.
Я ж їх розшукувати не став і рушив далі - до краю обриву, щоб повною мірою насолодитись видом на океан. Це одна із причин, що спонукали мене відвідати Португалію (окрім паломництва до Фатіми, огляду чудових архітектурних пам’яток в стилі мануеліно та золотих барокових вівтарів). Бо ж невідомо, чи ще коли-небудь у житті доведеться побачити океан…
Враження від побачено просто неймовірні. Подібні до тих, що їх описав у у своєму блозі Vladimir Kezling:
Атлантический океан... Когда впервые оказываешься на берегу океана - датчик эмоций начинает зашкаливать. Вроде бы что такого - ну океан, ну и что... Необычайно свежий ветер, невероятная мощь волн, играющих свою симфонию где-то там далеко внизу, чувство какой-то необузданной свободы... Это даже близко не идёт ни в какое сравнение ни с озёрами, ни с заливами, ни с морями. Это тяжело передать словами, это надо прочувствовать.
На краю урвища дме настільки сильний вітер, що знаходитися там більше 5 хвилин дуже важко. А фотографувати зі штативу просто неможливо, мій - легкий - просто би здуло.
Мис популярний ще й тим, що тут знаходиться одна з найвідоміших місцевих святинь - Храм Богоматері мису Ешпішель (Santuário de Nossa Senhora Nossa Senhora do Cabo), який служив місцем паломництва з XIII ст. Тож вдосталь насолодившись видом океану, прямую до храму.
За середньовічним переказом два ченці, чи то моряки, стали свідками чуда: над скелею засяяло сяйво. Коли вони підійшли ближче, то побачили, як з океану з’являється Богородиця на білосніжному мулі з немовлям на колінах.
Є й інші перекази, проте, який із них правдивий - нині встановити неможливо. Але як би там не було, відтоді мис став місцем масового паломництва, а на краю урвища, де відбулося чудо, постала Каплиця Пам'яті (Ermida da Memoria).
В ній зберігалася чудотворна скульптура Богоматері Мису, яка, за переказом, знайдена саме в цьому місці. Колись давно шпиль незвичного куполу каплички прикрашала позолочена куля. Але куди вона ділась - ніхто не знає...
У 1701-1707 рр. неподалік каплиці постала церква на честь Божої Матері мису, збудована королівським архітектором Жоао Антунешом, відомим будівничим лісабонської церкви Санта Енграсія, або ж «Пантеону». Скульптуру Богоматері перенесли до храму.
Відвідувачі мають змогу побачити довгі галереї з боків церкви. Це так званий «Будинок Свічок» (Casa dos Círios), У ньому були житла для паломників. А в кінці площі височіє кам’яний хрест.
Незвичний вигляд площі вже у XX ст. почав приваблювати сюди режисерів, тут було знято не один фільм. До речі, Ешпішельські скелі також відносно недавно увіковічнив Вім Вендерс у своїй «Лісабонській історії».
Наприкінці XVIII ст. король Жозе І профінансував також будівництво акведуку і водяного будинку (Casa da Água) - дуже важливих будівель, які забезпечили святилище та його паломників питною водою.
А в безпосередній близькості від культових споруд було збудовано -- Оперний театр (Casa da Opera)! Зараз, коли руїни цього театру заросли травою, важко повірити, що в кінці XVIII ст. він був одним із центрів культурного життя Європи.
Нині це знамените відпустове місце заходиться в упадку і забутті. На жаль…
Церква закрита. Можливо, на обід. На дверях жодної інформації для відвідувачів, лише оголошення про богослужіння. Ну і це вже добре... Через скляні двері можна оглянути рекламний плакат, який закликає відвідати святині Вірменії і Грузії :).
Житла для паломників теж закриті і складається враження, що у них вже дуже давно ніхто не живе. Інші споруди теж «під замком», у т.ч. каплиця Пам'яті. Тому мені не вдалося розгледіти всередині біло-блакитні плитки «азулезуш», на яких зображено явління Богородиці Мису ченцям.
Так і не побачивши чудотворний образ Богородиці і не помолившись всередині, а це при відвідинах паломницького місця було у мене вперше в житті (сподіваюсь й в останнє), рухаюся далі - до маяка. Він знаходиться на цьому ж мисі, але з іншого боку. Попередник нинішнього маяка був побудований ще в 1430 р., а шестигранна 32-метрова вежа з білої цегли з'явилася в 1790 р.
Зробивши ще кілька фото скель та океану йду на зупинку чекати автобус, який повезе мене у зворотному напрямку. Рейс мав би бути прямий, безпосередньо з мису, десь близько 15.00. Я чекаю від 14.30, щоб не пропустити. Рівно о третій нерви не витримують (а може водій, який віз мене з Сезімбри щось переплутав) і прямую пішки до Азою. Пройшовши майже повну відстань, бачу автобус, який їде мені назустріч. Інтенсивно махаю руками. Водій зупиняється, за що йому велике спасибі, підбирає мене і ми прямуємо до мису (він мав бути там о 15.20), а звідти вже до Сезімбри, а точніше до Сантани - містечка вгорі над Сезімброю. Приблизно за 5 хв. після моєї висадки під’їжджає автобус, який везе мене до відносно великого (за мірками Потругалії) міста Сетубалу.
Основна мета відвідин Сетубалу - чудовий готичний монастир Бом Жезуш (Bom Jesus). Ця найдавніша споруда в Португалії з елементами декору в стилі мануеліно. Монастирську церкву оздоблював видатний архітектор Бойтак в 1492-1498 рр. «Родзинкою» в інтер’єрі храму є великі кручені колони, висічені з арабідського рожевого вапняку, створені на зразок морських канатів.
Автобус в дорозі приблизно 1 год., тож я маю прибути перед 17.00. Відтак у мене мало би бути достатньо часу, щоб встигнути до закриття церкви о 17.30. Автобус приїжджає вчасно, по дорозі на автовокзал з вікна автобуса я бачу Бом Жезус, то ж у мене не складає труднощів знайти церкву. За 5 хвилин я біля неї, і… глибоко розчаровуюсь - вона зачинена на ремонт . Заходжу у розташований в монастирі музей, тішачи себе надією, що може все-таки вдасться потрапити всередину. Але це неможливо - відповідає мені дівчина -музейний працівник. Ну, але ж у церкві відбуваються Богослужіння? Запитую я, знаючи, що у цій видатній пам’ятці португальської архітектури по неділях відбувається літургія для українців. Так, - відповідає дівчина, - церква відкрита, але лише у неділю - для росіян!? Кажу - для українців?.. На що вона відповідає, що не розуміється у конфесійних (?) відмінностях. Подвійно образившись :) виходжу, навіть не відвідавши їхній музей - не потрібно мені ваше бароко…
Обмежуюсь оглядом фасаду (який, до речі, теж недавно відновили, і він тому не складає враження «глибини століть», на яке очікував) та прямую в порт.
Сетубал - важливий промислове місто країни й третій за значенням порт Португалії після Лісабону і Порту.
Найбільш відомим сучасним сетубальцем є Жозе Маурінью. Можливо, колись у Сетубалі йому поставлять пам’ятник. Натомість нині, у парку, на набережній, можна оглянути пам’ятник покровителю Сетубала - святому Франциску Ксаверію.
Пам’ятник відкрили 21 квітня 2001 р. На арці зображенні події з життя святого, а в ногах святого - краб. У 1546 р., здійснюючи місіонерську подорож на острів Баранура, Франциск Ксаверій потрапив у шторм. Хрест, який майбутній святий тримав у руках, випав йому із рук і втонув. Діставшись берега і зробивши буквально декілька кроків, святий побачив краба, що стискав у клешнях Розп’яття. Здивований таким чудом, Ксаверій опустився на коліна та поцілував дорогоцінне для нього Розп’яття. Краб у цей момент зник. Так розповідає переказ.
Неподалік знаходиться ще один пам’ятник на честь Божої Матері, встановлений на пожертви місцевих рибалок у 1953 р. в знак вдячності за Її опіку.
Приємно пройтися по набережній і насолодитися видом на порт і місто, що я й зробив перед тим, як повернутися до Лісабону.
