О встрече с жителями подконтрольного Донбасса
"Я була дуже обурена тим, що ті люди так думають про наших солдатів, які їх захищають".
Сначала на сильськогосподарской, затем перевод на русский
Иванофранкивська правда: Що особливо запам’яталося із зустрічей з місцевим населенням?
- Я попросила бійців зайти в село, щоб поспілкуватись з місцевими. Хлопцям моя ідея не дуже сподобалась, і хоч вони спершу мене відмовляли від тієї затії, але я таки впросила і ми пішли в село. Знаєте, у них все зовсім по-іншому, там настільки все сіро - складається таке враження, що час зупинився ще за радянської влади, аж моторошно. Люди дуже косо на нас дивились, так, ніби бажали нам зла, я того ніяк не розуміла. Не розуміла, чому вони так дивляться і жахаються нас. Підійшли до однієї бабусі, яка стояла на дорозі біля свого будиночка, тут хлопці кажуть: «Бабусю, можна у вас трохи петрушки нарвати?», а та їм у відповідь: «Для вас у мєня нєт пєтрушкі! Ви ублюдкі, бандеровци проклятиє. Через вас ми нє можем спокойно жить і спать. Что ми вам такого сдєлалі? Зачєм ви нас убіваєтє? Зачєм ви прішлі і забіраєтє у нас нашу зємлю?»... Я була в страшному гніві, хотіла їй відповісти, що це не так, але хлопці забрали мене від неї. Казали, що моя спроба буде марною. Їм нічого не довести, вони собі знають своє. Я ж була дуже обурена тим, що ті люди так думають про наших солдатів, які, навпаки, їх захищають, а вони твердять інше і свято в те вірять...
За наші «гульки» селом хлопцям добряче всипали. З’ясувалося: не можна покидати базу без відома командира, тим паче з волонтерами. Командир дав нам добрячого прочухана: «Ви хоч розумієте, де перебуваєте? Ви розумієте, що то не Франківськ?! Тут не можна просто так гуляти, тут вас можуть вбити, можуть захопити в полон, а відповідати нам. І якби, не дай Боже, щось сталось, як потім повідомляти це вашим батькам?».
Перевод:
"Я попросила бойцов зайти в деревню, чтобы пообщаться с местными. Ребятам моя идея не очень понравилась, и хотя они сначала меня отговаривали от той затеи, но я все-таки упросила и мы пошли в деревню. Знаете, у них все совсем по-другому, там настолько все серо - складывается такое впечатление, что время остановилось еще при советской власти, аж жутко.
Люди очень косо на нас смотрели, как будто желали нам зла, я этого никак не понимала. Не понимала, почему они так смотрят и боятся нас.
Подошли к одной бабушке, которая стояла на дороге возле своего домика, здесь ребята говорят: «Бабушка, можно у вас немного петрушки нарвать?», А и им в ответ: «Для вас у меня нет петрушки! Вы ублюдки, бандеровцы проклятые. Из-за вас мы не можем спокойно жить и спать. Что мы вам такого сделали? Зачем вы нас убиваете? Зачем вы пришли и забираете у нас нашу землю? »... Я была в страшном гневе, хотела ей ответить, что это не так, но ребята забрали меня от нее. Говорили, что моя попытка будет тщетной. Им ничего не доказать, они себе знают свое. Я была очень возмущена тем, что они так думают о наших солдат, которые, наоборот, их защищают, а они утверждают другое и свято в то верят ...
За наши «гульки» деревней ребятам хорошо всыпали. Выяснилось: нельзя покидать базу без ведома командира, тем более с волонтерами. Командир дал нам хорошего нагоняя: «Вы хоть понимаете, где находитесь? Вы понимаете, что это не Франковск ?! Здесь нельзя просто так гулять, здесь вас могут убить, могут захватить в плен, а отвечать нам. И если бы, не дай Бог, что-то произошло, как потом сообщать это вашим родителям?».